Федору було дуже страшно. Він дивився на спокійну дружину, яка «сиділа» в телефоні, і думав про те, які все-таки жінки загадкові істоти. І сміливі.
Їй таке належить передити, а вона сидить собі… Руки тремтіли, ноги віднімалися, але він нічого не міг з собою вдіяти.
«Швидка» заїхала у ворота пологового будинку і зупинилася біля дверей його корпусу.
— Так. Чоловік тут залишається, породілля сюди проходьте. Все, молодий чоловіче, скоро побачитеся, не переживайте.
Ідіть, відпочиньте поки, — посміхнулася літня медсестра, з участю подивившись на блідого, як полотно, Федора.
— Ліза, Лізонька…
— Іди, Федь, іди, все буде добре, — посміхнулася Ліза, з любов’ю дивлячись на чоловіка.
Вона відчувала наближення пологів. Сильно «тягнуло» спину, все частіше і частіше накочував біль.
Жінка вже й забула, як це буває. Ще б пак! Дев’ять років минуло, відколи вона народжувала, і її старша дочка вже вчилася у другому класі.
Вона дивилася на маленьку теплу грудочку і не могла надивитися. Дочка спала.
Ліза погладила її по оксамитовому лобі і притиснула до себе.
Вчора весь день, втім, як і зазвичай, вона була зайнята. Готувала, прибирала. Відвела дочку Соню до школи, зустріла, нагодувала обідом.
Потім відвела на заняття з малювання. Сидячи у вестибюлі дитячої школи мистецтв і чекаючи дочку після закінчення заняття, вона відчула себе не дуже добре.
Трохи нудило, і трохи боліла спина. Вона дочекалася Соню і вони разом пішли додому.
Чоловік, Федір, щойно приїхав з роботи, і Ліза не хотіла йому нічого говорити, щоб не хвилювати.
Вона приготувала вечерю, потім «між справою» переробила ще купу дрібних справ.
Разом з ними жила і літня мама Лізи, Тетяна Романівна. Але, незважаючи на похилий вік, вона продовжувала працювати.
Єлизавета ж не працювала з моменту народження Соні, — так вони вирішили поки. Грошей їм вистачало — Федір добре заробляв.
І ось, переробивши купу справ, поклавши доньку спати, Ліза раптом відчула, що «відійшли води». Вони викликали швидку і стали чекати.
Медсестра в пологовому будинку їй потім сказала, що, мовляв, пологи у неї вже з ранку, мабуть, почалися, раз вона відчувала. І що наші жінки — вони такі.
Все потихеньку терплять, поки можуть, продовжують мовчки працювати, тягати рейки, шпали, а потім…
Ліза засміялася над цими словами літньої медсестри, але скоро їй стало не до сміху.
Пологи були стрімкими, так само як і з першою донькою. Це було у жінки від мами. Вона сама теж народилася за дві години.
— Що? Ні, не можу прийти на збори завтра. Ні. Просто я в пологовому будинку. Так. Так, дякую!
Дзвонила вчителька Соні. «Які вже тут збори, — з посмішкою подумала Ліза, кладучи телефон на тумбочку, — У мене тепер інше зібрання, нехай без мене поки що».
Вона лежала на ліжку, відпочиваючи після пологів. У палаті крім неї більше нікого не було. Ще два ліжка стояли порожніми.
Не встигнувши покласти телефон, Ліза знову взяла його, щоб зателефонувати дочці.
— Сонечко? Ти уроки зробила? Чим займаєтеся? Бабуся готує, а ти читаєш? Розумниця.
Дивись тільки не забудь взяти лижі завтра. Фізкультура ж! Так. На лоджії стоять. Так. Цілую тебе.
У палату шумно завезли каталку з ще однією породіллею. Медсестри спритно переклали її на ліжко і пішли.
Ліза краєм ока розглядала сусідку. На вигляд років двадцять п’ять.
Симпатична, стрижка їжачком, в одному вусі п’ять сережок, в іншому три. Татуювання на передпліччі.
Лізі здалося, що вона виглядала трохи неохайно або бідно, чи що…
Дочку забрали. Сказали поки відпочивати. Потім лікарка приходила міряти тиск, питала про самопочуття.
Ліза була дуже слабка. Але трималася молодцем. Пообідала і потихеньку навіть змогла помити свої тарілки.
Сусідка ж нічого не мила. Гора посуду із залишками засохлої їжі так і стояла у неї на тумбочці.
Привезли ще одну жінку, після кесаревого. Вставати їй не можна було. Вона довго лежала під крапельницею, а потім їй почали дзвонити родичі.
І всім вона відповідала, що народила, що все нормально.
А потім принесли малюків.
— Ну що, матусі? Давайте, звикайте! Діти ваші, тож вперед! Памперси поміняти час, погодувати, — лікарка посміхнулася і пішла, тихо прикривши двері.
Всі троє малят мирно сопіли. Жінки не хотіли їх будити, а просто тихо милувалися крихітними створіннями і розмовляли.
Вони ділилися враженнями від недавніх пологів і трохи розповідали про себе.
Та жінка, яка здалася Лізі не дуже охайною, Світлана, була самотня. Чоловік, з яким вона жила цивільним шлюбом, покинув її, щойно дізнавшись про дитину.
А Світлана не засмутилася і вирішила народити. Правда, допомоги у неї не було, вона жила зовсім одна, але вона твердо вирішила, що з усіма труднощами впорається.
Ліза помітила, що Світлана часто починала потихеньку плакати, і дуже її жаліла.
А у тієї, що після кесаревого, Марини, навпаки, спокою не було від великої кількості бажаючих допомогти.
Її телефон просто розривався, незважаючи на те, що був у беззвучному режимі.
Ліза нарахувала як мінімум десять родичів, які були, ну дуже близькі, судячи з розмови, і які неодмінно хотіли знати все про самопочуття Марини і дитини. Хотіли негайно прийти і принести все на світі, хоч місяць з неба.
— Матусі? Ви що? Діти брудні лежать і голодні! — лікарка увійшла в палату і побачила, що новоспечені мами так нічого і не зробили.
— Я боюся, — зізналася Свєта, — Я й не знаю, як цей памперс міняти… І як годувати не знаю…
— А я забула… Так давно це було все, — тихо промовила Ліза і зітхнувши почала розгортати дитину.
Будити її, і правда, було шкода. Коли вона розгорнула ковдрочку і пелюшку, то побачила, що на крихітні ніжки доньки були надіті крихітні в’язані шкарпетки. Це так зворушливо виглядало!
— Так, дівчатка, — сказала медсестра, яка увійшла до палати, побачивши здивований погляд Лізи, — Це наша головна лікарка в’яже, коли на чергуванні. У малюків ніжки мерзнуть, ось і користь.
Потім випишетеся і повернете. Згодяться іншим крихіткам. Ну що? Переодягли? Нагодували? А що так?
Ліза трохи погодувала дитину, а та жінка, що після кесаревого розтину сказала, що у неї немає молока. Медсестра їй щось пояснила, а потім пішла…
… — Так, Федь. Так. Все нормально і тому мене завтра випишуть. Ага, я теж рада. Всього три дні, чудово ж! Я так скучила за всіма вами!
— Ой, дівчата, щось мені погано, — сказала Марина, — Знобить, трясе, температура, схоже. І груди болять, жах, як, торкнутися не можна.
— Поміряли температуру? Давайте градусники! Ти де міряла?! — медсестра увійшла в палату і звернулася до Марини. — У ліктьовому згині треба! Що за жах?! Дуже висока температура. Переміряй, зараз повернуся.
— Молоко прийшло. Ось. Груди розминати треба. Не пищи, все, зараз легше буде, — літня медсестра нахилилася над Мариною.
Що вона робила, Лізі було не видно, але Маринка раз у раз скрикувала від болю і морщилася.
— Ось не думала, що такий жах може бути… Ой! Блін… Не можу більше! — лаялася Марина.
Ліза дивилася на неї зі співчуттям. У неї самої так було з першою донькою. Ледь не почався мастит.
Але вона вчасно почала зціджувати молоко. І все минуло. Їй допомогла прабабуся, вона підказала.
— А я ж казала! Немає молока. Адже його не було! А воно, ось, виявляється, що задумало, — Марина посміхалася, їй стало легше.
Годувати, звичайно, було боляче, але її малюк був таким голодним і так мило прицмокував, що можна було терпіти і дивитися на це нескінченно.
Свєта найчастіше лежала, відвернувшись до стіни. Так і не мила вона свій посуд і не прибирала на тумбочці. Навіть лікар лаяла її за це.
А Ліза думала про те, що Свєті, напевно, зовсім погано. І у неї немає нікого, хто міг би підбадьорити і втішити її. І не до посуду їй, і не до тумбочки.
А ще вона боялася, що та раптом візьме і відмовиться від малюка. Ліза чула, як вона вночі стояла над своєю мирно сплячою крихіткою і шепотіла:
— Що я тобі хорошого можу дати? Яка з мене мати? Хіба тобі буде добре зі мною? Я ж пацан в чистому вигляді. А ще шпана. Як була шпана, так і залишилася.
Ні мами, ні тата у мене не було. Бабуся була. Та й та недовго. А потім я одна, все одна… А потім ще й твій тато, негідник… Ну і яка я мати? Хіба я годна на це? Хотіла б я тобі кращої долі.
Потім Світлана довго плакала в подушку. А її малятко все продовжувало мирно спати. Не в приклад Лізинфй крихітці, яка весь час прокидалася, морщила лобик і кректала.
А Ліза, замість того, щоб спокійно спати, — адже малятко не плакало! — раз у раз піднімалася і перевіряла, чи все з нею гаразд. А що там не гаразд? Спить і спить дитина.
Ліза милувалася нею при світлі ліхтаря, який нещадно світив у вікно палати, і знову лягала.
Все. Сьогодні виписка. Знову додому.
— Мамо, мамо! Яка вона крихітна! Ну, можна поносити її? — Соня благально склала долоньки.
— Все, Сонь, досить, — посміхалася Ліза, — до школи запізнимося, ходімо.
Ліза вправно запеленала малятко і поклала у візочок. Туди ж, тільки вниз, у кошик для речей, вона прилаштувала Сонін рюкзак і змінний одяг, і вони вирушили.
— Ну, ти, матір, даєш! — сміялися подруги-мами інших дітей з класу Соні, стоячи біля воріт школи в очікуванні своїх дітей після уроків. — Ніхто й не помітив, як народила.
Тільки вчора з животом ходила, а вже з коляскою біжить! Молодець, Ліза, вітаємо!
— Раніше, он, на полях народжували, і нічого, це зараз всі ніженки, — промовила незнайома бабуся, що йшла вулицею повз них, а потім, нахилившись до Лізи, прошепотіла: — Не показують новонародженого всім підряд. Зглазити можуть. Дивись, обережніше!
— Добре, бабусю, дякую, — Ліза посміхнулася.
Ніщо не могло її засмутити. Адже у неї був коханий чоловік, мама і дві чарівні доньки. Що ще потрібно для щастя?
Зі Свєтою Ліза одного разу зустрілася, через півтора року, в парку. Вона гуляла з коляскою, а з нею був симпатичний молодий чоловік.
Поки він катав коляску, намагаючись заколисати дитину, вони з Лізою поговорили кілька хвилин.
Свєта розповіла, що зустріла хорошу людину і вийшла заміж. Він полюбив і її, і дитину, і все у них тепер добре.
А ще вона розповіла, що недавно бачила Марину. Вона гордо йшла вулицею поруч з чоловіком, який віз коляску. І вона знову чекала на дитину.
За підрахунками Свєти, Марина була на шостому місяці. Ліза посміхнулася і побажала Свєті щастя. І Марині теж, заочно.
«Ось і добре. Нехай у всіх буде щастя», — подумала Ліза і, посміхаючись, підійшла до пісочниці.
Там Соня старанно ліпила паску для молодшої сестрички, яка сиділа поруч, на бортику пісочниці з розкритим ротом.
На ній був одягнений слинявчик, на який, не перестаючи, капала слина, бо у маленької різався зубик.
