— Мамо, я зайду? Мені треба поговорити, — Наталя стояла в дверях батьківської квартири, притискаючи до себе велику сумку.
— Проходь, тільки роззувайся обережно, я підлогу помила, — мати відступила, пропускаючи дочку. — Тато вдома, газету читає.
У квартирі пахло смаженою картоплею і котлетами. Федір, молодший брат, мав повернутися з рейсу, і мати завжди готувала його улюблене.
Наталя пройшла в кімнату, віддихуючись, присіла на диван. Живіт під вільним платтям вже помітно випирав.
— Знову ноги набрякають? — запитав батько, відкладаючи газету. — Може, тобі до лікаря сходити?
— Та все нормально, тату. Вперше чи що? — Наталя поправила подушку за спиною. — Слухайте, я ось що хотіла обговорити… — вона завагалася. — У мене з’явилася ідея. Щодо квартири.
— Якої квартири? — мати якраз увійшла з чашкою чаю для дочки.
— Вашої, — Наталя відпила гарячий чай. — Ось дивіться, вам же з Федькою тут вистачає місця, правильно? В одній кімнаті він, в іншій ви. А якщо продати двокімнатку, взяти вам однокімнатну…
— А різницю тобі віддати? — пролунав глузливий голос від дверей.
Федір стояв, притулившись до косяка, все ще в робочій куртці з логотипом транспортної компанії.
— Я бачу, ти часу не втрачаєш, сестричко.
— Федя, ти вже повернувся? — здригнулася мати. — Зараз розігрію…
— Потім, — відмахнувся він, не зводячи очей із сестри. — Спочатку послухаємо, які тут ідеї з’явилися.
— Федя, ну чого ти відразу починаєш? — скривилася Наталя. — Я ж діло кажу. Вам справді буде нормально в однокімнатці…
— Кому буде зручніше? — він пройшов у кімнату, з гуркотом кинув велику сумку в куток. — Мені з батьками в однокімнатній квартирі? Чи тобі з нашими грошима?
— Синку, не кричи так, — спробував заспокоїти його батько. — Давай спокійно обговоримо.
— А що тут обговорювати? — Федір почав ходити по кімнаті. — П’ять років тому дачу продали, їй віддали. Тепер що, і квартиру туди ж?
Знаєте що? Купили старшій дочці квартиру? Ось і йдіть до неї жити — заявив батькам Федір.
— У мене взагалі-то третя дитина буде! — Наталя теж підвищила голос. — Нам розширюватися треба! У трикімнатній вже тісно!
— А мені що робити? — Федір різко повернувся до сестри. — Мені тридцять два роки, досі свого кута немає, тому що всі сімейні гроші тобі пішли! На твою трикімнатку!
— Ну правильно, — пирхнула Наталя. — Тому що я хоч чогось у житті досягла. У мене нормальний чоловік, бізнес, діти, квартира…
— Нормальний чоловік? — Федір розреготався. — Який магазини закриває один за одним? Усе місто вже знає, що твій Павло по вуха в боргах.
Наталя зблідла:
— Ти що взагалі несеш?
— Та годі прикидатися, сестричко. Я далекобійник, по всій області мотаюся. Знаєш, скільки розмов ходить?
У сусідньому місті вже два магазини закрилися, тут ще три ледь дихають. Постачальники товар не дають, бо за старий не розплатився. Ось для чого тобі насправді потрібні батьківські гроші?
У кімнаті зависла важка тиша. Мати злякано переводила погляд з дочки на сина:
— Наталя, скажи, що це неправда. Адже неправда ж?
Наталя обм’якла на дивані:
— Я не хотіла вам говорити… У Павла дійсно проблеми. Серйозні проблеми. Магазини не приносять прибутку. Дійсно два вже довелося закрити.
Постачальники вимагають повернути борги. Якщо терміново не знайдемо грошей…
— І ти вирішила батьків без житла залишити? — Федір похитав головою. — Щоб ми з ними в однокімнатці тулилися, поки ти борги чоловіка затикаєш?
— А що мені робити? — підвелася Наталя. Очі у неї почервоніли. — У мене двоє маленьких! Третій скоро народиться! Ми можемо взагалі все втратити!
— То вирішуй свої проблеми сама! — гримнув Федір. — Досить сидіти на шиї у батьків!
Вони тобі все життя все віддавали — і дачу продали, і заощадження всі тобі віддали! А ти тепер останнє забрати хочеш?
— Ти просто заздриш! — Наталя підхопилася, ледь не перекинувши чашку. — Заздриш, що у мене все вийшло, що я змогла вийти заміж за нормальну людину, а не як ти… Хто ти такий? Шофер!
— Ну так, вийшло у тебе, — хмикнув Федір. — Так вийшло, що тепер батьків обібрати хочеш. Слухай, а може тобі їх до себе взяти? Якщо вже вони тобі все віддали — і дачу, і гроші — нехай у тебе поживуть!
— Що? — Наталя відсахнулася. — Ні! У мене своя сім’я, діти маленькі…
— А, так брати у них ти можеш, а допомогти — ні? Тільки тягнути і вмієш?!
— Ти нічого не розумієш! — Наталя схопила сумку, руки у неї тремтіли. — У нас такі проблеми… Павло може взагалі все втратити! Все!
— А ми, значить, повинні без даху над головою залишитися? — Федір підійшов до сестри. — Іди звідси. Досить батьків доїти. Вирішуйте свої проблеми самостійно.
Наталя вискочила, грюкнувши дверима так, що задзвеніло скло в серванті. Мати опустилася на стілець, закрила обличчя руками:
— Навіщо ти так із сестрою? Вона ж при надії…
— А як з нею? — Федір сів навпроти, втомлено потер шию. Від довгої дороги все тіло ломило. — Ви ж бачите — їй на вас начхати. Головне гроші витягнути.
— Але у неї справді складна ситуація…
— А у нас не складна? — він оглянув стару квартиру з місцями відірваними шпалерами і потрісканою фарбою на вікнах. — Тату, тобі на пенсію через рік.
Мамо, у тебе тиск скаче. А вона хоче, щоб ви в однокімнатну переїхали, в новий район, від поліклініки далеко…
— Може, вона передумає, — тихо сказав батько.
Але Наталя не передумала. Тиждень від неї не було ніяких звісток. Мати намагалася дзвонити — дочка скидала дзвінки. А потім сталося несподіване — прийшов Павло.
Федір якраз збирався на роботу — у нього починався новий рейс. У двері подзвонили. На порозі стояв чоловік сестри — якийсь зжатий, у пом’ятому костюмі, з порожніми очима.
— Можна до вас? — голос у нього був хрипкий, втомлений. — Потрібно поговорити.
Мати мовчки провела зятя на кухню. Федір хотів піти, але батько зупинив:
— Сідай, сину. Послухай. Це стосується всієї родини.
Павло довго мовчав, крутив у руках чашку з остиглим чаєм. Потім заговорив:
— Я прийшов вибачитися. За себе, за Наталю. Ми не повинні були вас у все це втягувати.
— Що сталося? — тихо запитала мати.
— Все. Кінець бізнесу, — він невесело посміхнувся. — Вчора закрили останній магазин. Кредитори прийшли, забрали товар, техніку, машину.
Я думав, якось впораюся. Брав у борг, перепозичав… Наталя в мене вірила, тому й прийшла до вас. Думала, якщо продасте квартиру…
— А про батьків ви подумали? Про те, що просите останнє у старих людей? — не витримав Федір.
— Ти правий, — Павло підвів очі. — Абсолютно правий. Я загордився. Вирішив у великого бізнесмена пограти, кредитів набрав. А коли все посипалося, вже нічого не міг збагнути. Соромно тепер і в очі дивитися.
— А Наталя як? — занепокоїлася мати.
— Плаче весь час. Каже, не знає, як далі будувати життя. Соромно їй до вас йти після тієї розмови. Ви ж знаєте, яка вона горда…
— Але ви хоч якось справляєтеся? Діти ж маленькі…
— Намагаємося, — кивнув Павло. — Я влаштувався експедитором в оптову фірму. Наталя теж знайшла роботу.
Піде адміністратором у торговий центр, як тільки після пологів вийде. Будемо жити як усі. Просто… — він запнувся, — вибачте нас, правда. Не треба було вас у це вплутувати.
Коли Павло пішов, на кухні зависла важка тиша. Федір сидів, дивлячись у вікно на сірий осінній двір. У голові крутилися думки про сестру.
Як же вона змінилася за ці роки — з веселої дівчинки перетворилася на зарозумілу багату дружину. А тепер ось…
— Знаєш, сину, — раптом сказав батько. — Ти правильно зробив, що не дав нам квартиру продати. Ми весь час Наталю балували, все їй прощали. А вона…
Через місяць на порозі знову з’явилася Наталя. Схудла, тільки живіт гостро випирав, у простій сукні, без звичних прикрас і макіяжу.
Сіла прямо в коридорі, розридалася:
— Вибачте мене. Я така… Ви стільки для мене зробили, а я…
Мати кинулася до неї:
— Ну все, досить. Якось прорветеся.
Федір дивився на сестру і не впізнавав — куди поділася недавня гордячка? Сидить заплакана, ненафарбована, в повсякденних туфлях.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Проїхали. Будеш тепер як усі жити, без понтів.
— Дякую тобі, — Наталя підняла заплакані очі. — Що не дав тоді квартиру продати. Ти мав рацію — самі повинні були справлятися.
Того вечора вони довго сиділи на кухні. Наталя розповідала, як все зруйнувалося — спочатку один магазин закрився, потім другий.
Як Павло метався по місту, намагаючись знайти гроші. Як вона не спала ночами, думаючи, що робити далі.
— Знаєш, — сказала вона братові. — Я ж справді вважала, що ми кращі за всіх. Що якщо у нас є гроші — значить, ми особливі.
А тепер ось… Павло розвозить вантажі, я скоро піду в торговий центр. Як усі нормальні люди.
— Ну і добре, — кивнув Федір. — Нічого страшного в цьому немає. Я теж кручу кермо — і нічого, не скаржуся.
Минув рік. У Наталі народився третій — хлопчик. Павло працював експедитором, пропадав цілими днями, але додому завжди повертався з продуктами.
Наталя відкинула думку про роботу в магазині. Троє дітей потребують не лише грошей, але й догляду, виховання.
Вона влаштувалася на віддалену роботу копірайтером, швидко освоїлася, навіть премію отримала за перший квартал.
Якось увечері Федір заїхав до сестри після рейсу. Наталя возилася з дітьми на кухні:
— О, братику! Заходь, я тобі супу наллю.
— Та я на хвилинку. Тут цим, дрібним, — він дістав із сумки пакет із цукерками та іграшками.
Старші діти з вереском кинулися до дядька. Наталя посміхнулася:
— Ти їх вічно балуєш.
— А чого не побалувати? — Федір підкинув племінника. — У тебе нормальні хлопці ростуть.
Пізніше, коли діти втекли в кімнату, Наталя налила братові чаю:
— Слухай, я все запитати хотіла. Ти ж знаєш цю фірму, «Транслайн»? Павлу пропонують туди перейти, зарплата більша.
— Нормальна контора, — кивнув Федір. — Я з ними часто працюю. Платять вчасно.
— Ось і я йому кажу — погоджуйся. А він все боїться щось змінювати.
— Після свого бізнесу? Зрозуміло. Але там реально непогано платять.
Наталя помовчала, потім сказала:
— Я тут нещодавно повз наші старі магазини проходила. Там тепер якась аптечна мережа. І знаєш — навіть не сумно. Ніби це все в іншому житті було.
— Ну так правильно, — Федір відпив чаю. — Нормально ж живете. Робота є, діти ростуть.
Наступного дня Федір заїхав до батьків. Батько читав газету, мати поралася з розсадою на підвіконні.
— Федя, ти це, присядь, — батько відклав газету. — Ми тут з матір’ю порадилися…
— Давай без передмов, тату.
— Коротше, ми вирішили тобі грошей дати. На перший внесок по іпотеці. У нас накопичилося трохи.
— Ви що? — Федір навіть підвівся. — Які гроші? Вам самим…
— Не сперечайся з батьком, — перебила мати. — Ми ж бачимо — ти вже скільки накопичуєш. А тут якраз пенсію додали…
— Ні вже, — Федір мотнув головою. — Сам впораюся. Ви ці гроші собі залиште.
— Ми знаємо, як ти справляєшся, — пробурмотів батько. — Береш додаткові рейси, працюєш на знос. Бери, не сперечайся. Ти ж для нас завжди був опорою.
Федір хотів відмовитися, але потім подумав — адже правда, скільки можна по орендованих мотатися? І погодився.
Через два тижні він знайшов підходящу однокімнатну квартиру. Не в центрі, звичайно, але поруч з роботою. Батьки допомогли з першим внеском, решту — в іпотеку.
— Ну ось, тепер і у тебе свій куточок з’явився, — сказала мати, допомагаючи з переїздом. — А то все по чужим…
— Та нормально все, мамо. Впорався ж.
Наталя теж приїхала допомогти. Притягла якісь фіранки, каструлі:
— Це тобі від нас з Павлом. Новосілля все-таки.
— Та у мене все є.
— Бери-бери, — вона почала розкладати посуд по шафах. — Знаєш, я тут подумала… Ти тоді правильно зробив, що накричав на мене. Я ж реально розбестилася. Все вимагала, вимагала…
— Забули, — відмахнувся Федір. — Головне, що зрозуміла.
Увечері, коли всі розійшлися, він сидів на кухні у своїй новій квартирі. За вікном шуміло місто, на плиті свистів чайник.
Федір посміхнувся — треба ж, все-таки вийшло. І квартиру купив, і з сестрою помирився. А головне — батьки у своїй двокімнатці залишилися.
До батьків він тепер заїжджав у вихідні — продукти привезти, по господарству допомогти. Мати все норовила котлет із собою дати:
— Візьми, синку. Я ж знаю — сам не готуєш.
— Та нормально я харчуюся, мамо, не переживай.
— Бери-бери, — сунула вона контейнер. — Ти ж у мене один такий.
А що ще потрібно батькам? Головне — діти поруч. І з Наталею все налагодилося, і Федір своє житло купив. Життя потихеньку налагоджувалося.