— Прикро, слів немає, – зізнається Поліна. – Виходить, що мене рідна мати обманювала та ще й оббирала. Так, я від голоду я не пропадала в дитинстві, треба, напевно, спасибі сказати?
Поліні 24 роки, дівчина вже закінчила навчання, працює. Утім, працювати вона почала періодично з 16-ти років. А в 21 рік перевелася на заочне відділення університету і працювала вже повноцінно.
Не так давно дівчина задумалася про придбання власного житла. Нехай буде крихітна студія або однокімнатна квартира, але все одно – своя. Заміж Поліна поки що не збирається, та й у думках – підписувати шлюбний контракт із потенційним чоловіком.
— Чудово бачу, що навколо робиться, – каже молода дівчина. – Люба заміж вийшла півроку тому і вже розлучається, добре хоч дітей немає. А в Алли, моєї далекої родички, ситуація ще крутіша: там дитина, іпотека, зараз щосили йде поділ. Та що там говорити, моя власна мати розлучена з моїх 5-ти років. Ніхто не застрахований.
— Так, ми всі обираємо супутника з надією «на все життя», але статистика свідчить про те, що мрії практично не збуваються, – зітхає подруга. – А з квартирою – це правильно. Мені бабуся залишила, а так би – теж замислювалася про маленький, але власний куточок.
Задумалася і Поліна. І звернулася до матері, знаючи, що в тієї все життя накопичувалися гроші – аліменти від батька. Батько давним-давно припинив будь-яку допомогу доньці. Рівно у 18, напевно, дні рахував до повноліття своєї старшенької разом із новою дружиною, від якої має сина й доньку, брата й сестру Поліни.
Мама після розлучення залишилася жити з бабусею, щоправда, за два роки тієї не стало, мати успадкувала двокімнатну квартиру в спальному районі, і далі продовжували жити вони вже з донькою в ній удвох.
Поліна в ранньому дитинстві, звісно, мало що розуміла. Як було при бабусі – вже не пам’ятає. Батько не шукав із нею зустрічей, не дарував подарунків, це точно. А коли дівчинка почала розуміти цей світ, то поступово прийшло усвідомлення: вони з мамою живуть дуже бідно. У Поліни були подружки, які виросли в неповних сім’ях, але там такого не було.
— Не знаю, чи спілкувалися ті дівчатка зі своїми батьками, які живуть окремо, але й одягалися вони нормально, і гаджети були в усіх пристойні, і вдома мене пригощали і фруктами, і цукерками, і тістечками, – пригадує Поліна. – А в мене до 16-ти років був старий кнопковий телефон, який мамі хтось віддав. І речі я вічно носила з чужого плеча, зазвичай, від тієї самої Алли, яка зараз розлучається. Вона мамі двоюрідна сестра.
Коли Поліна просила їй щось купити, мама зазвичай суворо зводила брови і висловлювала невдоволення всім своїм виглядом: кросівки? У тебе є. Старенькі, але міцні. Джинси? Куди тобі ще одні?
— Ми не можемо розкошувати, – говорила мама. – Я тебе виховую одна, татусь твій обзавівся купою дітей на стороні. Думаєш, легко мені? І годувати, і комуналку платити, і одягати тебе?
Фрукти в будинку були за рахунком: один день – одне яблуко або банан. Цукерки – пустощі, тільки зуби псувати. Причому Поліна і в матері особливо шикарних речей не бачила, так, найнеобхідніше. Хоча зарплата в мами була пристойна. Але мама хоча б купувала собі новий одяг, а Поліна ходила в мотлоху, за модою 8-ми річної давності. Саме 8 років її різниця з Аллою.
Коли Поліна стала трохи старшою, мати призналася: вона не витрачає аліменти колишнього чоловіка.
— Тому що після 18-ти він не дасть на тебе ні копійки. А тобі ще треба освіту здобувати. А якщо не поступиш на бюджет? Диплом потрібен. Та й хіба мало, що зі мною може трапитися? Хто тебе в студентські роки буде утримувати?
Під час шкільних канікул Поліна підробляла: хотілося щось купити з модного одягу, оскаржувати рішення матері збирати аліменти не стала: мама пояснила, можливо, вона має рацію. Зачепило в душі, коли вступила на бюджет і попросила в мами кошти хоча б на якісь обновки. Отримала відповідь: молодець, що за твою освіту не доведеться платити, але гроші витрачати ми не будемо – закінчиш навчання і вони стануть у пригоді тобі під час купівлі житла, тож нехай лежать.
На 4-му курсі підвернувся варіант із роботою, Поліну брали з незакінченою вищою, дівчина за цей варіант вчепилася, перевелася на заочне навчання. І ось, цього року Поліна задумалася про придбання свого житла.
— Та просто набридло вже жити з мамою, яка за кожну копійку (розповідь спеціально для сайту Цей День) трясеться. Це крім того, що хочеться мати свій куток, – каже Поліна. – Що толку від того, що я отримую зарплату? Ми скидаємося з мамою на харчування і комуналку. Продукти купує вона, зазвичай, це щось за акцією або за знижками. Окремо я собі беру засоби гігієни та догляду, можу купити щось смачне, якщо захотілося, і щоразу вислуховую: “Навіщо ці надмірності? Ти що, мільйонерка?”
Мама обговорює кожну покупку Поліни речей для себе: зайве, чи не потрібно було витрачатися тощо. Купувати і мамі не показувати – так собі ідея, їсти у своїй кімнаті, щоб не вислуховувати, що вона даремно жбурляє грошима? Ще не вистачало.
— Мамо, а пам’ятаєш ти казала, що на рахунку є гроші, які платив батько? Ти збирала їх на освіту мені чи на житло?
— І що? – насторожилася мама.
— Я пригледіла варіант, хочу купити студію в іпотеку.
— Ой, ну придумала, – спробувала мати відмахнутися. – Зараз взагалі не той час, щоб з іпотекою зв’язуватися. Ти ж заміж не збираєшся? Ну і ось. Навіщо тобі окремо жити і банку переплачувати? Треба накопичувати. Вийдеш заміж, тоді й купиш із чоловіком житло.
Поліна почала пояснювати, що її ідея в тому й полягає, що квартиру вона хоче придбати одна, без чоловіка. Мама знаходила якісь аргументи, у розмові підвищився градус, а потім мама й зовсім сказала:
— Нічого я тобі взагалі не винна. Аліменти твій татусь платив мені. А я тобі годувала й одягала. Як? Погано чи що? Ти не ходила гола і голодна, а решта – пустощі. Буде своя дитина, утримуй її так, як вважатимеш за потрібне. А я тебе утримувала нормально, причепитися ні до чого, одна утримувала. Гроші батька? Ще раз повторюю: це мої гроші. Я обіцяла? Вступила на бюджет? Ну й (розповідь спеціально для сайту Цей День) молодець. Нічого я тобі не віддам. Хочеш житло? Заробляй, я тебе не жену, живи поки що тут, працюй і збирай. А ті гроші – це моя страховка на старість. Раптом із тобою щось трапиться? Хто мене доглядатиме? І взагалі, в старості теж треба буде мені якось жити. Усе, донечко, нема про що розмовляти.
Поліна щиро збентежена: виявляється, її злиденне дитинство з одним яблуком на день і одягом з чужого плеча називається «гідно утримувала»? А маминим обіцянкам – гріш ціна? Тепер вона вирішила, що аліменти, не витрачені на доньку в дитинстві, це її подушка безпеки на старість?
Як вважаєте, мати вірно чинить з донькою?
