Дзвінок пролунав о пів на сьому ранку, коли я тільки встигла увімкнути кавоварку.
На дисплеї висвітилося ім’я свекрухи — Ніна Василівна. Серце заколотило. Вона ніколи не дзвонила так рано.
— Галочка, люба, — голос звучав незвично м’яко, майже благально. — Вибач, що так рано турбую. У мене до тебе величезне прохання.
— Слухаю вас, Ніна Василівна
— У мене в квартирі прорвало трубу. Затопило все — кухню, ванну, частину коридору.
Слюсарі кажуть, що ремонт займе місяць, може, більше. Мені зовсім нікуди подітися…
Я мовчала, розуміючи, до чого йде розмова. За вікном мрячив дощ, і в цій сірості ранку прохання свекрухи здавалося особливо важким.
Невже вона хоче переїхати до нас? У нашу двокімнатну квартиру, де і так тісно?
— Галя, ти мене чуєш? — голос став тривожним.
— Так, так, звичайно. Просто… це несподівано.
— Розумію, що прошу не про дрібничку. Але мені дійсно нікуди йти. Чи можна мені зупинитися у вас? Всього на місяць, не більше. Я не буду заважати, обіцяю.
Як вона може не заважати в двокімнатній квартирі, де живуть троє дорослих і постійно крутиться наша шестирічна Машка?
Але відмовити свекрусі я не могла. Ігор ніколи б мені цього не пробачив.
— Звичайно, Ніно Василівно. Приїжджайте. Ми щось придумаємо.
— Дякую, рідненька! Ти справжня дочка для мене. Я вже зібрала речі, якщо можна, приїду сьогодні ввечері.
Після того як трубка замовчала, я ще довго стояла на кухні, машинально помішуючи каву.
«Місяць, — думала я. — Всього місяць. Можна пережити».
Але чомусь на душі було тривожно. З Ніною Василівною ніколи не бувало просто.
Увечері вона приїхала з трьома величезними сумками і валізою на коліщатках.
Ігор допомагав їй розвантажувати машину, галантно підхоплюючи багаж.
— Мамо, ти що, на пів року речей набрала? — жартома запитав він, затягуючи в передпокій особливо важку сумку.
— Ігорку, у мене там ліки, продукти, необхідні речі. У чужому домі ж нічого немає, — виправдовувалася свекруха, окидаючи нашу квартиру оцінюючим поглядом. — А де я буду спати?
— На дивані у вітальні, — відповіла я. — Постелю вам гарну нову білизну, буде зручно.
Ніна Василівна стиснула губи.
— На дивані? А хіба не можна в дитячій поставити розкладачку? Машенька така маленька, їй багато місця не потрібно.
— Мамо, — втрутився Ігор, — Машка звикла спати у своїй кімнаті. А диван зручний, з ортопедичним матрацом.
Свекруха зітхнула з таким виглядом, ніби її засудили до тортур.
— Ну що ж, доведеться терпіти. Хоча в моєму віці і з моїми болячками…
Перші три дні минули відносно спокійно. Ніна Василівна дійсно намагалася не заважати, хоча її присутність відчувалася постійно.
Вона рано вставала, займала ванну на пів години, готувала собі особливий сніданок — вівсянку на воді з медом — і тихо сиділа у вітальні, читаючи газети.
Але вже на четвертий день почалися прискіпливі фрази.
— Галя, а чому у вас в холодильнику такий безлад? — запитала вона, коли я готувала вечерю. — Молочні продукти повинні стояти на верхній полиці, овочі — в спеціальному відділенні. І взагалі, треба все переставити за системою.
Я обернулася. Свекруха стояла біля відкритого холодильника і з видом ревізора інспектувала мої продукти.
— Ніна Василівна, у мене своя система. Мені так зручно.
— Зручно? — вона підняла брову. — А де логіка? Ось дивись: сир лежить поруч з ковбасою, а йогурти — між огірками і помідорами. Це ж неправильно!
І вона почала перекладати вміст холодильника.
Банки з варенням переїхали у дверцята, овочі — в нижній ящик, а молочні продукти вишикувалися по поличках немов солдатики на параді.
— Ось тепер порядок, — задоволено промовила Ніна Василівна. — Завтра покажу тобі, як правильно розкладати речі в шафах.
У шафах? Я проковтнула роздратування. Це ж моя квартира, мої шафи! Але промовчала.
Лише місяць, нагадала собі. Треба потерпіти місяць.
Наступного дня, повернувшись з роботи, я виявила свекруху в спальні.
Вона сиділа на нашому ліжку і складала постільну білизну зовсім не так, як я звикла.
— Що ви робите? — не стрималася я.
— Наводжу порядок, люба. У тебе ж тут повний хаос. Простирадла потрібно складати за розміром, а наволочки — окремо.
І взагалі, я помітила, що ви з Ігорем дуже пізно лягаєте. Це шкідливо для здоров’я.
— Ми лягаємо о пів на дванадцяту. Це нормальний час для працюючих людей.
— Нормальний? — Ніна Василівна похитала головою. — У мої часи о десятій вечора всі вже спали. Тому й здоров’я було міцніше. А зараз подивися на молодь — всі хворі, нервові.
Увечері, коли Ігор прийшов додому, я спробувала з ним поговорити.
— Твоя мама трохи… активізується. Може, ти з нею поговориш?
— Про що поговорити? — він втомлено знімав краватку. — Вона допомагає тобі по господарству. Хіба це погано?
— Ігор, вона переробляє мій порядок, вчить мене, як жити у власній квартирі!
— Мама так піклується. У неї багато досвіду, вона хоче поділитися. Не сприймай все так близько до серця.
Не сприймати близько до серця? А як я повинна реагувати, коли в моєму домі хтось інший встановлює порядки?
Але найгірше стало через тиждень. Ніна Василівна вирішила зайнятися Машкою.
— Галочка, а чому дівчинка досі не вміє правильно заправляти ліжко? У шість років я вже мила підлогу!
— Ніна Василівна, вона дитина. У неї є обов’язки відповідно до віку.
— Відповідно до віку? — свекруха сплеснула руками. — Діти зараз зовсім розпещені! Машенька, йди сюди, бабуся навчить тебе правильно складати іграшки.
Машка слухняно підійшла, але я бачила, як вона напружилася. Дочка не звикла до суворості бабусі.
— Дивись, онучко, ляльки повинні стояти ось тут, машинки — в цій коробці, а книжки — за розміром на полиці.
— А мені так не подобається, — тихо сказала Машка. — Я хочу, щоб ведмедик стояв поруч з лялькою Барбі.
— Не подобається? — Ніна Василівна нахмурилася. — А хіба ми робимо тільки те, що нам подобається? Треба вчитися порядку!
Машка подивилася на мене розгубленими очима.
Мені захотілося обійняти доньку і сказати свекрусі все, що я думаю про її педагогічні методи. Але я знову промовчала.
А через два тижні почалося найстрашніше — Ніна Василівна почала регулювати наші з Ігорем стосунки.
— Галя, а чому ти Ігорю не прасуєш сорочки? — запитала вона, коли чоловік пішов на роботу в злегка пом’ятій сорочці.
— У нас є відпарювач. Ігор сам приводить речі в порядок.
— Сам? Але ж ти дружина! Дружина повинна піклуватися про чоловіка, створювати йому комфорт. А ти змушуєш його самого возитися з одягом.
Я глибоко вдихнула.
— Ніно Василівно, у нас рівноправні стосунки. Ми обоє працюємо, обоє беремо участь у домашніх справах.
— Рівноправні? — вона розсміялася. — Моя люба, чоловік повинен заробляти гроші, а жінка — створювати затишок. Інакше навіщо чоловікові така дружина?
Ці слова вдарили як ляпас. Навіщо чоловікові така дружина?
Виходить, я погана дружина, тому що не перетворилася на домробітницю?
— Ніна Василівна, — почала я, намагаючись зберегти спокій, — часи змінилися. Сучасні сім’ї живуть по-іншому.
— Часи, часи… — вона махнула рукою. — А розлучень стало більше чи менше? Жінки розучилися бути жінками, а потім дивуються, чому чоловіки йдуть до інших.
Того ж вечора, коли ми з Ігорем лягли спати, свекруха делікатно натякнула, що ми говоримо занадто голосно.
— Мої любі, — прошепотіла вона, підійшовши до дверей спальні, — може, тихіше? А то я не сплю, і Машенька прокинеться.
Ми переглянулися з чоловіком. Ми говорили про роботу, звичайним тоном. Але тепер і нормально поговорити не можна?
— Мамо, ми ж не кричимо, — сказав Ігор.
— Звичайно, звичайно. Просто стіни тонкі. Та й взагалі, може, раніше спати будете лягати? Для здоров’я корисно.
Після цього в нашій спальні зависла якась напружена тиша. Ми спілкувалися пошепки, як змовники. І навіть… близькість стала неможливою.
Як можна розслабитися, коли знаєш, що за стіною сидить свекруха і прислухається до кожного звуку?
Через три тижні я була на межі нервового зриву. Кожен ранок починався з зауважень: чому я так зав’язую шарф, чому купую цей хліб, чому дозволяю Машці дивитися мультики.
Вечори перетворилися на лекції про правильне сімейне життя.
А ночі… ночі стали кошмаром, тому що я знала — завтра все повториться знову.
І тоді сталося те, чого я найбільше боялася. Ніна Василівна винесла мені ультиматум.
Це сталося в суботу вранці. Ігор повіз Машку до стоматолога, а ми залишилися вдвох.
Я мила посуд, коли свекруха підійшла до мене і сказала:
— Галя, нам потрібно поговорити серйозно.
В її голосі звучала якась нова, рішуча нота. Я вимкнула воду і обернулася.
— Слухаю вас.
— Я живу тут вже три тижні і бачу, як ведеться господарство. Бачу, як ти ставишся до чоловіка і дочки. І мушу сказати — мені це не подобається.
Кров прилила до щік.
— Що саме вам не подобається?
— Все! — вона розвела руками. — Безлад у домі, неправильне виховання дитини, зневага до чоловіка.
Ти працюєш нарівні з чоловіком, дім запускаєш. Машенька росте розпещеною, а Ігор ходить у пом’ятих сорочках.
— Ніно Василівно, це моя сім’я, мій дім…
— Моя сім’я? — вона перебила мене. — Ігор — мій син! А Машенька — моя онука! І я не можу мовчати, дивлячись на те, як ти їх… запускаєш.
Запускаєш? У мене защеміло серце. Невже я дійсно погана мати і дружина?
— Тому, — продовжувала свекруха, випростаючись на весь зріст, — я ставлю умову.
Або ти починаєш вести господарство правильно — так, як я тобі пояснюю — або я їду звідси і розповідаю всім, включаючи Машеньку, яка ти насправді мати.
Світ ніби захитався. Вона погрожує мені? Шантажує?
— Що ви хочете сказати?
— Я скажу правду. Що ти не дбаєш про сім’ю, що тобі кар’єра важливіша за дочку, що через твій егоїзм Ігор страждає.
Машенька повинна знати, чому у неї вдома такий безлад і чому мама не пече пироги, як інші мами.
У горлі застряг клубок. Як вона сміє? Як сміє говорити мені, що я погана мати?
Я працюю, щоб у сім’ї було більше грошей, намагаюся дати Машці хорошу освіту, проводжу з нею час…
— Вирішуй швидко, — додала Ніна Василівна. — Або порядок у домі — мій порядок — або я відкриваю очі твоїй родині.
Я стояла і дивилася на свекруху, яка погрожувала нібито зруйнувати мою родину.
В її очах читалася непохитна впевненість у власній правоті. Вона дійсно вважала, що рятує свого сина від поганої дружини.
— Ніно Василівно, — нарешті промовила я, дивуючись власному спокою, — а ви знаєте, що Ігор говорить про мене, коли вас немає поруч?
Вона здригнулася, але швидко взяла себе в руки.
— Що він каже?
— Що я найкраща дружина і мати, яку він міг би собі побажати. Що він пишається мною. Що наша сім’я щаслива саме такою, яка вона є.
— Він просто не хоче тебе засмучувати…
— Або ви не хочете визнати, що помиляєтеся?
У передпокої грюкнули двері — повернулися Ігор з Машкою. Я глибоко вдихнула і прийняла рішення.
— Добре, Ніно Василівно. Давайте поставимо питання прямо. Але не так, як ви пропонуєте.
— Тобто?
— Зараз розповімо Ігорю про ваш ультиматум. І нехай він вирішує.
Обличчя свекрухи зблідло.
— Галя, не треба…
— Треба. Ігор! — покликала я. — Зайди, будь ласка, на кухню.
Чоловік з’явився в дверях, ще не знявши куртку.
— Що сталося? У вас якісь серйозні обличчя.
— Твоя мама щойно поставила мені ультиматум, — спокійно сказала я. — Або я веду господарство за її вказівками, або вона розповідає тобі і Машці, яка я погана дружина і мати.
Ігор повільно зняв куртку, повісив її на стілець. У його очах читалося здивування.
— Мамо, це правда?
— Ігорку, я просто хотіла допомогти… Ти ж бачиш, як тут все занедбано…
— Занедбано? — Ігор оглянув нашу чисту, затишну кухню. — Мамо, про що ти говориш?
— Про порядок! Про те, що дружина повинна піклуватися про чоловіка! Галя ж тебе зовсім не балує…
— Не балує… — чоловік розсміявся, але сміх вийшов невеселим. — Мамо, Галя працює нарівні зі мною, виховує дочку, веде домашні справи. Що ще потрібно?
— Але сорочки…
— Які сорочки? Я сам дбаю про свій одяг. Мені тридцять років, я не маленький!
Ніна Василівна розгублено замовкла. А я продовжила:
— Тепер мій ультиматум. Або ви вибачаєтеся і живете за нашими правилами — без зауважень, без повчань, без втручання у виховання Машки — або шукаєте інше житло.
— Галя! — ахнула свекруха. — Як ти можеш? Я ж без даху над головою залишуся!
— Ви могли подумати про це раніше, — відповіла я. — До погроз і шантажу.
Ігор подивився на матір суворим поглядом.
— Мамо, Галя права. Це наш дім, наші правила. Якщо тобі тут не подобається — ніхто не змушує залишатися.
— Але я ж хотіла як краще…
— Краще, коли не лізуть в чуже життя з порадами і погрозами.
Ніна Василівна простояла мовчки хвилину, потім різко розвернулася і пішла збирати речі.
Через годину вона поїхала до подруги, на прощання тільки процідивши крізь зуби:
— Ще пошкодуєте. Побачите, до чого призведе таке ставлення до старших.
Тиждень пролетів у благословенній тиші. Свекруха жила у подруги, бо ремонт затягнувся.
А ми знову могли спокійно розмовляти в спальні, Машка розставляла іграшки як хотіла, а я складала в холодильник продукти у звичному для мене порядку.
І раптом Ніна Василівна зателефонувала.
— Галочка, — голос звучав збентежено, — можна з тобою поговорити?
— Слухаю.
— Я… я хотіла вибачитися. Можливо, я дійсно була не права. Подруга мені багато чого пояснила про сучасні сім’ї. Чи можна мені… чи можна нам спробувати спочатку?
Я помовчала, дивлячись на Ігоря. Він кивнув.
— Можна, Ніно Василівно. Але тільки на наших умовах.
— Згодна. Я зрозуміла — в чужий монастир зі своїм статутом не ходять.
Через тиждень вона повернулася. І, як не дивно, ми знайшли спільну мову.
Виявляється, коли людина готова слухати, а не тільки повчати, жити разом цілком можливо.
