У мого чоловіка, Павла, є старша сестра Галина. Галя — це, безперечно, людина-свято.
Вона любить галасливі компанії, великі застілля з розмахом і веселощі.
Але є у неї одна дивовижна особливість. Вона дуже не любить витрачати на все це свої гроші і бруднити свою власну квартиру.
Раніше вона постійно напрошувалася до нас «на чай», який плавно перетікав у щільну вечерю.
Я все це терпіла, сама все готувала і прибирала теж сама. Але минулої суботи вона простота перейшла всі можливі межі.
Ранок суботи починався так. Ми з Пашею спимо, плануємо наш спільний напівлінивий вихідний.
У планах — генеральне прибирання (вдома справжній безлад, накопичилося багато справ за тиждень), а потім замовлення доставки піци і родинний перегляд кіно.
О 10 ранку дзвінок Паші. Він бере трубку, уважно слухає, потроху блідне і каже:
— Ну… гаразд. Якщо інакше ніяк не виходить.
Кладе трубку, підводить очі і винувато дивиться на мене.
— Аліна, тут така справа… Це Галя дзвонила. У неї ж сьогодні день народження.
— Я знаю. Ми ж завтра до неї в гості збиралися?
— Ну так, але у неї плани трохи змінилися. Вона вирішила, що буде святкувати все-таки сьогодні. І… вона вирішила цю всю справу організувати у нас.
— У якому сенсі у нас? — я підвелася і сіла на ліжку.
— Ну, вона сказала, що у неї наче ремонт ще йде (брехня, шпалери клеїли рік тому), а у нас місця багато, вітальня велика.
Коротше кажучи, вони з гостями приїдуть через три години. Приблизно людей вісім, плюс/мінус двоє.
Сказала: «Нехай Алінка поки салатиків накрише швиденько, а гаряче ми замовимо, може бути».
Мене накрило такою величезною хвилею обурення та злості. Тобто мене вирішили просто поставити перед фактом.
Через три години до мене в будинок ввалиться справжнісінький натовп незнайомих людей.
А я ще й повинна метнутися на кухню, як електровіник, і стругати салати для іменинниці Галі, яка навіть не зволила мені зателефонувати сама?
Хитра фурія, а не зовиця дісталась мені в родичі на додачу до коханого чоловіка.
Паша встав та почав метушитися:
— Аліна, ну давай приберемося швиденько? Я в магазин збігаю, куплю нарізку там м’ясну, сир, овочей свіженьких, курку… Незручно ж, гості прийдуть. І сестра все-таки.
Я подивилася на нього, вже заклопотаного одними лише думками, і сказала дуже спокійно:
— Паша, якщо тобі це все так треба — ти й метушися. А я нікого до себе в гості не запрошувала. У мене, між іншим, вихідний. Я планувала лежати і нічого не робити пів дня.
— Ти що, Аліно, зустрінеш їх так?
Він обвів рукою кімнату, де на кріслі висіли джинси, які сьогодні планово відправилися б в пральну машинку, а на підлозі валялися іграшки кота.
— Саме так. Добре, що ти мене одразу зрозумів.
Паша швидко привів себе до ладу і втік до магазину. Він намагався щось прибрати, поки вдягався, але часу було ну зовсім мало.
А я… я зробила хід конем. Я не стала фарбуватися, не стала мити голову (вона була не найсвіжішою, тому я лише зібрала волосся в домашній пучок).
Я знайшла свою стару домашню футболку. Знаєте, таку, в якій соромно навіть сміття виносити. Розтягнута, з плямою від відбілювача на животі і з дірочкою під пахвою.
Одягла старі лосини з потертими напівпрозорими зонами на стегнах. І сіла на диван посеред неприбраної вітальні дивитися серіал.
Пройшло справді приблизно три години і… Дзвінок у двері. Паша біжить відкривати двері і в передпокій впливає моя щаслива зовиця Галина.
У парадному вбранні, зачіска зроблена не вдома, сукня в паєтках, парфуми шлейфом.
За нею заходять її чоловік і ще п’ятеро гостей, теж ошатні, з квітами і кульками.
— А ось і ми! — кричить Галя. — Сюрприз! Ну що, зачекалися нас? Куди нам проходити, де ви накрили стіл? Ми голодні як звірі!
Вони заходять у вітальню і тут відбувається сцена з німого кіно.
Посеред кімнати, на дивані, заваленому непрасованою білизною, сиджу я. У своїй моторошній футболці, з брудною головою.
Сиджу і їм яблуко. Біля столу стоїть пилосос, який Паша ще не встиг прибрати. На столі — кружки з недопитим чаєм з учорашнього вечора.
— Привіт всім, — кажу я, недожувавши яблуко і навіть не встаючи з дивана. — З днем народження, Галя.
Галя дивиться на мене, на безлад, на своїх гостей. У неї очі повільно, наче в заповільненій зйомці, на лоб лізуть.
— Аліна… як це все розуміти? — шипить вона. — У нас же свято! Чому ти в такому вигляді?
— У якому вигляді? Я в домашньому, — знизую плечима. — Я ж вдома. У мене прибирання за планом. Ви ж не питали, зручно мені чи ні щось організовувати. Ось, як є.
— А стіл? — розгублено запитав хтось із гостей. — Ми думали, тут банкет буде…
— Банкет? — я здивувалася. — Галя, а ти їжу привезла для банкету? Ні? Дивно. Ти ж господиня цього свята.
Я ж нічого не готувала. У мене в холодильнику пів каструлі вчорашнього супу і два йогурти. Можу пригостити когось.
Гості переглядалися. Їм було страшенно ніяково стояти в ошатних сукнях посеред запиленої кімнати.
Ніяково бути там, де господиня в лахмітті дивиться телевізор — це задоволення сумнівне. Галя почервоніла і вкрилася плямами.
— Ти спеціально?! — скрикнула вона. — Ти вирішила мене зганьбити перед друзями? Паша! Що твоя дружина собі дозволяє?
Паша, який стояв у кутку з пакетом чіпсів і над тарілкою з магазинною нарізкою (все, що він встиг купити), тільки розвів руками:
— Галя, ну я ж казав, що ми не готові…
— Моєї ноги тут більше не буде! — гримнула Галя. — Жлоби! Ідіть ви знаєте куди?! А ми підемо в кафе!
Вона розвернулася і вилетіла з квартири. Гості, збентежено бурмочучи свої вибачення, покірно поплелися за нею.
Коли двері зачинилися, Паша подивився на мене з докором, але потім… розсміявся.
— Ну ти, матір, даєш. Залізна леді. Я думав, Галька лопне від злості.
— Зате тепер вона знає, що мій дім — це не її безкоштовний банкетний зал в будь-яку хвилину дня чи ночі. Хоче свята — нехай бронює ресторан.
З тих пір Галина до нас ні ногою. Образилася до неможливості.
А я насолоджуюся тишею і чистотою. І футболку ту не викидаю — вона тепер мій талісман від непроханих гостей.
Друзі кажуть, що ми вчинили просто геніально. Знаєте, у чому наша головна перемога? Ми не стали грати в чужу гру.
Галина була впевнена, що ми посоромимося сторонніх людей і побіжимо на кухню відпрацьовувати роль «хороших господарів».
Вона хотіла використовувати нас і наш будинок, щоб не напружуватися самій, розраховуючи на нашу безвідмовність.
Але ми своїм спокоєм і цією самою безтурботністю показали їй просту істину: повагу не можна ввімкнути одним клацанням пальців.
Якщо людина вривається в чужий будинок без дозволу, вона повинна бути готова, що там її не чекають.
Ми не грубіянили, не скандалили, а просто дозволили їй зіткнутися з реальністю.
Це найдієвіший урок. Впевнена, більше охочих влаштувати у нас раптовий банкет не знайдеться.
А як ви зустрічаєте гостей, які приходять без дзвінка? Накриваєте стіл або даєте зрозуміти, що їм не раді?
