— Галя, де моя сіра водолазка? І чому в холодильнику немає сиру? Мати вчора спеціально просила купити.
Галина завмерла біля раковини з тарілкою в руках. Віктор стояв у дверях кухні, вже одягнений для виїзду на об’єкт, роздратовано запізнюючись.
За його спиною маячила постать свекрухи в запраному халаті.
— Водолазка в шафі, на полиці з зимовими речами, — тихо відповіла вона. — А сир… у мене не було грошей.
— Як це не було? — Валентина Павлівна протиснулася повз сина. — Вітенька тобі минулого тижня гроші давав!
Галина опустила очі. Ті гроші пішли на комунальні платежі та ліки для тієї ж свекрухи.
Але пояснювати це було марно — в цьому домі її слова нічого не значили.
— Досить стояти як істукан! — вибухнув Віктор. — Я на роботу запізнююся, а ти тут розводиш антимонії. Попроси у Нінки в борг, вона ж нібито твоя подруга.
Він грюкнув дверцятами шафи, витягнув водолазку і зник у передпокої. Валентина Павлівна похитала головою з видом страждальниці.
— Ти його зовсім замучуєш, Галочка. Чоловік працює як віл, і вдома спокою не бачить. У мої часи дружини по-іншому поводилися.
Вхідні двері стукнули. Тиша накрила квартиру.
Галина механічно доїдала бутерброд зі спредом — масло купувалося тільки до приходу гостей або на свята.
Чому вона терпить це? Чому не може сказати, що проводить в школі по шість уроків на день, веде класне керівництво, готує до іспитів, а вдома пере, прибирає і готує на трьох?
І все це за ті крихти, які чоловік милостиво виділяє на «жіночі витрати»?
Дзвінок у двері обірвав роздуми. На порозі стояла Ніна, сусідка з п’ятого поверху, з сумкою продуктів у руках.
— Галь, ти як? Знову засмучена якась.
— Нормально все, — автоматично відповіла Галина, пропускаючи сусідку на кухню.
— Та годі тобі! Сорок п’ять років жінці, а ти як дівчинка червонієш від кожного різкого слова. — Ніна відразу взяла бика за роги. — Що знову сталося?
І тут слова полилися самі собою — про сир, який вона не змогла купити, про постійні докори, про гроші, яких завжди не вистачає на найнеобхідніше, про свекруху, яка вважає її прислугою.
— А ти знаєш, що квартира ця наполовину твоя? — раптом запитала Ніна. — Адже купували на гроші від продажу твоєї батьківської квартири?
— Але документи на Віктора оформлені…
— І що з того? Ти була в шлюбі, значить, маєш право. — Ніна присунула стілець ближче. — Слухай, а що якщо…
Вона не договорила, але Галина зрозуміла. У грудях щось стиснулося — чи то від страху, чи то від надії.
Розлучення? Після тридцяти років шлюбу? Але як? На що жити? Що скажуть діти?
— Подумай хоча б, — тихо сказала Ніна. — Ти ж не хочеш решту життя провести в ролі прислуги?
Коли сусідка пішла, Галина довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно.
У дворі гралися діти, молоді мами штовхали коляски, підлітки ганяли на самокатах. Життя кипіло навколо, а вона ніби спостерігала за ним з акваріума.
Увечері Віктор повернувся пізно, втомлений і голодний. Галина підігріла вечерю, подала, прибрала зі столу. Звичний ритуал, відточений роками.
Він щось розповідав про роботу, не чекаючи відповіді — вона давно перетворилася для нього на фон, на частину інтер’єру.
— До речі, завтра їду у відрядження на тиждень, — кинув він, перемикаючи канали на телевізорі. — У Вінницю. Проект там закрити треба. Гроші на дорогу візьму з твоєї зарплати — моя вже закінчилася.
Галина відірвала очі від шкарпеток, які штопала.
— А як же комунальні платежі? Вони завтра…
— Попроси у кого-небудь. У тієї ж Нінки. — Віктор не відривався від екрану. — Потім віддам.
«Потім віддам». Скільки разів вона це чула.
І скільки разів потім доводилося виправдовуватися перед людьми за неповернені борги.
Вночі, лежачи поруч із хропучим чоловіком, Галина дивилася в стелю. У голові крутилися слова Ніни: «Ти ж не хочеш решту життя провести в ролі прислуги?»
Адже колись вона була іншою. У педучилищі її обирали старостою курсу, одногрупники зверталися до неї за порадою.
Вона мріяла про велике кохання, про рівноправний шлюб, про те, що буде виховувати дітей в атмосфері поваги і розуміння.
Що ж сталося? Коли вона погодилася стати тінню?
Наступного дня Галина проводжала Віктора у відрядження. Він поїхав на таксі, залишивши їй традиційне напуття:
«Слідкуй за матір’ю, не забудь про її ліки, і щоб у будинку був порядок».
Валентина Павлівна влаштувалася у вітальні перед телевізором з чашкою чаю.
— Галочка, а ти не могла б мені печива купити? А то так солодкого хочеться.
— На що купувати? — вирвалося у Галини.
Свекруха здивовано подивилася на неї.
— Як на що? У тебе ж зарплата вчительська.
— Яка йде на ваші ліки та наші комунальні платежі.
— Ось воно що! — Валентина Павлівна підвелася з дивана. — Значить, тобі шкода для хворої старої! Я тридцять років тебе як рідну дочку приймала, а ти…
Галина слухала звичні докори і раптом зрозуміла, що їй це занадто набридло.
Досить вибачатися за те, що вона наважується витрачати свою зарплату на необхідні витрати.
Досить відчувати себе винною за те, що не може купити печиво на гроші, яких немає.
— Валентина Павлівна, — перебила вона свекруху, — я сходжу до лікаря. Голова розболілася. Може, тиск.
Це була брехня. Галина йшла до юриста.
Адресу юридичної консультації вона з’ясувала ще вчора через інтернет.
Їхала в автобусі, стискаючи в руці листочок з адресою, і не вірила, що дійсно зважилася на цей крок.
Олена Володимирівна, жінка з сивиною у волоссі та в окулярах із золотою оправою, вислухала її розповідь без здивування.
— На жаль, ваша ситуація досить типова, — сказала вона. — Психологічне пригнічення через фінансовий контроль — це часта схема в сім’ях. Але у вас є всі підстави для поділу майна.
— А якщо він буде проти? Він же скаже, що всі гроші його…
— Квартира куплена в шлюбі. Неважливо, на чиє ім’я оформлена. Ви маєте право на половину. — Юрист дістала бланки. — Питання в тому, чи готові ви до боротьби? Він буде чинити опір.
Галина уявила собі обличчя Віктора, коли він отримає повістку до суду. Уявила крики, докори, тиск.
Але потім згадала нещодавну розмову про сир і печиво. Згадала, як тридцять років випрошувала гроші на найнеобхідніше для їхнього життя.
— Готова, — сказала вона.
Через тиждень Віктор повернувся з відрядження свіженький і задоволений. За вечерею розповідав про успішне завершення проекту, про премію, яку обіцяло керівництво.
Галина мовчки слухала, думаючи про папку з документами, заховану в шафі з постільною білизною.
— До речі, завтра мені потрібно в банк сходити, — сказав він, відкидаючись на стільці. — Вклад переоформити. Ти зранку вдома будеш?
— Буду, — тихо відповіла Галина.
Вона не сказала, що завтра вранці подає документи на розлучення.
Скаже ввечері, коли він повернеться з банку і виявиться, що половина грошей з рахунку заблокована за рішенням суду.
Олена Володимирівна пояснила: як тільки подається позовна заява про поділ майна, накладається арешт на всі спільні активи.
Віктор дізнається про це, тільки коли прийде в банк.
Галина лежала вночі без сну, уявляючи завтрашній день. Страшно? Так. Але вперше за багато років вона відчувала, що її життя належить їй самій.
Вранці, проводжаючи чоловіка, вона, як завжди, подала йому портфель і поцілувала в щоку. Він навіть не помітив, що руки у неї тремтять.
Будівля суду зустріла її прохолодою мармурових сходів і гучним відлунням у коридорах. Галина підійшла до віконця канцелярії.
— Подати позовну заяву, — сказала вона і здивувалася, як спокійно прозвучав її голос.
Через годину вона йшла додому вже іншою людиною. Процес був запущений. Назад дороги не було.
Телефон задзвонив близько третьої години дня. Віктор.
— Що за чорт! — гримнув він у трубку. — Що ти наробила?! У банку кажуть, що рахунок заблокований! Яке ще розлучення?!
— Я подала до суду, — сказала Галина. — На поділ майна.
Довга тиша. Потім:
— Ти з глузду з’їхала? Я через пів години буду вдома. І хочу, щоб ти відкликала цю заяву, чуєш?
— Не відкличу.
Вона поклала слухавку і приготувалася до найважчої розмови в своєму житті.
Віктор увірвався в квартиру як ураган. Кричав, розмахував руками, вимагав пояснень.
Валентина Павлівна голосила в кутку, звинувачуючи невістку в невдячності. А Галина сиділа на кухні і мовчала.
— Ти мені все життя зламала! — кричав Віктор. — Тридцять років я для тебе спину гнув! Будинок, машина, дача — все для тебе! А ти првелась, як остання…
— Все це було для тебе, — спокійно сказала Галина. — Я в будинку була прислугою. У мене не було своїх грошей, своїх рішень, свого голосу.
— Та що ти розумієш у грошах! — Він схопився за голову. — Жінка повинна займатися домом, а не лізти у фінанси!
— Тоді нехай чоловік утримує дружину, а не змушує її випрошувати гроші на хліб.
Ця фраза вилетіла різко і потрапила в ціль. Віктор замовк, потім різко повернувся і пішов у свою кімнату. Грюкнули двері.
Суд призначили через два місяці. Два місяці пекла — докори, спроби тиску, погрози.
Діти стали на бік батька, не розуміючи, навіщо матері знадобилося «руйнувати сім’ю». Але Галина трималася.
У день суду вона одягла строгий костюм і вперше за багато років нафарбувала губи.
У залі було душно, пахло папером і нервовим потом. Віктор сидів з адвокатом, демонстративно не дивлячись у її бік.
— Позивачка, оголосітт свою позицію, — запропонувала суддя.
Галина встала. У горлі пересохло, але вона змусила себе говорити.
— Ваша честь, тридцять років я жила в шлюбі, де мене вважали власністю. Я працювала, але не мала права розпоряджатися своїми грошима.
Квартира була куплена на кошти від продажу моєї батьківської квартири, але оформлена на чоловіка. Я прошу відновити справедливість.
— Вона бреше! — не витримав Віктор. — Я її забезпечував! Вона жила як у Христа за пазухою!
— У мене не було грошей купити навіть сир до сніданку, — тихо сказала Галина. — В останні роки я харчувалася хлібом без масла, тому що всі мої гроші йшли на сімейні потреби.
А на особисті не залишалося ні копійки. Це не життя. Це існування.
Процес тривав три години. Показання свідків, експертиза документів, з’ясування походження коштів на купівлю квартири. В кінці суддя пішла на нараду.
Рішення було на її користь. Галина отримала право на однокімнатну квартиру і грошову компенсацію. Небагато, але достатньо, щоб почати нове життя.
Віктор виходив із зали суду, не озираючись. Валентина Павлівна кинула на невістку погляд, сповнений ненависті.
— Залишишся одна, — прошипіла вона. — Кому ти тепер потрібна?
Можливо, вона була права. Але вперше за тридцять років Галина не боялася самотності.
Вона боялася тільки одного — знову стати тінню в чужому житті.
Нова квартира виявилася світлою і маленькою. Одна кімната, кухня, санвузол.
Після трикімнатної квартири вона здавалася іграшковим будиночком. Але це був її дім.
Галина купила прості меблі, повісила на стіни фотографії дітей, поставила на підвіконня горщик з орхідеєю.
Вечорами заварювала чай і читала книги — розкіш, якої вона була позбавлена роками.
Ніхто не вимагав вечері до певного часу, ніхто не вмикав телевізор на повну гучність, ніхто не дорікав за «змарновані даремно» гроші на книги.
Діти поступово відтавали. Дмитро приїжджав на вихідних, допомагав з ремонтом. Катерина привозила онуків.
Вони починали розуміти, що мама не зруйнувала сім’ю — вона просто врятувала себе.
Одного вечора зателефонувала Ніна.
— Ну як, Галя? Не шкодуєш?
Галина стояла біля вікна, дивлячись на двір, де гралися діти.
Десь далеко, в іншому житті, Віктор, напевно, вечеряв під телевізор, а Валентина Павлівна скаржилася новій домробітниці на невдячних невісток.
— Знаєш, Ніна, — сказала вона, — я думала, що буду шкодувати. А замість цього шкодую тільки про одне — що зважилася на це не раніше. Скільки років втрачено даремно.
Вона поклала трубку і повернулася до книги. На столі диміла чашка кави — вона так і не перестала купувати хорошу каву, хоча це було дорого.
Деякі речі важливіші за гроші. Наприклад, право бути собою і любити себе.
