— Я все сказала! — грюкнула кулаком по столу мати, коли Віка спробувала заперечити проти її ідеї. — Квартира потрібна Олегу.
У нього дружина маленького чекає, дитина скоро з’явиться, куди його – до них в гуртожиток? Не сміши мене.
— Але бабуся казала…
— Бабуся казала… Ви тільки подивіться на неї. Так, вона заповіла вам свою двокімнатну квартиру навпіл. Що ти пропонуєш? Пилкою її розпиляти? Замок на одну кімнату повісити?
— Я не пропоную нічого пиляти. Просто хочу, щоб дотримувалися не тільки інтересів Олега, але і моїх власних.
— Ви подивіться-но, її власні. І де ж це твої інтереси ущемили? Живеш на всьому готовому, гроші є, машину он купила, а у брата ці нещасні метри відібрати намагаєшся?
— Я не намагаюся нічого відібрати, — Віка притиснула долоню до обличчя. — Лише хочу отримати своє. Можу зробити це різними способами. Варіант перший — мирний. І повір, тобі б краще погодитися з ним. Я можу відмовитися від своєї частини бабусиної спадщини на користь брата, але тільки якщо щось отримаю натомість. Щось рівноцінне за ціною, розумієш?
Вона подумала і продовжила:
— Ось твоя дача, наприклад. Вона занедбана, будинок під знесення, ти нею вже не займаєшся, а між тим ділянка цілком непогана і за розташуванням, і за якістю. Перепиши її на мене — і в той же день відмова від половини двокімнатної квартири піде до нотаріуса.
— Обдираєш рідних людей, — заголосила мати, хапаючись за серце.
Віка пирхнула і, підвівшись зі свого місця, вийшла в коридор.
— Дякую за чай, — з натяком промовила вона.
Тому що чаю їй мати якраз не запропонувала.
– Якщо надумаєш скористатися моєю пропозицією – номер ти пам’ятаєш. Якщо ні – ми з Олегом самі обговоримо, на яких умовах він буде в майбутньому користуватися моєю частиною квартири. Ну, знаєш, орендну плату і все в такому дусі.
Вийшовши на свіже повітря, Вікторія зітхнула і потягнулася до телефону.
– Привіт, коханий. Забереш мене через півгодини на нашому місці?
Почувши, що чоловік зможе приїхати тільки через півтори години, молода жінка вирішила прогулятися.
Давно вона не була на рідних вулицях. Приводів приїхати не підверталося тому що.
Мати все життя, скільки Вікторія себе пам’ятає, обожнювала молодшого брата.
Адже це ж чоловік, син. А Віка що?
Віка дівчинка, другий сорт.
Та ще й народжена від першого чоловіка, який кинув їх, коли дитині був рік.
Дурною спадковістю мати і пояснювала всі «закидони» Віки.
Ці самі «примхи» полягали в тому, що дочка не поспішала підтримувати культ поклоніння синові, всіма правдами і неправдами відстоюючи свої інтереси, «зажимаючи» речі, а згодом – і гроші, які краще б «братику віддала, ніж собі незрозуміло що купувати».
Ось і зараз мати з її девізом «все – синочку» спробувала вмовити Віку відмовитися від половини бабусиної спадщини.
Бабуся, до речі, цей атракціон поклоніння онукові теж не підтримувала і квартиру заповіла обом онукам, але у матері були інші плани.
Адже Олежек вже встиг одружитися і завести дитину, йому це потрібніше.
Ага, звичайно.
Брату не вистачило мізків, а жертвувати своїми інтересами знову повинна Віка.
Ось цікаво як виходить!
У неї, між іншим, теж є чоловік.
І вона теж дуже хоче дитину.
Але обоє знають, що зараз фінансово не потягнуть ще одного члена сім’ї, та й декрет теж, тому купують в аптеці потрібні вироби і використовують їх за призначенням.
А Олежек, значить, вирішив, що воно там якось само вирішиться, на захист забив, та й дама у нього така ж, судячи з усього…
І Віка тепер повинна презентувати їм на блюдечку половину двокімнатної квартири? Не бувати цьому.
За наступні півтори години Віці тричі зателефонував брат, ще один раз – його дружина.
І якщо брат просто погрожував і вимагав, то Олена, дружина Олега, зробила Віці розумну пропозицію…
— Я можу запропонувати за половину твоєї спадкової частки квартири свою кімнату в гуртожитку. За ціною це виходить приблизно однаково. Розташування біля будинку хороше, ремонт там простенький, але для здачі в оренду підійде. Вступиш у спадок, можемо обмінятися, і у нашої сім’ї буде своя квартира, і ти в збитку не залишишся. Згодна?
Ось це була інша розмова.
Звичайно, Віка погодилася, оскільки прекрасно розуміла, що мати в житті не поступиться своїм майном заради того, щоб зробити добру справу заради нелюбої старшої дитини.
Через півроку Віка отримала дарчу на кімнату в гуртожитку, а свою половину переписала на Олену.
Брат, до речі, обурювався, чому це частка Вікі дісталася не йому. Та тільки Олена якось швидко йому цю інформацію донесла.
Сказала два слова, глянула один раз – і Олег затих, як ніколи раніше.
Тепер Віка розуміла, чому мати не любить дружину брата – в присутності Олени Олег стає схожим на людину.
Та й сама Олена виявилася, як би це сказати… Набагато розумнішою, ніж припускала Віка на підставі одного лише факту, що жінка сплуталася з її братом.
Та через два роки пролунав грім…
По-перше, брат розлучився з дружиною. Половину своєї квартири він переписав на їхнього сина з умовою відмови від аліментів.
Олена погодилася, оскільки з фінансової точки зору це було вигідно, але при цьому вони з дитиною отримали повністю власну «двушку» без перспективи судових розглядів, підселення, необхідності викуповувати чужу частку та інших неприємностей.
А ось Вікіна вже кімната в гуртожитку несподівано для самої Вікі трансформувалася в симпатичну однокімнатну квартиру в новобудові, нехай і на околиці.
Все тому, що будівлю гуртожитку місцевий ділок облюбував під торговий центр.
І домовився з мешканцями полюбовно: надав їм квартири в недавно побудованому будинку в обмін на їхні кімнати.
Зазвичай в таких випадках знаходяться бажаючі відмовитися і затягнути процес, але у випадку з цим гуртожитком нічого подібного не сталося.
Тому Віка вже через пів року отримала ключі від своєї однокімнатної квартири.
Продавши її і дошлюбну квартиру чоловіка, пара нарешті змогла здійснити свою мрію: побудувати заміський будинок.
На святкування новосілля через рік ні матір, ні брата Віка не запросила.
Яким же було її здивування, коли ті самі з’явилися незваними!
— Гарний будинок, — просторий, — хвалила мати, оглядаючись у передпокої.
Далі Віка її не пустила. Їй, пригадується, під час рідкісних візитів у гості чашки чаю не пропонували, а після всієї цієї історії з бабусиною спадщиною і зовсім відмовилися спілкуватися.
— Новини чула? Олежека колишня дружина обібрала, він живе тепер у мене.
– З яких це пір «оббирала» і «забрала половину квартири в рахунок аліментів за взаємною домовленістю» стали синонімами? – піднявши брову, уточнила Віка.
Найбільше хотілося виштовхнути цих людей геть і повернутися до вітальні, до друзів і чоловіка.
Але треба ж було почути, навіщо вони в підсумку прийшли. Хоча і так зрозуміло, навіщо.
— Адже якби не та спадкова двокімнатна і обмін, ти б у житті на такий будинок не назбирала. Так що і Олежека заслуга в цьому є, — спробувала повернути розмову в потрібне русло мати.
— А яке відношення тут має Олежек? — уточнила Віка. — Квартиру нам заповіла бабуся, мою частину на кімнату в гуртожитку обміняла Олена. Гуртожиток викупив підприємець, який обміняв мені кімнату на однокімнатну квартиру в новобудові, в будинку гроші від продажу цієї однокімнатної квартири і дошлюбного житла чоловіка.
Де тут заслуги і вкладення Олежека? До чого взагалі ця розмова, мамо?
— До того, що у твого брата важка життєва ситуація. А ти ось живеш, як у Христа за пазухою, на всьому готовому і в таких хоромах. Могла б і поділитися з рідною людиною, — з докором вимовила мати.
— Зачекай-зачекай, але ж Олег сам мені ще кілька років тому сказав, що я йому більше не сестра, хіба ні?
— Хто знає, що я раніше говорив? Ситуація змінилася, пора ділитися, — заявив брат.
Віку від цієї репліки пробило на сміх.
Таке відчуття, що, завдяки маминому вихованню, Олег так і залишився в стані п’ятирічної дитини, з якою всі повинні ділитися лише за фактом її існування.
— Не хочу і не буду. А тепер забирайтеся обидва туди, звідки прийшли.
— Ах так? — прошипіла мати. — Тоді на аліменти подам, будеш знати.
— Аліменти вимагають з обох дітей відразу. Так що скільки я віддам, стільки і з Олега візьмуть. Ризикнеш? — пирхнула Віка. — Все, сім’я, забирайтеся. Мені ще святкувати.
— Ну дивись, Вікторія, знадобиться тобі допомога, прийдеш ще до мене. Я з тобою точно так само вчиню, як ти зараз, — прошипіла мати наостанок і першою вийшла за двері.
Олег зміряв сестру ображеним поглядом і пішов за прикладом матері.
Віка видихнула з полегшенням.
В принципі, мати з нею точно так само поводилася завжди, скільки Вікторія себе пам’ятала.
Тому з черговою сваркою вона толком нічого не втратила.
— Віко, ну ти де, ми вже зачекалися! — прокричав з вітальні чоловік.
— Вже йду, рідний, — відгукнулася вона, поспішаючи повернутися на свято.
— Хто приходив?
— Ніхто, — відповіла Віка, приймаючи від чоловіка келих і готуючись слухати новий тост від найкращого друга чоловіка.
Ось вона, її сім’я. Рідні та близькі люди, які допомагали і їй, і чоловікові в міру сил весь цей час.
А такі мати і брат…
Що вони є, що їх немає, яка різниця?
Та ніяка.
