Телефон раптово затремтів у тиші — як перелякана істота, що оживає серед спокою. Зінаїда Олексіївна здригнулася в такт йому, ніби невидимий зв’язок поєднав її з цим звуком.
Із зусиллям потягнувшись до краю столу, вона схопила трубку і притиснула до вуха, немов торкаючись до чогось живого.
Голос зятя пролунав несподівано, різко і голосно:
— Ну що, мамо, як ви там? Готові договір підписати? — здавалося, він бачить її схиленою над паперами, як над власним вироком. — Не переживайте, все оформимо як треба.
Зінаїда Олексіївна повільно перевела погляд по кімнатах. Ця двокімнатна квартира була для неї домом вже п’ятнадцять років, свідком самотності після втрати чоловіка.
Тепер же стіни раптом віддалилися, простір наповнився відлунням прожитих років. Дочка з чоловіком давно вмовляли переїхати до них — «у тепло сімейного вогнища».
— Так-так, Ігор, — промовила вона, судорожно стискаючи телефон так, що побіліли пальці. — Я просто… ще раз перечитаю. Потрібно бути впевненою…
— Ой, та годі вам! — засміявся він, і сміх прозвучав фальшиво, як тріск старої платівки. — Що ви в цих юридичних закарлюках зрозумієте?
Я все перевірив, все врахував. Це буде наш спільний дім, сімейний затишок. Розумієте?
Вона машинально кивнула, забувши, що той її не бачить.
— Мамо, ви мене чуєте?
— Так, Ігор… Я розумію. Але це все, що у мене є… Всі мої заощадження…
— Ну ми ж не чужі люди! — його голос став м’якшим, липким-ласкавим. — Для сім’ї робимо! Для Олі, для вас.
Жити будемо разом, однією сім’єю. У вас своя кімната, свій санвузол… Чого ще бажати? Краще, ніж у цій хрущовці, правда?
Вона знову кивнула, мовчки погоджуючись, і прошепотіла:
— Добре.
— Чудово! — зрадів Ігор. — Тоді завтра о другій зустрічаємося. Оля заїде за вами.
Після відключення він залишив після себе лише тишу і аркуші договору, де її маленька квартирка перетворювалася на цифри, а ті, в свою чергу, на частку в їхньому спільному будинку.
«Продамо вашу квартиру, додамо наші гроші — і побудуємо великий сімейний будинок. Будемо жити всі разом», — говорив їй зять.
А Зінаїда Олексіївна, довірливо схиливши голову, вірила кожному його слову.
Дні в новому будинку проходили легко, як перлини, нанизані на шовкову нитку. Зінаїда Олексіївна оселилася на другому поверсі — у світлій, затишній кімнаті з вікнами, що виходили в сад.
Щоранку вона, як хранителька квітів, виходила поливати фіалки, які тепер розквітли на широкому підвіконні.
Іноді, під впливом спогадів, вона готувала домашню випічку, наповнюючи будинок ароматом тепла і турботи.
Оля часто заглядала перед роботою, приносячи із собою новини і посмішки. Ігор був завжди ввічливий, хоча розмови з ним були короткими і формальними.
Все було саме так, як вона колись мріяла: спокійно, гармонійно, затишно.
Але одного ранку, у четвер, здається, цей спокій порушив гуркіт.
Зінаїда Олексіївна прокинулася від безлічі шумів, що долинали знизу — глухі голоси, грюкіт дверей, тупіт ніг, удари валіз.
Вона швидко накинула халат, поспішно причесалася і спустилася вниз.
У вітальні стояла висока жінка, одягнена в строгий дорогий костюм. Її зачіска, прикрашена великими сережками, випромінювала холодну розкіш.
З виглядом господині, яка повернулася у свої володіння, вона оглядала кімнату.
— Мамо, ти вже встала? — зустріла її Оля, збита з пантелику і трохи винна. — Це Світлана Костянтинівна, мама Ігоря.
Жінка обернулася, і її чіпкий, колючий погляд пробіг по Зінаїді Олексіївні, немов оцінка речі.
— А, нарешті! А я гадала, хто тут третя постійна мешканка. Ігор багато про вас розповідав.
Зінаїда Олексіївна завмерла в дверях. По сходах у будинок заносили сумки, коробки, речі. Серце стиснулося від передчуття чогось недоброго.
— Мама переїжджає до нас, — тихо промовила Оля, опускаючи очі.
Ігор з’явився поруч, як тінь, і звернувся до матері:
— Мамо, ти вже речі розібрала?
Потім він кинув погляд на Зінаїду Олексіївну — байдужий, холодний, майже презирливий.
— Ви вже встали? Ось, хотів сказати — мама теж буде жити з нами. Її квартиру ми здаємо — додатковий дохід зайвим не буде.
Світлана вже розпоряджалася вантажниками:
— Це нагору! У праву спальню. Шафа обережніше — антикваріат!
— Але… — почала Зінаїда Олексіївна, голос затремтів, як струна на вітрі. — Там же моя кімната…
— Переберетеся в кімнатку поруч. Ту, що з нерозібраними речами, — сказав Ігор, майже не обертаючись. — Мамі потрібен простір.
Твоя мама, — він кивнув у бік Олі, — погостювала — і досить. Тепер моя черга.
Він вимовив це з такою байдужістю, ніби йшлося про погоду. Потім зник, залишивши Зінаїду Олексіївну саму в будинку, який вже не був її будинком.
— Оленька… що відбувається? — прошепотіла вона, відчуваючи, як всередині все стискається.
Дочка смикала край блузки, як залякана тварина.
— Я сама тільки вчора дізналася… Він сказав, що давно планував…
А Світлана Костянтинівна вже господарювала на кухні, відкриваючи шафи з діловим нетерпінням, ніби готувалася почати нове життя.
За обідом Зінаїда Олексіївна не могла їсти. Пальці нервово м’яли серветку, ніби в ній була якась підказка.
— Та що ви, ніби гостя? — промовила Світлана, налягаючи на їжу. — Їжте! Непогано, звичайно, але я б перцю побільше додала.
Оля мовчала, не піднімаючи очей. Ігор теж їв, не звертаючи уваги на матір.
— У нас же була домовленість… — нарешті промовила Зінаїда Олексіївна. — Що я переїду, і у мене буде своя кімната.
Ігор відпив води, витер губи серветкою, ніби готуючись до важливої розмови.
— Зінаїда Олексіївна, давайте прямо. Ваша частка в цьому будинку — максимум двадцять відсотків.
Решта — наші з Олею гроші. Вирішувати, хто де живе, повинні ми.
— Ігор! — спробувала зупинити його Оля.
— Що «Ігор»? — він знизав плечима. — Навіщо обманювати? Ніхто нікого не виганяє.
Просто моя мама потребує гарної кімнати. З видом на сад. Тож ти не проти, Оля?
Оля метала погляд між матір’ю і чоловіком, пальці впилися в скатертину.
— Але мама ж продала квартиру…
— Саме так! — вклинилася Світлана. — Продала, і влаштувалася чудово! У багатьох пенсіонерів і куточка свого немає, а тут — цілий будинок! Жити та радіти.
Зінаїда Олексіївна повільно встала. Ноги здавалися кам’яними, відмовлялися рухатися.
— Вибачте, — прошепотіла вона і більше нічого не змогла сказати.
Кімната, куди їй належало переїхати, була схожа на комору. Тісна, з маленьким вікном, що виходило на стіну сусіднього будинку.
Зінаїда Олексіївна сіла на жорстке ліжко і втупилася в свої руки, вкриті мережею зморшок.
«Невже я так помилилася? Як могла бути такою довірливою?.. »
У двері обережно постукали. Увійшла Оля — бліда, з червоними плямами на шиї.
— Мамо… Вибач, я не знала… Він раніше був іншим…
— Все гаразд, — Зінаїда Олексіївна спробувала посміхнутися. — Адже це ваш будинок.
— Наш, мамо. Спільний дім, — промовила Оля, ніби повторюючи клятву.
Але незабаром дні обрушилися на Зінаїду Олексіївну важким тягарем. Світлана Костянтинівна господарювала в домі, немов королева, яка завоювала нову територію.
Все старе піддавалося жорстокому перегляду: улюблена чашка, з якої Зінаїда Олексіївна пила ранковий чай, зворушлива вазочка з павутинкою тріщин — все зникло, замінене бездушною сучасністю.
На боязкі заперечення жінка відповідала нудотно-солодкою посмішкою, сповненою холодної зневаги:
— Ну що ви так чіпляєтеся до цих дрібничок? У ваші роки пора думати про вічне, а не про битий посуд!
Одного вечора в п’ятницю Ігор без стуку увійшов до її кімнати.
— Знаєте… я тут подумав, — почав він з навмисною недбалістю, — може, вам пошукати щось хороше в будинку для літніх людей?
Зараз там і умови пристойні, і харчування, і догляд. Навіть світла більше, ніж тут.
Зінаїда Олексіївна повільно підняла очі. У них стояв біль, який неможливо було висловити словами.
Лише через мить вона прошепотіла, як відлуння:
— Будинок престарілих?
— Та чого ви так скривилися! — сказав Ігор. — Це сьогодні в порядку речей. До того ж нам стало тісно. Мамі важко, коли в будинку багато людей.
— Багато? — перепитала вона, голос її закам’янів. — Нас всього четверо.
— Саме так, — Ігор, кинувши останній погляд, розвернувся і вийшов. — Подумайте. Чекаю відповіді до кінця тижня.
Оля знайшла матір у саду, де потроху розквітали фіалки. Зінаїда Олексіївна сиділа на лавці, втупившись в одну точку, ніби намагаючись знайти там сенс того, що відбувається.
— Мамо… — Оля опустилася поруч, обережно торкнувшись її руки. — Я все чула.
І, не в силах стриматися, заридала, сховавшись у плечі матері:
— Я з ним говорила… Він все задумав заздалегідь. Ще до того, як ти продала квартиру.
Він хотів використати твої гроші, щоб купити будинок, а потім… просто відіслати тебе кудись подалі.
Зінаїда Олексіївна мовчки гладила дочку по голові. А всередині, глибоко, піднімалася хвиля болю — гострого, гіркого, майже визвольного.
— Ну ось і все, — прошепотіла вона, ніби приймаючи рішення. — Тепер зрозуміло.
Ранок прийшов кришталевою ясністю. Зінаїда Олексіївна прокинулася з першими променями, довго лежала, дивлячись у стелю, немов перечитуючи подумки кожну сторінку свого життя.
Потім, з тихою рішучістю, встала, одяглася і, немов перед важливим виходом, провела гребінцем по волоссі.
На кухні, немов загублений птах, сиділа Оля. Очі почервоніли, обличчя застигло.
— Мамо, чому ти так рано? — запитала вона, здивовано поглянувши на матір. — Я розмовляла з Ігорем, — Оля кивнула в бік другого поверху. — Пізно вночі. Він навіть не став приховувати. Сказав, що «думав стратегічно».
Його мама давно домовилася здавати свою квартиру, а гроші будуть йти їм. Твоя кімната завжди призначалася їй. А тебе… — продовжила Оля, голос тремтів.
— Мене він відразу бачив у коморі або взагалі в будинку для літніх людей.
Зінаїда Олексіївна кивнула. Біль вже не був гострим — він став частиною її, як тінь, яка тепер буде слідувати завжди.
— А ти? — тихо запитала вона. — Ти знала?
— Ні, мамочко, клянуся! — Оля міцно стиснула її руку. — Я думала, що ми будемо однією сім’єю…
З дверей з’явився Ігор, з планшетом у руках. Побачивши їх, на секунду завагався, потім надів маску здивування.
— О, ранні пташки, — спробував посміхнутися він. — Що, секретиками ділетесь?
Оля встала. Вперше Зінаїда Олексіївна бачила її такою — випрямленою, як дерево, з гордо піднятою головою.
— Я розповіла мамі все.
Маска сповзла з обличчя Ігоря.
— Про що ти?
— Про твій план. Про те, що ти використав її гроші заради будинку, який був призначений тільки для вас двох.
Ігор повільно опустив планшет, провів рукою по лобі.
— Це називається турботою. Гроші все одно лежали б мертвим вантажем. Вона стара, навіщо їй квартира?
— А тепер їй — будинок престарілих? — Оля зробила крок до нього. — Невже це і є любов?
— Я думав про благо! — спалахнув він. — Моя мати заслужила спокій. А твоя — просто жила за наш рахунок.
— Тож ось як? — голос Олі став холодним, як сталь. — Я подаю на розлучення. Сьогодні ж.
— Оля, ти що… — Ігор відчув, як земля йде з-під ніг.
— Не перебивай. Розлучення. Продаж будинку. Гроші розділимо. Мама отримає своє.
— Смішно, — процідив він. — Після всього, що я зробив для тебе…
— Що ти зробив? — Оля розсміялася, але сміх цей був безрадісним. — Обдурив. Використав. Образив мою матір.
— Та це заради спільного блага! — закричав він. — Вона ж стара, їй все одно скоро…
У цей момент Зінаїда Олексіївна несподівано розсміялася — дзвінко, майже істерично. Обидва обернулися.
— Ти правий, Ігор, — промовила вона, підводячись. — Я стара. Але навіть мої зів’ялі очі бачать справжнє. Зрозуміла, що не можна кидати перли душі під ноги таким, як ти.
Є цінності дорожчі за дах над головою. Наприклад — гідність. Ти і твоя матуся так і не навчилися цьому простому правилу.
Пів року пролетіло, як осінній вітер, очистивши душу від старого пилу.
— Мамо, уяви! — Оля вбігла в кімнату, розтираючи мокре волосся рушником. — Мені запропонували підвищення!
— Ну треба ж! — Зінаїда Олексіївна відклала книгу і обійняла дочку. — Впораєшся?
— Звичайно! — Оля струснула головою, немов відкидаючи спогади. — Знаєш, тепер все якось ясно. Ніби пелена спала. Тільки зараз я дійсно прокинулася.
Зінаїда Олексіївна кивнула. Вона прекрасно розуміла це почуття. Сама повернулася на роботу, нехай і не на повний день, але знову відчувала смак життя.
Про розлучення Оля не шкодувала ні хвилини. Ігор метався — то погрожував, то принижувався, то просив. Але міст був спалений.
Будинок, свідок колишнього кохання, був проданий. Гроші розділені. Світлана Костянтинівна влаштувала таку істерику, що сусіди викликали поліцію.
Але буря минула, і залишилася лише пустеля. Глава закрита.
Тихо, майже пошепки, Зінаїда Олексіївна промовила:
— Дякую тобі. За те, що вибрала мене.
Оля посміхнулася і міцно стиснула її руку:
— Як інакше, мамо? Ти моя найближча людина. А своїх потрібно захищати. Завжди.
