— Алло, Машенька, ось яка справа. До мене в гості напросилася троюрідна сестра з донькою. Вони сьогодні ввечері приїжджають автобусом з іншого міста.
Чи не могла б ти їх у себе залишити? Дімі не дзвоню, він все одно з тобою буде радитися, як вирішиш, так і буде. Він у тебе став зовсім слухняним…
Маша остовпіла від нахабства свекрухи.
— Ларисо Іванівно, а чому вони у вас не можуть зупинитися? Це ж ваші родичі? Я їх в очі ніколи не бачила навіть.
— Ой, та яка різниця, бачила ти їх чи ні, родичі ж. Дімка в дитинстві грав з Полінкою у бабусі, він точно її пам’ятати повинен. Поліна — це дочка Раї, сестри моєї троюрідної.
— Так, а чому у себе їх не хочете розмістити?
— Знаєш, я ж їх майже не знаю, що вони за люди. Сто років тому бачилися. У соцмережі до мене додалася Рая, і давай писати, в гості напрошуватися. З чого це раптом? Я боюся, раптом вони щось вкрадуть.
Маша голосно розсміялася, почувши справжню причину.
— Господи, Лариса Іванівна, ну що ви вигадуєте! З чого раптом їм щось красти у вас? Та й що там брати? Кришталеву вазу чи репродукцію картини “Ранку в селі”?
— Смішно тобі? А ти зароби спочатку на квартиру, на вазу і картину! Сидиш на шиї у мого сина та ще й насміхаєшся! — гнівно вигукнула Лариса Іванівна.
— Я працюю, взагалі-то, і не менше за вашого сина. Знаєте, мені шкода вашу сестру. Не хочу, щоб Раїса зіпсувала думку про сім’ю через вас. У нашій квартирі знайдеться їм місце.
— Ну ти й хамка, але і на тому дякую! Ось запиши номер телефону, рейс автобуса і час прибуття. Зустрінеш їх і розмістиш у себе, а я прикинуся хворою, щоб до мене не приперлися.
Я їй написала, що не зможу зустріти. Кілька днів погостюють і поїдуть, сподіваюся. Ось же звалилися на мою голову!
Маша вкотре переконалася, яка у неї «цікава» свекруха.
Діма, чоловік Маші, зрадів гостям. Він пам’ятав Поліну і тітку Раю. В дитинстві вони часто зустрічалися у бабусі.
Зустріли та привезли до себе в квартиру.
— Маша, Діма, дякуємо, що вирішили нас прихистити, але ми зупинимося в готелі. Ми й не планували залишатися у Лариси, зараз є чудові готелі, навіщо обтяжувати себе.
Та й нам буде комфортніше. А ось місто подивитися, пам’ятки, хотілося б з вами або з Ларисою. Але вона захворіла, тому, якщо не складно, покажіть ви місто.
Маша з радістю виконала прохання. Своє місто вона любила і могла багато чого показати і розповісти.
Раїса і Поліна виявилися дуже приємними, товариськими. Вони запросили Машу з Дімою в хороший ресторан на вечерю, в знак подяки.
Під час вечері Раїса вручила подарунки.
— Мої дорогі, від щирого серця дякую вам за гостинність, за привітність. Машенька, візьми, будь ласка, від нас ось цей набір, золоті сережки і кулон.
А тобі, Діма, ось цей годинник.
Якщо Лариса не захотіла нас бачити, а я ж не дурна, зрозуміла це, то подарунка їй не буде, вибачте.
Маша з Дімою переглянулися і нічого не відповіли. Їм було соромно за Ларису Іваніну.
Погостювавши кілька днів, Раїса з Поліною поїхали, обіцяючи приїхати ще. Також вони запросили до себе в гості Машу з Дімою.
У них був гарний будинок на березі озера, де плавали лебеді. Маша бачила таке тільки на картинках. Їй дуже хотілося побачити наживо цю красу.
— Алло, Маша, ну що там? Як обстановка? Як гості? — зателефонувала Лариса Іванівна через кілька днів.
— Гості поїхали, передавали вам привіт.
— Ти квартиру перевірила, все ціле?
— Звичайно ціле. А взагалі, вони жили в готелі, не захотіли зупинятися у нас. Раїса подарувала мені дуже красиві сережки і кулон, а Дімі годинник. Вони дуже милі люди, даремно ви нафантазували зайвого.
— Ось як… А сережки золоті? Я зараз приїду!
Свекруха швидко примчала і з порога попросила показати прикраси.
— Неймовірно, я все життя мріяла про такі сережки. Знаєш, взагалі-то Рая їх мені везла, тому ці сережки мої. Яка різниця, бачилися ми чи ні, мої, і все тут!
Маша з подивом подивилася на свекруху.
— Вони зрозуміли, що ви не захотіли побачитися, і були неприємно здивовані. А ще Раїса сказала, що це ви знайшли її в соцмережі і писали, запрошували в гості. А мені ви говорили зовсім інше…
— Та звідки ж я знала, що вона погодиться приїхати? А знайшла я її через одну родичку. Мені сказали, що вона сильно хворіє, дітей немає, ось і хотіла дізнатися, хто там спадкоємець буде, у разі чого.
— Ну, зрозуміло, ви у своєму репертуарі, Лариса Іванівна! Дуже хитра і продумана. Ми з Дімою збираємося відвідати Раїсу, коли підемо у відпустку, у неї гарний будинок на березі озера, лебеді.
— Я з вами поїду! Все-таки ми родичі, а з родичами треба знатися! А ці сережки я забираю, вони мої по праву! Тобі кулончик залишиться, так що скажи спасибі.
Маша не стала лаятися і виривати з рук свекрухи коробочку з сережками. Нехай забирає, заради Бога.
— Ні, Лариса Іванівна, ви з нами не поїдете. А то раптом вкрадете там щось, а нам з Дімою буде соромно!
— Ти як зі свекрухою розмовляєш? Безсовісна ти дівка, Марія! Хіба можна наговорювати таке на порядну жінку? Погано тебе батьки виховали, однак!
Ось і довгоочікувана відпустка. Маша укладала речі у валізу, завтра рано вранці вони з Дімою поїдуть у гості до Раїси, як і домовлялися.
Пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Лариса Іванівна з сумкою…
— Ну, я готова! Коли вирушаємо? — радісно заявила вона.
— І куди це ви зібралися, Лариса Іванівна? — з подивом вимовила Маша.
— До Раєчки, куди ж іще. Я написала їй в інтернеті, що приїду з вами, вона не проти.
— Вона може і не проти, а ось ми з Дімою проти. Не горимо бажанням зіпсувати свій відпочинок.
— Як же я вам його зіпсую, голубонько? — ображено скрикнула Лариса Іванівна.
— Своєю присутністю і неадекватною поведінкою. Ти ж не можеш спокійно поводитися, завжди сварки, скандали, скрізь, де ви з’являєтеся.
— Ну не їдь, теж мені фіфа… Ми з Дімкою самі поїдемо, так, синку? — запитала Лариса Іванівна у сина, який вийшов зі спальні.
— Ні, мамо, ми з Машею вдвох поїдемо, вибач. Ти некрасиво повелася, коли вони приїжджали. Соромно будо за твою поведінку.
— Прямо там, соромно! Я ж не знала тоді, що вони за люди! Виявилися пристойними, он золото дарують. Треба спілкуватися нам, кров, не водиця.
— Все, мамо, нам час відпочивати, завтра рано вставати, о 5 ранку вирушаємо на своїй машині. Їдь додому, ми тебе все одно не візьмемо.
— Ну добре, так вже й бути, залишуся вдома. Тільки не затримуйтеся там довго.
Лариса Іванівна пішла. Маша з Дімою видихнули і розсміялися. Відпочинок був врятований. Так вони думали.
Рано вранці, виходячи з під’їзду, вони побачили Ларису Іванівну, яка сиділа на лавці із сумкою.
— Що, думали, позбулися мене? Ні-ні. Розумні які, самі відпочивати до лебедів, а мама сиди тут у задушливому місті.Відкривай машину, синку, я спереду поїду, мене заколисує.
Маша з Дімою переглянулися. Ну що ж з нею робити? Не будеш же битися.
Всю дорогу Лариса Іванівна спала, смачно хроплячи.
— Ну, привіт, Раїса! Ти зовсім не змінилася, тільки погладшала і постаріла трохи. І зачіска дивна, перука чи що? — привітала родичку Лариса Іванівна.
— Привіт, Ларо. Ти теж не змінилася, мова така сама.
— Ну, показуй своїх лебедів та сині озера. Ого, будиночок у вас не кволий. Твій покійний чоловік, Геннадій, постарався. Мабуть, добре «на лапу» йому давали, посада пристойна була.
— Взагалі-то цей будинок я купила після того, як не стало Гени. Він був порядною людиною і, як це часто буває, нічого не заробив і не накопичив.
Я продала майно, яке мені дісталося у спадок від батьків і тітки, і купила тут будинок, подалі від міста і суєти.
— Рая, а я не з порожніми руками. Ось повидло, я закривала, і ковбаска копчена, по акції купила, дуже вигідно. Давай наріжемо її зараз до обіду, я голодна така.
До речі, сережки твої потемніли щось, мабуть золото поганої якості, або взагалі це не золото.
Раїса похитала головою і не відповіла.
— Запрошую до столу. Я запекла качку з яблуками, салатики зробила, пригощайтеся.
Через два дні Маша з Дімою були змушені поїхати додому. Лариса Іванівна посварилася з Раїсою. Їй не сподобалася кімната, яку та виділила для неї. Занадто тісна.
Також їй не сподобалося озеро, занадто маленьке, калюжа, а не озеро. І лебеді — якісь замориші.
Раїса довго терпіла витівки Лариси, але потім не витримала.
— Знаєш що, Лариса, взагалі-то я тебе і не запрошувала до себе, ти сама напросилася. І, якщо вже приїхала, то поводься пристойно. А якщо щось не подобається, ось поріг!
Лариса Іванівна від обурення хотіла спочатку зняти сережки з вух і кинути в Раїсу, але потім передумала. Подарунок, є подарунок. Їдучи, вона прихопила свою банку з повидлом.
Маші з Дімою було дуже соромно, але вони нічого не могли зробити, крім як поїхати.
— Все, видалила Райку з друзів і заблокувала в соцмережі. Не хочу її більше знати, хамка і хабалка! Правильно, що тоді не прийняла її до себе.
До речі, діти, я вирішила поїхати в село, до своєї тітки. Вона зовсім стара, нікому за нею доглядати. А я домовилася, що вона підпише дарчу на будинок на мене, і я її догляну. Бачите, яка я винахідлива. Вчіться!
Лариса Іванівна переїхала в село, а в свою квартиру пустила квартирантів, щоб був дохід. Після того як тітки не стало, вона вступила у спадщину і залишилася жити в селі, і навіть вийшла заміж за місцевого вдівця.
Кажуть, що Лариса Іванівна змусила нового чоловіка відписати на неї будинок. А Діма з Машею живуть спокійно і радіють, що мама далеко, і в їхнє життя не лізе.
