— Господи! — прошепотіла баба Валера і кілька разів перехрестилася.
— Що? — злякано подивилася на неї Лариса і навіть підвелася зі стільця. Всередині все похололо і їй стало бракувати повітря. А в серці закралося передчуття. Погане…
…— Ларисонька, привіт, люба. Гроші прийшли?
Лариса вчетверте збилася з рахунку, підняла голову і побачила за віконцем каси усміхнену бабу Валеру.
«Ну хто б сумнівався…».
Можна було взагалі не дивитися: вона завжди приходила за пенсією найпершою.
— Здрастуйте, Валерія Ігорівна. Так, прийшли. Але треба буде почекати.
— А чого так?
— Та надзвичайна ситуація у нас.
— Що таке?
Баба Валера напружилася і відразу нахилилася до віконця ближче.
«Валерою» її називали місцеві жителі, тому що вона постійно ходила в чоловічих штанях і чоботях, що залишилися від її чоловіка, Валерки. Та й руки у неї були наче чоловічі.
Це тому, що в молодості стільки ццеглиіз заводу (нині непрацюючого) перетягала, що вистачило потім цілий будинок побудувати і ще лазню.
А напружилася вона тому, що всі новини звикла завжди з перших вуст дізнаватися, а потім поширювала їх по селищу зі швидкістю падаючого метеорита.
Причому зазвичай все, що вона говорила, виявлялося правдою.
Лариса важко зітхнула, але вирішила розповісти, а то не відстане:
— У центральному відділенні великої суми не дорахувалися. Ось тепер зобов’язали всіх перерахувати, хто скільки отримав.
Думають, що кудись помилково відправили більше, ніж треба. Тому доведеться почекати.
— Та я почекаю. Мені нікуди поспішати. Головне, що гроші прийшли. Ковбаси сьогодні куплю, мармеладок і снікерсів парочку.
— Як ви їх їсте, ці снікерси? Зубів же у вас майже немає…
— Яснами жую, — весело захихикала пенсіонерка, не бажаючи розкривати свій секрет «вічної молодості».
Лариса продовжила рахувати гроші, а баба Валера від нічого робити почала рахувати мух на липучці. А потім як трісне себе по лобі!
— Ларисочко, а ти новину чула? Забула тобі розповісти.
— Валерія Ігорівна, давайте я гроші спокійно перерахую, а потім ви мені все розповісте.
— Ну добре-добре… Просто у нас теж надзвичайна подія в селищі. Давно такого не було, а тут на тобі…
— Що, дядько Жора знову білочку зловив? — посміхнулася Лариса.
— Ні! Потонув хтось на кар’єрі вранці…
— Та там же ніхто не купається, — здивувалася Лариса. — Хто там міг потонути?
— Та чи то собаку скинули у воду, чи то кота. Подробиць не знаю. Я ж на пошту йшла, чого мені на кар’єр звертати?
Лариса зблідла. А баба Валера згадала щось і продовжила свою розповідь:
— Дітвора бігла з кар’єру, я одного зупинила, ну цього, Вітьку Ромкиногр, і запитала його прямо: що сталося?
А у нього очі перелякані і каже мені: міські приїхали, пили всю ніч і топили когось… Уявляєш?
Лариса сіла на стілець.
— І ще чули чи то нявкання, чи то скиглення цуценяче… Незрозуміло, коротше. А коли міські малих побачили, то почали розмахувати руками і кричати, що і їх втоплять! Загалом, наші мужики підуть розберуться.
Руки Лариси зрадницьки затремтіли. Купюри впали на стіл…
— А там потонути нічого не вартує… Пам’ятаєш, як п’ять років тому корова у Степанівни зникла? Теж хтось сказав, що бачив її на кар’єрі.
А до війни там знаєш скільки людей потонуло? І нікого… Нікого не вдалося знайти. Гибле місце.
Лариса намагалася зібратися з думками, але виходило погано.
«Невже це…»
— Господи! — прошепотіла баба Валера і кілька разів перехрестилася.
— Що? — злякано подивилася на неї Лариса і навіть підвелася зі стільця. Всередині все похололо і їй стало бракувати повітря. У серці закралося передчуття. Погане.
— Так, може це Івановича собаку туди кинули вранці? Барбоса його кошлатого. Ох, що буде, коли він дізнається, що буде…
Лариса почала шукати ключі. Знайшла їх під однією з купюр, схопила і швидко побігла до виходу.
«Треба терміново на кар’єр! Терміново!».
— Ларисонька, ти куди? А пенсія? Я в магазин хотіла піти…
— Валерія Ігорівна. Давайте пізніше? Мені на кар’єр потрібно!
Баба Валера поспішила слідом за Ларисою, а на вулиці вже до неї стало доходити:
— Так ти думаєш, що це твоє там, на кар’єрі… Господи! Що за люди!
Лариса не хотіла більше нічого чути. Вона закрила пошту і побігла по пильній дорозі в бік кар’єру. А по дорозі проклинала себе на чому світ стоїть.
«Навіщо? Навіщо я його вигнала?». Позавчора ввечері вона зварила велику каструлю борщу, кинула в нього шматочок вершкового масла і залишила його на плиті настоюватися. Її так мама вчила.
До ранку борщ якраз «дозріє» і буде дуже смачним. І вона із собою на роботу обов’язково візьме баночку.
Але сталося непередбачене. Коли Лариса почала засинати, почула, як на кухні щось голосно брякнуло. Вона відразу туди, а там Льова власною персоною.
Він лапою вже в каструлю «пірнув». Відчайдушно намагається шматок курки виловити. Куроїд вусатий!
Ну і дала вона йому дрозда! А потім ще й у двір вигнала, щоб подумав над своєю поведінкою.
Вранці Лариса вже охолола, як і борщ на плиті, який тепер годиться тільки свиням на обід, але кота ніде не було. Не було його і ввечері, коли вона прийшла з роботи додому.
«Образився — здогадалася Лариса. — Ну нічого, зголодніє, прибіжить, як миленький».
А щоб цей процес прискорити, поставила на ганку тарілку з дрібно нарізаною ковбасою.
Вранці наступного дня вона вийшла у двір і побачила, що ковбаса залишилася недоторканою. Ось тоді Лариса занервувала.
Але часу шукати кота у неї не було, бо вчора привезли гроші — треба пенсію видавати.
А тепер вона бігла. З усіх сил бігла. Щоб дізнатися правду, якою б вона не була.
Лариса вже спускалася вузькою стежкою, яка вела до озера. Бачила широкі спини чоловіків, що стояли біля води.
Навіть чула, як вони щось обговорюють. Тільки слів не розібрати зовсім.
«Гибле місце» — згадала вона слова баби Валери.
— Гей, ти куди, Лариса! — голосно крикнув один із чоловіків.
— Хто потонув, знаєте?
— Ні, не знаємо. Коли ми прийшли, міські вже якраз від’їжджали на своїй машині. Але Жорик каже, що вони нікого не топили… Він на тому березі сидів і все бачив. Правда, Жорик хильнув вже…
— То топили чи ні? Чому ніхто нічого зрозумілого сказати не може? — Лариса ледве стримувалася, щоб не зірватися на крик.
— Не знаю Лара… Не знаю. Діти наші всі на місці, ніхто не зник. Корів і кіз спеціально перерахували. Все на місці.
— Кого ж тоді?
— Собаки теж не завивали. А чужих тут і не буває, — продовжував говорити чоловік.
Лариса ледь не плакала.
— Навіть Барбос Івановича знайшовся. Уявляєш? У Вальки у дворі спав.
— А кішки? Кішок ви рахували? — закричала Лариса.
— Та як їх рахувати? Вони самі по собі гуляють. Не знаю… А ти думаєш, що міські кішку могли втопити? Ось нелюди!
— Льов-а-а-а-а! — на весь голос закричала Лариса, повернувшись до води.
Раптовий порив вітру одразу підхопив її крик відчаю і поніс далі. Але ніхто не відгукнувся.
Навіть відлуння не було… Тільки тиша. Безмовна і зловісна. Не в силах більше стримувати емоції, Лариса заплакала.
До кінця робочого дня вона не жила, а існувала. Не помічала ні посмішок на обличчях людей, коли вони отримували пенсію, не чула ні слів подяки на свою адресу.
Вона ніби зникла разом зі своїм котом. Всю роботу виконувала «на автоматі», як якийсь робот.
Додому вона не йшла, як зазвичай, впевненим кроком, а пленталася, ледве переставляючи ноги.
Їй не хотілося туди. Але вона змушувала себе йти вперед. Надія вмирає останньою.
«Може, і правда, нікому вони не нашкодили, ці міські? Може, хлопцям здалося або вони це вигадали?».
Лариса відчинила хвіртку і попрямувала до ганку. Був уже пізній вечір, тому обриси предметів виглядали розмитими. Але вона все ж побачила…
…побачила, що на ганку, поруч із тарілкою, яку вона ставила вчора, хтось був.
«Льова!» Її очі відразу загорілися. Ні, не вогником, а справжнім полум’ям. Лариса стала вдивлятися в темряву і обережно, щоб не злякати, рухалася вперед.
Зробила один крок, другий, порпаючись у своїй сумці в пошуках ліхтарика.
Вона чула, як хтось їсть ковбасу. З неприхованим задоволенням їсть. Точно так само, як їсть її улюблений Льова.
Дихати стало легше, і її змучене серце забилося сильніше в передчутті довгоочікуваної зустрічі. Ні, вона не буде його лаяти. Ні зараз, ні потім.
Коли Лариса, нарешті, дістала і увімкнула ліхтарик, а потім направила яскравий промінь світла прямо перед собою, підійшовши вже до самих сходів, то побачила… побачила їжачка.
І знову ком у горлі, і знову сльози з очей, і знову їй стало бракувати повітря. Погане передчуття знову охопило її з ніг до голови. Ось і зникла надія.
Вона відкрила двері, увійшла в будинок, увімкнула світло і почала оглядатися по сторонах.
Але дива не сталося. У будинку нікого не було. Це тільки в кіно все добре і радісно буває. А в реальному житті за кожну помилку доводиться розплачуватися сповна…
Лариса деякий час просто стояла, притулившись до стіни, а коли вже виплакала всі сльози, пішла на кухню готувати борщ.
Коли її мами не стало, вона теж готувала борщ. Тому що коли щось робиш, легше просто на душі стає.
Ближче до півночі вона вимкнула плиту і накрила каструлю кришкою. «Нехай настоюється до ранку…».
А сама пішла в спальню. Впала на ліжко і просто лежала. Збита горем.
«За кожен свій вчинок доводиться розплачуватися» — Лариса крутила в своїй голові одну і ту ж думку.
Тільки вона почала засинати, як почула щось дивне… Хтось дряпався в двері.
«Їжачок, напевно, проситься в будинок… Навіщо? Йому тут нічого робити. Нехай на вулиці живе».
Вона не хотіла вставати, але звук ставав все більш наполегливим. Заснути було неможливо.
Тоді Лариса підхопилася з ліжка, схопила по дорозі віник, відкрила двері і завмерла.
Віник відразу випав з її руки. На порозі стояв Льова власною персоною. Погляд у нього був винуватий, а очі сумні-сумні. Каявся за таку довгу відсутність.
Вона схопила його і притиснула до себе. Міцно-міцно. А потім крізь сльози почала кричати:
— Господи! Дякую тобі за Льову! Дякую, що не забрав його у мене! Більше ніколи-ніколи я не вижену його з дому! Обіцяю!
Льова висловлював свою радість менш емоційно, ніж господиня, але по очах було видно, що радіє. Щиро і по-справжньому.
По його очах було видно ще, що курочку він буде не раз ще з каструлі виловлювати. Та й нехай! Головне, що поруч.
— А знаєш що, Льова? — посміхаючись, запитала Лариса. — Ходімо їсти борщ!
