Наталка не могла повірити в те, що з нею відбувається. Її чоловік, рідний, єдиний, якого вона вважала своєю підтримкою і опорою, сьогодні сказав їй: «Я тебе не кохаю».
Потрясіння було настільки сильним, що вона застигла в безглуздій позі і залишалася в ній весь час, поки він бігав навколо, збираючи речі і гримлячи ключами.
Так, ось тільки цього їй зараз не вистачало. Зовсім нещодавно раптово пішов на той світ її батько.
Вона була зобов’язана, незважаючи на власний біль, подбати про посивілу маму і сестричку, яка у 18 років, після важкої черепно-мозкової травми, та стала інвалідом.
Її синочок Льошка пішов до першого класу, було складно. А влітку перед цим її підприємство закрилося. Вона залишилася без роботи.
А тепер і чоловік… Наталка обхопила руками голову, сіла за стіл і гірко заплакала.
– Господи, що ж мені робити? Як жити? Ой, Льоша! Треба ж бігти за ним до школи!
Необхідність щоденних обов’язків змусила встати і йти.
– Мамочко, ти плакала?
– Ні, синку, ні.
– Ти за дідусем плачеш? Мамо, мені його теж так не вистачає!
– І мені, синку. Але ми повинні бути сильними. Наш дідусь завжди був таким.
Йому зараз на хмаринках добре, не переживай! Він заслужив відпочинок, ніколи за життя не відпочивав.
– А де тато?
– Тато? Напевно, у відрядження знову поїхав. А як справи в школі?
Треба жити. Не любить? Нічого не поробиш. Насильно милим не будеш. Вона щось прогледіла у своїй метушні.
Поки Льоша обідав і бавився своїми іграшковими солдатиками, Наталка залізла в електронку залишеного чоловіком комп’ютера.
Вона ніколи не робила цього раніше. Потрапити в пошту було просто, вхід у лівому куточку.
Не встиг Вова видалити останнє листування. Любов у нього по повній. А вона тепер нелюба.
Десять років була «сонечком ясним», після восьми років битви за народження дитини стала ще й «нашою матусею».
Тепер все змінилося. І до цього треба якось звикати. А перш за все треба знайти роботу.
Нікому немає діла до її вищої освіти. Копійки в службі зайнятості в якості тимчасової допомоги по безробіттю не вирішували ніяких проблем.
Що ж сталося, чому її відповідальний, позитивний, в міру турботливий чоловік в одну мить перетворився на чужого?
Всі її роздуми знаходили одне виправдання: він просто збожеволів.
Спільний будинок, що зводився по цеглинці, не добудований. Благо, дах є над головою, і одна кімната придатна для проживання.
– Робота, як ти мені потрібна! – Наталка була готова знову розплакатися, але на це не було часу. Їй так потрібна робота!
Пошуки тривали кілька днів. Безрезультатно!
Перший клас у дитини і її нинішня самотність зменшили шанси до мінімуму.
Увечері чергового невдалого дня пролунав дзвінок кума Романа:
– Натка, ну що, твій не повернувся?
– Ні.
– А комірницею підеш?
– Ти серйозно?
– Так, я розумію, що тобі не до жартів після Вовки. З перервою. Робота з перервою. Могла б хрещеника побігти забрати.
Зарплата 12. Мало, звичайно, на двох. Але краще, ніж нічого. Ми вам завтра картоплі з цибулею і курча привеземо.
– Ромка, у мене ж курочки є. Вони нас і годують, яйця несуть.
– Ось і нехай годують. Їх на м’ясо не можна.
– Дякую вам. Як Галинка?
– Нічого, справляється. Вона у мене молодець.
Ось так він завжди. Дружина Галя перенесла важку операцію, отримує хіміотерапію, а він ніколи не поскаржився, що все зараз на ньому. У нього все добре.
Наталка зітхнула: є шанс вижити. Дякую Богу, Він найнадійніший, все бачить. Ніколи не підведе. І дякую за кума.
Робота виявилася зрозумілою і були хвилини, щоб залишитися наодинці з собою, поплакати, осмислити, що ж сталося.
Пролітали дні, тижні, місяці. Через рік Наталка відчула, що хоче їсти, може спати, сміятися і радіти успіхам синочка.
Біль, пов’язаний із зрадою чоловіка, оживав, коли він приходив, щоб забрати на вихідні Льошу.
Вона не перешкоджала йому, їхні стосунки не повинні робити нещасним сина.
Так хотілося запитати, чим же не догодила. Хоча і розуміла, що справа не в цьому, а в раптовій пристрасті чоловіка до іншої жінки.
Згадалися слова з якогось фільму: «Кохання – воно до першого повороту, а далі життя починається».
У неї кохання і життя були нероздільні. А у нього?
Осінь цього року як продовження літа: тепла, із зеленим листям дерев, дзвінкими дитячими голосами на вулиці, різнобарв’ям айстр і хризантем у палісаднику.
Той день, коли Наталка побачила пильний погляд Михайла, нічим не відрізнявся від інших.
Може, трохи яскравіше гріло сонечко, трохи голосніше лунала музика з відчиненого сусідського віконця, а може просто настав час зустрітися двом самотнім згідно з планами долі.
– Дівчино, давайте допоможу. Хіба можна так навантажувати себе?
– А я звикла.
– Дуже погано, коли така красуня зробила для себе звичним тягати такі сумки.
– А ви всім красуням допомагаєте? Чергуєте, чи що на вулиці, біля магазину?
– Ага, чергував, чергував, всі очі прогледів і нарешті побачив красуню.
Не засміятися було неможливо. І вони реготали щиро, до сліз, просто нестримно.
– Михайло, – він простягнув їй руку, а смішки ще стрибали в його очах.
– Наталка.
– «Наталка, Наталка, чия ж ти дружина?», – чули таку пісню?
– Ні. Але я нічия не дружина.
– Та годі. Оце мені пощастило! Зустрів нарешті дівчину, про яку тільки мріяти можна, і вона вільна. Всі навколо з глузду з’їхали чи осліпли?
– Бачу, з гумором у вас немає проблем. Це добре. А щодо серйозності?
– Тут теж порядок. Наталонько, а давайте сьогодні в кіно сходимо, поговоримо, погуляємо.
– Не можу, на жаль. Мені зараз сина зі школи з групи подовженого дня забирати.
– Не вірю своїм вухам. У вас є син?! Вам же років двадцять, яка школа?
– Мені 35.
– І мені. Оце так збіг. Але про вас я дійсно подумав, що ви зовсім ще юна.
– А тепер?
– А що тепер. Осмислюю. Всі чоловіки мріють, щоб у них народився син.
А ви тут так легко повідомляєте, що ви незаміжня, а де ж батько? Батько вашого синочка?
– Я не хотіла б зараз про це говорити.
– Зрозуміло. І не будемо. Тоді у вихідні. Можна з сином на дитячий сеанс.
– У вихідні син зустрічається зі своїм батьком.
– Наталка, я не хочу бути людиною, яка вас жістає. Але якщо з’явиться пара вільних годин, зателефонуйте.
Ось візитка з телефоном. До речі, на ній написано, що я лікар, дитячий гематолог.
– Серйознішої роботи не буває.
– І часу красунь розшукувати немає.
– Добре, Михайле. Я подзвоню, – просто і щиро сказала Наталка.
– Я буду чекати.
Яка ж красива була ця осінь! Вона точно була їхнім подарунком.
М’які сонячні промені, що змушували фарби листя складати неймовірну палітру кольорів. Теплі, погожі дні, що відкрили їм усі парки міста.
А ще їхня ніжність, яка прорвала біль минулого і закрутила в осінньому танці під цей фантастичний листопад.
Вони так обережно наближалися один до одного, що, на свій подив, Наталка відчула, як тягне її до цього дивного чоловіка.
І майже через півтора місяці з дня їхньої першої зустрічі вона сама боязко запропонувала «випити чаю».
– Наточка, ти не образишся? Я не прийду до тебе. Для мене так важливо все, що відбувається зараз зі мною, я потурбуюся про це сам. Довіряєш?
У найближчі вихідні вони поїхали в парк-заповідник, де Михайло зняв будинок, що нагадував маленький замок.
Всередині було чисто і затишно, але Наталка нічого не бачила, крім величезних карих очей свого коханого і тонула в них, занурюючись в його обійми.
Вона не знала, що це, найпотаємніше між чоловіком і жінкою, може бути таким солодким.
– Мішенька, де я, що зі мною. Мені здається, я десь високо. Я так люблю тебе. Як же я жила без тебе? Мені так добре з тобою!
– Як ти прекрасна! Який же я щасливий!
Ще через пару місяців їм все важче було розлучатися.
– Наточка, виходь за мене заміж.
– Мішенька, у мене ж розлучення в кінці місяця.
– І відразу заміж. За мене. А то ще хтось забере мою дівчинку.
– А дівчинка сама собі господиня, не для кожного зустрічного. У неї є коханий. Тільки, Мішенька, давай без всяких урочистостей.
Просто розпишемося, і відвези мене в той замок, де я відразу і назавжди стала твоєю дружиною.
– Добре, кохана, все буде, як ти скажеш.
Роман і Галина були єдиними свідками на їх реєстрації. Мама з сестричкою надіслали захоплену вітальну листівку.
А незабаром вони переїхали до знятої Михайлом двокімнатної квартири, де вдвох старанно зробили ремонт, створюючи затишне, комфортне гніздечко.
Особливо ретельно Міша продумував кімнату для Льошки.
Вони вже давно познайомилися. Але Льоша, для якого двома половинками яблука були його мама і його тато, неохоче йшов на контакт з Михайлом.
– Наточка, ти тільки не лякайся, давай перевіримо кров у Льоші. Щось мені він не подобається, занадто часто блідий.
– Та що ти, Міша. Просто переживає він. Важко йому було усвідомити, що нас з його татом розлучили.
Він все сподівався, що цього не буде. Я читала, що розлучення батьків для дитини страшніше, ніж втрата на все життя одного з них.
– Ти права, моя мила. Я сам дитиною пережив розлучення батьків, як вселенську катастрофу. Але кров ми здамо, добре, кохано?
Цього дня Михайло увійшов до квартири, де жила його сім’я, з опущеною головою. Наталка відразу зрозуміла: щось сталося.
– Наточка, тільки не хвилюйся. Є зміни в крові у Льоші. Інтуїція не підвела. На жаль, не підвела. Я завтра заберу його з собою.
Це було нечесно. Ніби за своє щастя потрібно було розплачуватися. Та ще й такою ціною.
Лейкоз. Яке страшне слово!
І почалося інше життя. Наталка взяла відпустку без збереження утримання, тому що не уявляла, як Льоша без неї буде переживати ці нескінченні уколи і крапельниці, взяття аналізів.
Вона тримала сина за руку і тільки просила: «Тримайся, мій синочку! Ти у мене найсильний!
Ти завжди був моїм найнадійнішим другом! Ми ніколи з тобою не розлучалися і будемо разом завжди».
Коли сил не було зовсім, Михайло відправляв Наталку на відпочинок і залишався з Льошкою.
Поспати жінці виходило не завжди. Частіше лежала, дивлячись у стелю.
Зателефонував колишній і зажадав виписати з недобудованого будинку.
– Синові я сам увагу приділю. Він буде до мене в свій будинок приходити.
– Ти б краще його відвідав.
– Зараз не можу. Їду у відрядження.
Вислухавши дружину, Михайло погладив її по плечу:
– Наталонька, ми з тобою самі все заробимо. Не чіпляйся за минуле.
– Все-таки прикро. Я непогані гроші заробляла. Все вкладала в будинок. Міша, хіба зараз про це потрібно думати? Про те, щоб мене виписати?
– А ти й не думай. Ти кожну свою думку в Льошку вкладай. Я впораюся. Я завжди про сім’ю мріяв. Бог це знає. Він вас у мене не відбере.
– Міша, як аналізи?
– Робимо все. Та поки що погані.
Наталка беззвучно плакала. Не можна, щоб Льоша здогадався, що все погано.
– Дядько Міша, а що у мене з кров’ю?
– Розумієш, у нас в крові є білі і червоні кораблики. Твої влаштували бій.
– І хто перемагає?
– Поки що білі.
– А що буде далі.
– Допомагай червоним.
– Мамочко, відвезіть мене куди-небудь. Я так втомився тут бути.
– Наточка, я теж хотів тобі запропонувати. Давай Льошу в наш замок відвеземо.
Зараз гарна погода. Будемо бродити по лісу. Нехай відпочине на природі.
Весна прикрасила їхній куточок квітучими кущами і деревами. Вони втрьох бродили лісом. Раділи кожній квіточці і травинці.
Але бували хвилини, коли син напружено зосереджувався і завмирав.
– Що з тобою, синочку, тобі погано?
– Мамо, не заважай. У мене морський бій.
Маленька відпустка швидко закінчилася. Син змінився: посвіжішав, навіть рум’янець на щоках з’явився.
– Мамо, а де тато?
– У відрядженні, синку.
– Знову? Ну, добре.
По поверненню в клініку знову взяли аналізи. Завідуюча лабораторією прийшла сама.
– Михайле Леонідовичу, а куди Ви сина возили?
– Та тут неподалік, в заповідник. А що таке? Щось з кров’ю?
– Все добре. У нього ремісія. Хороша кров.
Михайло підстрибуючи вбіг до палати.
– Льошка, а що ти робив? Крок стала краще. Не плач, Наталко. Він одужує. Що ти робив, синку?
– Тату, пам’ятаєш, ти мені про кораблики розповідав? Я вигравав червоними кожну морську битву.
