Яна стояла в білій сукні у нотаріуса, тримаючи в руках документи на двокімнатну квартиру.
День весілля мав бути найщасливішим у житті, але зараз найбільше радували не обручки, а ці папери з печатками.
— Мамочко, дякую, — шепотіла Яна, обіймаючи матір. — Не знаю, як віддячити.
— Живи щасливо, донечко. І пам’ятай — це твоя квартира. Дарча оформлена тільки на тебе.
Мати спеціально підкреслила останнє, кинувши швидкий погляд на нареченого і його матір.
Максим посміхався вдячно, але свекруха Ніна Сергіївна просто кивнула з якимось незадоволеним виразом обличчя.
У квартирі пахло свіжим ремонтом і новими меблями. Дві невеликі кімнати, кухня, ванна — скромно і затишно.
Яна ходила по кімнатах, мріючи про майбутнє: ось тут буде дитяча, а в спальні поставимо велике ліжко.
— Чудова квартира, — сказав Максим, розглядаючи високі стелі. — Твоя мама дуже щедра.
— Тепер наша, — поправила Яна, притискаючись до чоловіка.
— Звичайно наша, — погодився Максим, але в голосі прозвучала якась невпевненість.
Ніна Сергіївна уважно оглядала кожен куток, немов оцінювала покупку.
— Молоді повинні жити самостійно, — нарешті вимовила свекруха. — Але пам’ятайте: сім’я — це коли все спільне. Ніякого твоє-моє бути не повинно.
Яна здивовано поглянула на Максима, але чоловік просто знизав плечима. Тоді ці слова здалися просто побажанням, а не попередженням.
Перші місяці минули як у казці. Яна облаштовувала будинок, Максим працював у будівельній фірмі, а вечорами вони планували майбутнє.
Свекруха навідувалася раз на тиждень, приносила пиріжки і давала поради з ведення господарства.
Звістка про дитинку стала несподіванкою, але приємною. Яна з трепетом розповіла Максиму новину за вечерею.
— Я при надії, — випалила Яна, не витримавши напруги.
Максим завмер з ложкою біля рота, потім повільно посміхнувся.
— Серйозно? Ми будемо батьками?
— Так, через сім місяців.
Максим встав і міцно обійняв дружину. У той момент здавалося, що щасливіших людей у світі не існує.
Ніна Сергіївна відреагувала на новину дивно: спочатку зраділа, але потім раптом нахмурилася.
— Значить, тепер тобі на роботу ходити не можна буде, — задумливо промовила свекруха. — Максим один буде сім’ю тягнути. Важко буде.
— Нічого, впораємося, — впевнено відповіла Яна.
— Звичайно впораємося, — погодилася Ніна Сергіївна, але в голосі звучала якась незрозуміла рішучість.
Декретна відпустка почалася раніше терміну через загрозу викидня. Яна лежала вдома, берегла малюка, а Максим працював з ранку до ночі.
Грошей катастрофічно не вистачало — зарплата чоловіка ледь покривала комунальні послуги та їжу.
— Може, мамі подзвониш? — обережно запропонував Максим одного вечора. — Попросиш допомогти трохи.
— Мама і так квартиру подарувала, — відповіла Яна. — Соромно ще просити.
— Тоді моя мама допоможе.
Яна відчула незручність, але вибору не було. Ніна Сергіївна дійсно почала допомагати.
Вона приносила продукти, готувала обіди, прибирала в квартирі. Спочатку Яна була вдячна, але поступово почала помічати дивні речі.
Свекруха переставляла меблі на свій смак, викидала речі Яни під приводом непотрібності, змінювала розташування посуду на кухні.
Коли Яна намагалася заперечити, Ніна Сергіївна ображалася.
— Я ж стараюся для вас, а ти чіпляєшся. Невдячна.
Після народження дочки Полінки допомога свекрухи стала ще активнішою.
Ніна Сергіївна з’являлася щодня з самого ранку і йшла пізно ввечері. Іноді залишалася ночувати на дивані в залі.
— Тобі ж важко одній з дитиною, — пояснювала свекруха. — А я допоможу, погойдаю онуку вночі.
Яна відчувала себе гостею у власній квартирі.
Ніна Сергіївна вирішувала, о котрій годувати дитину, що готувати на обід, яку передачу дивитися по телевізору.
Спроби поговорити з Максимом ні до чого не приводили.
— Мама тільки допомогти хоче, — повторював чоловік. — Ти через гормони все неправильно сприймаєш.
— Максим, це моя квартира, — тихо сказала Яна. — Хочу іноді побути наодинці з донькою.
— Наша квартира, — виправив чоловік. — І мама не чужа. Потерпи трохи.
Але терпіти ставало все складніше. Ніна Сергіївна поводилася як повноправна господиня.
Вона роздавала ключі слюсарям, приймала рішення про ремонт крана, купувала техніку без узгодження.
Коли Яна спробувала заперечити проти покупки нової пральної машини, свекруха обурилася.
— Гроші ж мої! Можу витрачати як хочу. А ти сидиш вдома, нічого не заробляєш.
Поліні виповнилося чотири місяці, коли в квартирі з’явилася ще одна мешканка. Сестра Максима, Світлана, постукала в двері ввечері з двома сумками в руках.
— Розлучилася з чоловіком, — пояснила Світлана, проходячи в передпокій. — Максим сказав, можна у вас переночувати пару днів.
Яна розгублено подивилася на чоловіка, але той уникнув погляду.
— Звичайно, влаштовуйся, — сказав Максим сестрі. — Диван на кухні вільний.
Пара днів перетворилася на тиждень, потім на місяць. Світлана зайняла диван на кухні, розвісила свої речі у ванній, поставила косметику на полиці.
Вранці Яна не могла спокійно погодувати дочку — Світлана голосно розмовляла по телефону, заважала проходу, займала плиту.
— Скоро зніму квартиру, — постійно обіцяла Світлана. — Тільки гроші зберу.
Але гроші не збиралися. Світлана працювала продавцем у магазині, отримувала копійки, а більшу частину часу проводила вдома.
Яна почала прокидатися вночі від плачу доньки і знаходила на кухні Світлану з подругами, які диміли біля відкритого вікна і голосно сміялися.
— Можна тихіше? — просила Яна. — Дитина спить.
— Вибач, — відповідала Світлана, але через п’ять хвилин шум поновлювався.
Квартира перетворилася на прохідний двір. Ніна Сергіївна приходила зранку, Світлана приводила подруг.
Максим повертався пізно втомлений. Поліна погано спала через постійний шум, Яна не висипалася, нервувала.
Єдиним укриттям стала ванна кімната. Яна замикалася там і тихо плакала, притискаючи до грудей доньку. У дзеркалі відбивалося змарніле обличчя з темними колами під очима.
Нарешті терпіння лопнуло. Яна дочекалася, коли Максим повернеться з роботи, і рішуче підійшла до чоловіка.
— Потрібно поговорити серйозно, — сказала Яна. — Так більше жити не можна.
— Про що ти? — втомлено запитав Максим, знімаючи черевики.
— Про те, що в нашій квартирі живе твоя сім’я, а місця для мене з донькою не залишається.
— Яна, ти перебільшуєш, — махнув рукою Максим. — Мама допомагає, Світлана скоро виїде.
— Коли скоро? Через рік? Два? — голос Яни тремтів від злості. — Я втомилася відчувати себе зайвою у власному домі.
— У нашому домі, — поправив чоловік. — І сім’я не може бути зайвою.
— Тоді де моя сім’я? Де моє місце? — Яна відчула, як по щоках течуть сльози. — Я не можу спокійно погодувати доньку, не можу приготувати їжу, не можу увімкнути телевізор.
— Ти божеволієш від сидіння вдома, — втомлено сказав Максим. — Може, на роботу вийдеш? Відволічешся.
— З ким дитину залишати? З твоєю матір’ю, яка і так вважає квартиру своєю?
Максим різко повернувся до дружини.
— Не починай! Без неї ми б взагалі не впоралися. Ти ж нічого не заробляєш, сидиш на моїй шиї.
Слова вдарили болючіше за ляпас. Яна мовчки взяла доньку і пішла в спальню. За стіною чулися голоси — повернулася Світлана з подругами.
Ніна Сергіївна голосно обговорювала з кимось по телефону плани на завтра. Поліна заплакала від шуму.
Вранці Яна зважилася на розмову зі Світланою. Дочекавшись, коли Ніна Сергіївна пішла в магазин, а Максим — на роботу, Яна підійшла до зовиці.
— Світлано, я хочу поговорити, — сказала Яна, гойдаючи на руках примхливу доньку.
— Про що? — не відриваючись від телефону, запитала Світлана.
— Про те, що ти тут вже два місяці живеш. Може, час шукати своє житло?
Світлана повільно підняла голову від екрану і уважно подивилася на Яну.
— А з чого ти вирішила, що можеш мені вказувати? — у голосі Світлани з’явилися металеві нотки.
— Це моя квартира, — тихо відповіла Яна.
— Твоя? — Світлана посміхнулася. — Ти щось плутаєш. Максим мій брат, а ти — дружина на утриманні. Тут вирішують ті, хто заробляє гроші, а не ті, хто сидить вдома.
Яна відчула, як кров прилила до обличчя.
— Документи на квартиру оформлені на мене, — сказала Яна тремтячим голосом.
— Документи — це папірці, — байдуже відповіла Світлана. — А реальність така, що без Максима ти ніхто. Тож не грайся в господиню.
У цей момент до квартири увійшла Ніна Сергіївна з повними сумками продуктів.
— Про що тут розмова? — запитала свекруха, ставлячи сумки на підлогу.
— Яна намагається вигнати мене з квартири, — поскаржилася Світлана.
Ніна Сергіївна повільно повернулася до невістки. В очах свекрухи спалахнув вогонь, який Яна бачила вперше.
— Як ти смієш? — тихо, але дуже грізно запитала Ніна Сергіївна. — Світлана в скрутній ситуації, а ти виганяєш рідну сестру чоловіка?
— Я просто попросила подумати про терміни, — спробувала виправдатися Яна.
— Нічого ти не просила, — відрізала Ніна Сергіївна. — Ти вимагала, я впевнена. А хто тобі дав право вимагати?
Максим працює, сім’ю утримує, а ти вдома сидиш і претензії висуваєш.
Поліна заплакала від гучних голосів. Яна спробувала пройти в кімнату, але Ніна Сергіївна перегородила шлях.
— Ми ще не закінчили розмову, — сказала свекруха. — Хочеш, щоб сім’я допомагала? Значить, приймай правила сім’ї.
А правила прості: тут живуть ті, кому Максим дозволяє.
— Але квартира…
— Яка квартира? — перебила Ніна Сергіївна. — Ти ж заміжня. Все майно тепер спільне. І рішення приймає чоловік, а не примхлива дружина.
Яна відступила в спальню і зачинила двері. Руки тремтіли, серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Дочка плакала, відчуваючи материнське хвилювання.
Увечері Максим повернувся похмуріший за хмару.
— Мама розповіла мені про твою розмову зі Світланою, — сказав чоловік, навіть не привітавшись.
— І що вона тобі розповіла? — запитала Яна, не піднімаючи очей.
— Що ти влаштовуєш скандали, виганяєш сестру. Яна, що з тобою відбувається?
— Зі мною нічого не відбувається, — тихо відповіла Яна. — Я просто хочу жити у своїй квартирі спокійно.
— У нашій квартирі, — поправив Максим. — І моя сім’я має право тут перебувати.
— А я що, не твоя сім’я? — Яна підняла очі на чоловіка. — А наша дочка?
— Звичайно, сім’я. Але сім’я — це не тільки ви. Світлана теж сім’я, і мама теж сім’я.
— Максим, я більше не можу, — прошепотіла Яна. — Допоможи мені. Мені потрібно хоча б трохи місця для себе і доньки.
Максим мовчки дивився на дружину, потім важко зітхнув.
— Добре. Поговорю з мамою і сестрою. Може, знайдемо компроміс.
Але розмова ні до чого не привела. Через два дні Ніна Сергіївна оголосила, що тепер буде жити в квартирі постійно.
— Максим попросив допомогти з онукою, — заявила свекруха. — Значить, переїжджаю сюди. У своїй квартирі стало тісно, а тут просторіше.
Яна мовчки слухала, колихаючи доньку. Остання надія зникла. Тепер у двокімнатній квартирі доведеться жити купою.
— Зачекай, — нарешті знайшла голос Яна. — А де спати будемо всі?
— Розберемося, — відмахнувся Максим. — Мама буде в залі, Світлана на кухні. Нічого страшного.
— А нам з донькою куди? — Яна оглянула кімнату, де вже стояли дитяче ліжечко, комод, пеленальний столик.
— У спальні місця вистачить, — байдуже відповів чоловік. — Ліжечко в кут переставимо.
Ніна Сергіївна задоволено кивнула і почала розглядати кімнати, немов плануючи перестановку.
— Тут непогано, — сказала свекруха. — Правда, ремонт треба робити. Шпалери в залі старі, лінолеум теж пора міняти.
Яна відчула, як земля йде з-під ніг. Ніна Сергіївна говорила про ремонт в чужій квартирі як про само собою зрозуміле.
— Якщо тобі тут не подобається, — раптом сказав Максим, — можеш до своєї мами переїхати. Тимчасово.
Слова прозвучали як вирок. Яна завмерла, не вірячи почутому.
— Що? — прошепотіла Яна.
— Ну так, — підтримала Ніна Сергіївна. — Якщо тобі незатишно з родиною, то краще і справді до матері. Там тобі буде спокійніше.
Світлана захихикала зі свого місця на дивані.
— Точно! Ось і звільниться кімната. Можна буде нормально розставити меблі.
Яна стояла в центрі вітальні з донькою на руках і відчувала себе чужою. Всі троє дивилися на неї вичікуючи, немов чекали рішення про виселення.
— Але це моя квартира, — тихо промовила Яна.
— Наша, — поправив Максим. — І якщо ти не можеш ужитися з моєю родиною, то проблема в тобі.
— Максим, ти серйозно це говориш? — голос Яни тремтів. — Я твоя дружина, мати твоєї дитини.
— І я не проти того, щоб ти жила тут, — спокійно відповів чоловік. — Але не проти і того, щоб тут жила моя сім’я. А якщо тобі це не підходить…
Максим знизав плечима, не закінчивши фразу. Але фінал був зрозумілий.
Яна відступила в спальню і закрила двері. Поліна плакала. Руки у жінки тремтіли так сильно, що Яна ледве тримала дочку.
У будинку чулися голоси: Ніна Сергіївна обговорювала з Максимом плани перестановки, Світлана голосно розмовляла по телефону з подругою, розповідаючи про кімнату, що звільняється.
Яна зачинилася у ванній і тремтячими пальцями набрала номер матері.
— Мамо, — прошепотіла Яна в трубку, — вони мене виганяють! З моєї квартири!
— Почекай, донечко, — спокійно відповіла мати. — Розповідай по порядку.
Слова лилися потоком. Яна розповідала крізь сльози про Ніну Сергіївну, про Світлану, про те, як поступово квартира перестала бути рідним домом.
Розповідала про слова Максима, про те, що тепер пропонують їй самій з’їхати.
— Мамо, я не знаю, що робити, — схлипувала Яна. — Максим сказав, що якщо мені не подобається, я можу переїжджати до тебе.
— Зрозуміло, — коротко відповіла мати. — Сиди вдома. Нікуди не їдь. Я скоро буду.
— Але мамо…
— Ніяких але. Чекай.
Мати приїхала через дві години. Увійшла в квартиру спокійно, привіталася з усіма ввічливо, але холодно. У руках у матері була папка з документами.
— Де Яна? — запитала мати.
— У спальні, — відповів Максим. — А ви навіщо приїхали?
Мати не відповіла, пройшла в спальню до дочки. Яна сиділа на ліжку з заплаканим обличчям, колихаючи доньку.
— Все гаразд, донечко, — сказала мати, обіймаючи Яну. — Зараз розберемося.
Мати вийшла до вітальні, сіла в крісло і поклала папку на стіл. Дістала звідти документи і розклала їх перед собою.
— Так, — сказала мати діловим тоном. — Давайте поговоримо.
— Про що говорити? — насторожено запитала Ніна Сергіївна.
— Про те, хто в цій квартирі має право перебувати, а хто ні, — спокійно відповіла мати Яни.
Мати взяла верхній документ і показала всім.
— Дарча на квартиру. Оформлена на мою дочку Яну. Тільки на неї. Без вказівки спільного майна подружжя.
— Ну і що? — знизав плечима Максим. — Ми ж сім’я.
— Сім’я, — погодилася мати. — Але квартира належить виключно моїй дочці. А всі інші перебувають тут тільки з її дозволу.
— Мама права, — тихо промовила Яна, входячи в кімнату з донькою. — Я більше не дозволяю.
— Як це не дозволяєш? — обурилася Ніна Сергіївна. — Максим мій син!
— А квартира моєї дочки, — відрізала мати. — І якщо моя дочка просить звільнити житло, то всі сторонні особи повинні його покинути.
— Я не сторонній! — вигукнув Максим. — Я чоловік!
— Чоловік, який запропонував дружині з’їхати з її власної квартири, — холодно зауважила мати. — Дуже цікава позиція.
Мати дістала з папки ще один документ.
— Повідомлення дільничному про незаконне проживання сторонніх осіб у приватній квартирі. Вже складено, залишається тільки подати.
— Ви не посмієте, — зблідла Ніна Сергіївна.
— Посмію, — спокійно відповіла мати. — Але спочатку даю можливість вирішити питання мирно.
Всі сторонні особи покидають квартиру добровільно протягом доби.
— А якщо ні? — зухвало запитала Світлана.
— Тоді завтра подаю заяву. Дільничний приїде з приписом про звільнення житла. А далі вже судові пристави, — пояснила мати без емоцій.
Зависла тиша. Максим дивився то на матір, то на дружину, явно не очікуючи такого повороту.
— Я думав, ми сім’я, — нарешті вимовив чоловік.
— Сім’я — це коли поважають один одного, — відповіла Яна. — А не коли одні вирішують за інших, де їм жити.
Світлана першою зрозуміла серйозність ситуації. Встала з дивана і попрямувала до своїх сумок.
— Гаразд, я і так збиралася виїжджати, — буркнула Світлана. — Знайду орендовану квартиру.
— Дуже мудре рішення, — схвалила мати Яни.
Ніна Сергіївна сиділа червона від обурення.
— Так не можна! — вигукнула свекруха. — Виганяти рідну сім’ю! Безсовісно!
— А вселятися без дозволу в чужу квартиру дуже совісно? — запитала мати. — Цікава логіка.
— Максим, скажи щось! — звернулася Ніна Сергіївна до сина.
Максим мовчав, дивлячись у підлогу. Вперше за довгий час чоловік виглядав розгубленим.
— Добре, — нарешті сказав Максим. — Мамо, вам дійсно краще поки що пожити у себе.
— Зрадник, — прошипіла Ніна Сергіївна, але встала з місця.
За годину квартира спорожніла. Світлана поїхала до подруги з обіцянкою завтра забрати решту речей.
Ніна Сергіївна пішла, голосно грюкнувши дверима і пообіцявши більше ніколи не переступати поріг квартири невдячної невістки.
Максим залишився, але тримався напружено, немов гість у власному домі.
Мати з Яною мовчки прибирали в квартирі. Прибирали зайві речі, повертали меблі на колишні місця, провітрювали кімнати.
Дитяча знову стала просторою, в шафах залишилися тільки свої речі.
— Дякую, мамо, — сказала Яна, коли мати зібралася їхати. — Без тебе я б не впоралася.
— Ти б впоралася, — відповіла мати. — Просто потрібно було нагадати, що у тебе є права. І право на власний будинок — одне з найголовніших.
— А що тепер з Максимом робити? — тихо запитала Яна.
— Це вирішувати тобі, — відповіла мати. — Але пам’ятай: повага в сім’ї має бути взаємною.
Увечері в квартирі стояла незвична тиша. Донька спокійно спала у своєму ліжечку. Яна сиділа в кріслі і годувала доньку, насолоджуючись спокоєм.
Максим увійшов до кімнати і присів на край ліжка.
— Яна, мені шкода, — сказав чоловік. — Я не думав, що все зайде так далеко.
— Я теж не думала, — відповіла Яна, не піднімаючи очей.
— Чи можемо ми почати спочатку? — запитав Максим. — Тільки ми втрьох?
Яна подивилася на чоловіка, потім на сплячу доньку.
— Можемо спробувати, — нарешті відповіла Яна. — Але за умови, що рішення про наш дім ми приймаємо разом. І ніхто більше не буде вказувати мені, де мені жити.
— Домовилися, — кивнув Максим.
На ранок Яна написала матері коротке повідомлення: “Дякую, мамо. Все добре”.
Тепер Яна точно знала: квартира знову належить їй. І життя теж.
