— Мамо, ну а ти перед ким вихваляєшся? Ти ці дрова на собі тягаєш, а цей… пузо он відростив і сидить задоволений.
— Тетянко, та він на роботі, важко йому, втомлюється. Я трохи, разів десять всього сходила.
— Разів десять? А він після роботи не може ці десять разів сходити? У вас же тачка є, в чому проблема?
Там на тачці всю цю купу за десять разів відвезти можна, а ти їх оберемками тягаєш! Добре хоч послухала мене й колоті купила.
— Та там колесо зламалося, все руки не доходять полагодити. Колесо нове купити треба, а все часу немає, працює Іван.
— Працює Іван! — Таня, передражнивши матір, аж скривилася від огиди.
Саме це ім’я було їй противне аж до зубного скреготу.
— Ти, мамо, на інших чоловіків подивися, або батька нашого згадай.
Ти при ньому хоч раз поліно до рук брала?
Всі працюють, тільки знаходять час і на домашні справи. Ти ж теж працюєш, та ще й сина дорослого на шию посадила!
— Та я ж що? Мені простіше, я де посиджу там і відпочину, де ще що зроблю. Іванкові важче, в нього робота відповідальна, важка.
— Агов, матусю, ну скільки ж можна цю пісню заводити: “Іванкові важче та важче!” Та що ж там таке скоїлося з твоїм Іваном, він, часом, крильця не поламав?
Чи, може, доба через дві на третю в сторожці посидіти – то вже така каторга несусвітня?
Скажи мені, люба, як же так виходить, що ти, пташкою з роботи прилетівши, ще й вдома все робиш, і вечерю йому готуєш, а він, соколик, вечорами тільки з чаркою в обнімку сидить, у той свій телефон втупився, і жодної тобі копійки не принесе?
Ех, життя ж яке й нього важке…
— Не галасуй, Таню. Я знаю, що ти його недолюблюєш, тільки на мене не сварися, я мати тобі все-таки. Та й він — який би не був, а брат твій.
— Мамо, тому я за тебе й переживаю. Якщо він такий роботяга, великий працівник, значить і зарплата повинна бути хороша.
Сам не може по дому працювати — нехай наймає.
Ну невеликі ж гроші, нехай мужиків своїх попросить, перенесуть вони йому ці дрова.
Так ні ж, йому все дорого, і сам нічого не робить. За три копійки вдавиться. І правильно, навіщо платити, у нього ж ти є!
Сама зробиш, сама гроші знайдеш, сама заплатиш!
— Та я вже думала, може хлопців найняти, та немає грошей зараз. Зарплату отримаю, буду вугілля брати.
— Ага, і сама його тягати не забудь. Тільки потім не кажи мені, що в тебе тиск, і руки-ноги болять. Ти таблетки купила, що тобі лікар прописав?
— Та кажу ж, грошей немає, зарплату ще не давали. Зараз от отримаю…
— Мамо, я ж тобі на картку гроші скинула! Ти куди їх поділа? Знову сину своєму щось купила?
— Та він віддасть із зарплати. Не сварися, Таню. Ваня з дівчиною познайомився, начебто все серйозно в них…
— Ну знаєш, мамо! Ти не ображайся, але я тобі більше жодної копійки не дам!
Чому я повинна від своєї сім’ї, від своїх дітей ці гроші відривати, щоб твій синок на них жив припівуючи?
Ти чудово знаєш, що ми теж не мільйонери! Я в декреті сиджу, Костя на двох роботах надривається.
Ми кредити платимо, двох дітей виховуємо, тобі допомагаємо, а цей сидить у тебе на шиї!
З дівчиною він познайомився! Мало тобі його одного, скоро вдвох сидіти будуть.
Після розмови з матір’ю Таня довго не могла заспокоїтися.
Ну що за людина мати! Іванка їй шкода, а вона, Таня, завжди була осторонь.
Іванко — він же світло у віконці, молодшенький, улюблененький, бажаний син, а Таня зʼявилася на світ по молодості, по дурості, тому що так вийшло.
У Тані й Вані різниця у віці всього чотири роки.
Начебто багато, але різниця ця відчувається лише в ранньому дитинстві, коли старшій дитині чотири роки, а малюк щойно зʼявився.
Що таке чотири роки в зрілому віці, особливо коли Тані вже тридцять шість років, а Вані тридцять два роки?
Не хлопчик вже давно. Дорослий чоловік.
Тільки звик цей чоловік за маминою спиною ховатися. З самого дитинства так було, і зараз нічого не змінилося.
Не звик Іванко сам проблеми вирішувати. Навіщо? Є ж мама. Мама й нагодує, й напоїть, і грошей дасть, якщо треба.
Добре ж, правда?
Іван й із дружиною розлучився тому, що там дитина зʼявилася, а зла дружина все пиляла й пиляла Ванюшку, грошей вимагала, та роботу по дому робити змушувала.
А тут вигадала теж — від мами з’їхати треба, окремо жити, своєю сім’єю! Навіщо?
У мами добре, мама добра. Билася-билася Івана дружина, та плюнула. Доньку забрала, та й поїхала до себе в селище.
Тетяна й Іван — сільські.
Вони там зʼявилися на білий світ й виросли.
Та й мама пів життя в цьому селі прожила. Як одружилися вони, так і приїхали в це село.
Це спочатку з батьками чоловіка жили, а потім колгосп їм хатинку виділив.
Батько у Тетяни й Івана розумний був, грамотний.
Усе життя чомусь учився, дві вищі освіти в нього було. Шанована була людина.
Досі добрим словом його селяни згадують. Шкода, що пішов рано, толком і не пожив, дітей на ноги не поставив.
Тані дванадцять було, коли не стало батька. От тоді-то й дізналася сім’я, почім ківш лиха.
На ньому, на батькові, все трималося.
Він і на роботі, він і вдома. Мама зроду ні до дров, ні до вугілля не торкалася, та й заробляла не особливо багато.
Вчитися свого часу не захотіла, а куди без освіти? Спасибі, хоч Павло в дитячий садок прилаштував, нянечкою, так усе життя й пропрацювала.
Різні вони були, Павло й Валя.
Павло — трудоголік, жадібний до всього. До життя, до знань, до роботи, до грошей.
Завжди й усього йому було мало.
Щось дізнавався, чомусь навчався, щось завжди робив. І дітей учив, щоб різнобічні вони були, щоб знали багато, вміли.
Завжди казав, що от, мовляв, Таню, дивись та вчися, як дрова складати, як ланцюг на бензопилу натягувати, навіть колесо на машині й те ти повинна вміти міняти.
А Івана вчив суп готувати, шкарпетки латати та хліб пекти.
Діти часом обурювалися, мовляв, я ж дівчинка, навіщо мені бензопила? А мені, хлопчику, навіщо шкарпетки зашивати?
— Щоб ви розуміли ще, малеча! Вміти ви повинні багато, от користуватися цим усім не обов’язково.
Звичайно, є ті, хто цю всю роботу за вас зробить, а трапиться що, і поруч нікого не опиниться? Що тоді?
Ти, Тетяно, у своєму домі замерзнеш поруч із бензопилою, тому що не знаєш, як нею користуватися, а ти, Іваенку, з голоду помреш поруч із діжкою борошна.
Та що вже там!
Правильні слова, хороша наука. Нехай вміють усі дітлахи, і дай Боже, щоб не знадобилися їм ці вміння.
Таня — вона в батька вдалася. Все хапала на льоту, всього вчилася, треба, не треба, а все давай сюди. А от Іван — той у матір вдався, такий же ледачий, як Валя.
Бувало, з’їдять огірки з банки в суботу, вже середа надворі, а банка все немита стоїть.
Накриє її Валя кришкою, щоб не смерділо, та в куток поставить. Потім, усе потім.
Не поспішає зараз цю банку мити. І так у всьому. Таня приїде, перемиє всі банки, повчить матір, а толку?
Краще б одразу зробити, а у Валі все на потім, усе не поспіхом. І Ваня такий же був.
Може, прожив би батько довше, що путнє й вийшло б із сина, а так — у вісім років хлопчик сиротою залишився, усі його жаліють, а мати особливо, от і виросло те, що виросло.
Тільки одна справа, коли ти дитя нерозумне (розповідь спеціально для сайту Цей День) балуєш, пестиш і голубиш, а інша — дорослий чоловік у домі, який тільки їсти, пити та спати може, а працювати — палець об палець не вдарить.
Він і сторожити пішов, тому що борг по аліментах накопичився. Мама раз, та інший заплатила, а жити на що?
Довелося працювати.
Борг вираховують із зарплати, а решта — на особисті потреби, от і живе Ваня собі на втіху, пінне вечорами п’є, а їсть за мамин рахунок.
Ще б сестра була добра, як мама, то зовсім би добре Вані було. А що?
У сестрички чоловік є, він добре заробляє.
Та й Танька теж, хоч і в декреті, а торти на замовлення пече, є копійчина. Якби без грошей сиділи, квартири б не міняли, а то мало їм двох кімнат, трикімнатну купили, а двокімнатну здають.
Хоч і сердита Таня, злиться, а матері добре допомагає. На вихідних із міста приїжджають, продуктів привозять.
Знають же, що на мамину зарплату важко жити. Та й грошенят часом підкидає. І з городом допоможуть, і в домі порядок наведуть, ремонт зроблять.
Тільки до того набридло Тані дорослого братика годувати, що сваритися стала.
Вона свариться, мама плаче, у мами тиск, Таня в аптеку, за ліками, а Ваня ображається, мовляв, зла ти, Танько.
І навіть не ці дрова останньою краплею стали для Тані. І не гроші, що вона, Танька, від сім’ї відірвала та мамі на ліки дала.
У вихідний день сім’я Тані поїхала в село.
Мама свиню збиралася колоти, попросила допомогти, мовляв, Іванко один не зможе.
Тут треба зробити невеликий відступ. Щороку Таня давала мамі гроші на двох поросят і на корм для них.
А вже Вані й мамі належало за ними доглядати.
Це зручно було для всіх. І для Тані — все-таки своє м’ясо, сільське, без добавок. Звичайно, виходило дорожче, але зате якісніше. І для Вані з мамою зручно. Начебто й грошей не витрачають, а з м’ясом.
Що там — картоплю на печі зварив, гранули чи дерть засипав, перемішав, і готово.
А вже коли кололи — то м’ясо навпіл. З городом Таня теж допомагала, тому й овочі брала зі спокійною совістю.
За вже усталеною традицією перед селом заїхали в магазин, купити мамі продуктів.
Після останнього візиту до лікаря мамі заборонили пити каву й їсти багато продуктів, зокрема й ковбасу.
Раз мамі не можна, то й купувати ці продукти немає потреби. Купили різних круп, фруктів, загалом, тільки найнеобхідніше.
Коли вивантажили пакети, Іванко, немов мала дитина, одразу кинувся їх розбирати.
Однак, коли не виявив у пакетах ні улюбленої кави, ні ковбаси, яку так звик їсти, він здивувався й запитав у Тані, мовляв, у чому справа? Де все?
Таня, яка ще не охолола від історії з дровами й грошима на ліки, зовсім неласкаво сказала, що, мовляв, усе, що тобі потрібно, продається в магазині. Хочеш кави — йди й купи.
Ковбаса там теж є. І зарплата в тебе є.
Ваня спалахнув. От же нахаба яка! Кави зажала! От так, слово за слово, зав’язалася неабияка сварка. Брат і сестра, у яких стосунки й так були далекі від ідеальних, посварилися вщент.
Незважаючи на те, що всі претензії сестри були суворо по суті, обґрунтовані, Іван теж у боргу не залишився й висловився з приводу того, що, мовляв, раз багата, то тобі все можна?
Грошима своїми дорікаєш, а за моєю свининкою приїжджати не гребуєш!
Адже це я їх годую, напуваю й вирощую, щоб ти їла та від задоволення плямкала.
Немає кави — немає й м’яса для тебе. А хочеш м’ясця — купи! І взагалі, котися до себе в місто, там і кричи. Тут я живу, а значить і дім мій, тому геть звідси, і дорогу забудь.
Можливо, все й обійшлося б, якби мама просто приструнила обох, та на Ванюшку ногою тупнула, так ні ж.
Теж сердита мама на Таню була, мовляв, негідниця ще, а вказує мені.
Тому мама, не подумавши, просто стала на бік сина. І підтримала його, й підтакнула, мовляв, так, ми ж свиней ростимо, значить, наші вони.
Таня рота від здивування спочатку закрила, потім знову відкрила, та слова сказати не змогла. Дітлахів у оберемок і тікати.
Ледь Костю, чоловіка свого, з ніг не збила. Він якраз з (розповідь спеціально для сайту Цей День) вулиці до хати заходив, з рештою речей.
Поїхала Таня додому й заприсяглася більше матері не допомагати. А свині — та Бог із ними, нехай їх Іван жертиме, Таня собі купить.
А Ваня довго ще обурювався, яка в нього сестра жадібна. Мама, правда, мовчала вже, зрозуміла, що були неправі вони з сином.
І яка ж Таня принципова!
Більше року минуло з того моменту, а вона жодного разу до матері більше не їздила. Як відрізало. Мати спочатку кликала, мовляв, приїжджайте, м’ясо ж заберіть, та не поїхала Таня.
Тільки телефоном і спілкується мати з донькою.
Скаржиться Валя, що зовсім Іванко з рук збився. Роботу кинув, борг росте, а він тільки їсть та п’є, і на матір кричить, що погано вона сина годує, зовсім заморила голодом.
Таня спочатку мовчки слухала, а потім не витримала та й сказала матері, що сама вона у всьому винна. Сама Іванка розбестила, нема кого винити.
Про допомогу Валентина якось заїкнулася, мовляв, грошей немає, ліків немає, їмо одну картоплю, м’яса ж немає, допомогла б, доню.
У допомозі Таня не відмовила.
Ти, каже, мамо, в місто приїжджай, я тобі ліки куплю, продуктів трохи, але як раніше, вибач, не буде.
Я цього невдячного порося годувати не буду.
Відселяй його, і тобі легше буде, і я допомагати стану, а так — вибачте. Тобі на пенсію йти, а пенсія теж невелика.
А куди Валентина Іванка відселить? Як він один житиме? Де? На що?
З дівками хоч і знайомиться, та тільки амбіцій у нього вище даху, гонору теж, а сам — нуль без палички.
Хто правий? Таня? Іван? Мама?
Ванька не жаль.
Дорослий дядько, працюй, живи, як хочеш.
Маму теж не жаль, сама собі цього дядька на шию посадила.
Таню — а що її жаліти?
Вона молодець, живе сама й матері допомагала до певного моменту.
І тягар у вигляді братика з шиї скинула. Хоча ні, в чомусь шкода. По-людськи.
Їй теж хочеться і тепла материнського, і турботи, і любові, а замість цього мама з братом дзьоби пороззявляли й кричать — дай, дай.
Мамі так, можна й допомогти.
Вона мама.
А брата з чого вона годувати зобов’язана?
М’ясо його було? Звідки б йому взятися, якби Таня грошей на поросят та на корм не давала?
Совісті у Вані просто немає. Просто п’явка, присоска, споживач.
Може, й зміг би батько з нього людину зробити, як гадаєте?
