— Гришенька, збирайся, за тобою прийшли.
Хлопчик підвів голову і подивився на Олександру Сергіївну з надією. Таке у них бувало — раптом відчинялися двері, і вихователька казала: «Збирайся, за тобою прийшли».
Діти прилипали до вікон і дивилися, як хтось йде до воріт, тримаючи за руки нових маму і тата.
Багато хто плакав, а багато хто мовчки шморгав носом, сподіваючись, що наступного разу назвуть його ім’я.
Гриша встав.
— За мною?
— За тобою, милий, ходімо швидше…
…Олександра Сергіївна посміхалася, а в очах стояли сльози. Вона довго мучилася з Гришею — вчила його заново жити, вчила довіряти людям.
Гриша пам’ятав, як його залишили в дитячому будинку. Пам’ятав, хоч і робив вигляд, що забув.
Мати привела його до воріт, сказала чекати, поки його заберуть, але Гриші було вже шість, і він розумів, що заберуть — значить, назавжди. А він не хотів, він хотів жити вдома.
— Мамо, не залишай мене! Будь ласка. Я більше не буду балуватися, не буду просити їсти, я буду тихо сидіти…
Він хапав матір за руки, плакав. Але вона відштовхувала його і повторювала:
— Ти звикнеш, тобі тут буде добре. А мені теж жити хочеться! Валера сказав — ніяких дітей!
Вона відштовхнула Гришу і побігла геть, але хлопчик біг слідом. Мати зупинилася.
— Та за що ж мені це покарання?!
Вона схопила Гришу за руку і потягла до воріт. По дорозі відстебнула ремінець від сумки, а потім просто прив’язала його руку до паркану і побігла.
Гришку знайшли години через дві, знесиленого від сліз. Відразу выдвели в медпункт, лікар вколов йому заспокійливе.
Але хлопчик закрився в собі. Він більше не плакав. Він більше не посміхався. Він взагалі був більше схожий на робота, ніж на людину.
Його возили до психіатра, він навіть лежав у якійсь лікарні. Але толку нуль. І тоді Олександра Сергіївна розшукала його матір.
Двері відчинила молода жінка, нормальна на вигляд.
— Що ж ви робите? Ваша дитина гине від того, як ви з нею вчинили.
Жінка шмигнула на майданчик, відтіснивши Олександру.
— Тихіше, тихіше… Валера почує. Не приходьте більше. Я так вирішила і не передумаю. Ідіть.
І вона зникла в квартирі.
Цілий рік Олександра Сергіївна намагалася достукатися до душі Гриші, переконувала його, що зрадити можуть тільки раз. Більше ніколи.
Вона ж не могла йому сказати, що просто кожен наступний раз вже не так боляче.
Спочатку Гриша просто мовчав. Слухав її, не посміхався. Ніколи навіть голови не повертав. Потім став прислухатися, щось відповідати. Олександра Сергіївна раділа по-дитячому, а директор говорив:
— Не можна так. Ви, звичайно, повинні бути доброю і уважною, але так жити життям кожної дитини — значить спалити себе дотла.
Але вона по-іншому не могла. Коли директор сказав, що приїхали усиновителі Гриші, вона навіть трохи заплакала, бо була дуже рада за хлопчика.
Гриша обернувся на дітей. Всі з неприхованою заздрістю дивилися на нього. І тоді він посміхнувся: у нього будуть мама і тато.
Звичайно, він досі любив свою справжню маму, але він буде любити і нову.
У кабінеті директора на нього чекали усміхнена жінка і суворий чоловік. Гриша привітався і зупинився.
Жінка встала:
— Гришенька, а ми за тобою. У нас гарний будинок, тобі сподобається. І навіть кімната своя у тебе буде.
Олександра Сергіївна провела їх до машини. Гриша міцно обійняв її, а вона поспішила піти, щоб не розплакатися…
…Минув рік з того дня. Вона гуляла з дітьми у дворі.
— Олександра Сергіївна, якщо я не помиляюся?
Жінка обернулася. Перед нею стояв чоловік, тримаючи за руку Гришу.
— Тату, можна я до хлопців поки?
— Так, Гришо, біжи.
І хлопчик побіг туди, де були всі його старі друзі.
— Ми можемо поговорити?
Олександра Сергіївна дивилася на нього насторожено.
— Так, звичайно. Якісь проблеми з Гришею?
— Та ні, він непоганий хлопчик. Тільки, розумієте… Моя дружина, нарешті, чекає на дитину. Ми мріяли про це п’ятнадцять років, думали, що вже не вийде…
Через місяць їй народжувати. Загалом, ми побоюємося за свою рідну дитину. Ви ж розумієте, яка спадковість у таких дітей.
Олександра вже почала розуміти, до чого схиляється цей чоловік.
— Ні, ви цього не зробите!
— Послухайте, тільки не треба тиснути на совість. Моя рідна дитина мені набагато ближча.
Він простягнув їй пакет з паперами і швидким кроком пішов до воріт. За хвилину машина від’їхала від дитячого будинку.
Олександра навіть боялася дивитися в бік Гриші. Вона зателефонувала директору…
…Після того, як Гришу кинули вдруге в його маленькому житті, Олександра більше не говорила йому, що зраджують тільки раз.
Вона взагалі більше нічого не говорила, бо прекрасно розуміла, що Гриша більше не повірить їй.
Вперше в житті вона бачила дитину, яка плаче всередині себе. Тобто він не плакав так, щоб бачили інші. Але коли вдавалося зазирнути йому в очі… Навіть самому ставало боляче.
Якось, минуло вже пів року, а може трохи більше, Олександра та інший вихователь вели одну з груп дитячого будинку в цирк.
Діти весело переговорювалися, всі були в передчутті видовища. Дорога йшла через парк, де у вихідний день було дуже багато людей. І раптом Гриша вирвав у вихователя свою ручку і кинувся вбік.
— Мамо! Тату!
Олександра занадто пізно помітила пару, що гуляла з дитячим візочком. Зате вона добре розгледіла перелякані очі жінки і злі — чоловіка.
Гриша вхопився за жінку. Вона обійняла його, але чоловік почав відривати Гришу від неї.
— Припини! Що ти влаштовуєш тут виставу?
Йому майже вдалося відірвати Гришу, але тут хлопчик вчепився зубами в його руку. Вчепився так, ніби від цього залежало його життя.
Той завив і з усієї сили вдарив долонею Гришку по обличчю. Хлопчик відлетів і впав на землю, а жінка впала перед ним на коліна.
— Гришо, Гришо! Звідки ти? Чому ти з групою? Мені Вася сказав, що тебе зажадали назад твої батьки…
Олександра вихопила у неї з рук Гришу, притиснула до себе. Не змогла стриматися:
— Таких, як ваша сім’я, не можна підпускати до дітей. Категорично!
І розвернулася, забираючи тихо підспівуючого Гришу. А жінка залишилася стояти, нерозуміюче дивлячись їм услід. Потім перевела погляд на чоловіка.
Той сказав:
— Прокусив руку, негідник. Відразу видно, спадковість!
— Вася…
— Так, Світланко.
— Вася, що все це означає?
— Мила… Я все тобі поясню, і ти зрозумієш, що я вчинив абсолютно правильно.
— Мені здається, що вже не потрібно ніяких пояснень.
Жінка дістала телефон.
— Світлано, ти робиш величезну помилку! Ну подумай сама, кому ти будеш потрібна з дитиною?
І татові гроші не допоможуть! А ще я всім розповім, яка ти! Розповім, що ти гуляєш, п’єш…
Вона з подивом опустила руку з телефоном.
— Ти що, мені погрожуєш? — жінка зло посміялася. — Як же добре, що ми зустріли Гришу! Ось я як знала, що цей хлопчик відкриє мені на тебе очі.
Вона піднесла телефон до вуха.
— Тату, привіт. Ти не проти, якщо ми з Катрусею трохи поживемо у вас? Звичайно, ми прийдемо самі.
Чоловік? Тату, у мене більше немає чоловіка. Тільки на паперах, та й то тимчасово.
Усього цього Олександра Сергіївна вже не бачила. Вона, залишивши всю групу на другого вихователя, бігла щодуху до будівлі дитячого будинку, притискаючи до себе Гришу.
Хлопчика перевдягли і поклали. А вона присіла поруч з ним.
— Гришо…
Він несподівано повернувся до неї.
— Олександра Сергіївна, а хіба таке буває? Ну буває, щоб дітей так не любили? Причому всі… І мама, і мама Свєта, і тато Вася…
— Сонечко, озумієш, просто так вийшло. Але…
Олександра замовкла. Вона не знала, що сказати. Гриша заснув, наплакавшись, і вона вийшла з кімнати.
А ввечері її запросив до себе директор. Увійшовши до кімнати, вона відразу побачила ту жінку, Світлану. З нею був ще якийсь літній чоловік. Світлана відразу підхопилася, кинулася до неї.
— Як Гриша?
Олександра Сергіївна холодно подивилася на неї.
— А ви як думаєте?
Директор встав.
— Олександро, зачекайте. Тут не все так просто…
І тоді заговорила Світлана:
— Розумієте, я й гадки не мала, що Василь повернув Гришу в дитячий будинок. Дуже важко в мене виношування протікало, майже весь час у лікарні…
Василь сказав мені, що приходила мати Гриші, валялася в ногах і просила віддати сина. Нібито і сам Гриша плакав і просив цього.
Я ж не звір… Звичайно, поплакала. Я дуже прив’язалася до Гриші, він хороший. Та й тато з мамою…
Вона подивилася на літнього чоловіка. Той поклав їй руку на плече.
— Василь… Він виявився не дуже хорошим. Справа в тому, що мій тато дуже заможний, тепер я розумію, що саме тому Василь і одружився зі мною.
А я вірила, що його почуття щирі! А тепер розкрилися деякі подробиці… крім Гриші. Загалом, ми розлучаємося.
Василь все приховував, тому що сам він нічого не вартий. Працював у батька. Швидше отримував зарплату, тому що працювати, як виявилося, він не любить.
Скажіть… Як що я маю зробити, щоб повернути Гришу? Я не зможу себе пробачити, якщо не зроблю цього.
І Світлана заплакала.
Директор подумав.
— Я пропоную спочатку поговорити з Гришею. Не факт, що хлопчик все зрозуміє, а якщо зрозуміє, то ми просто через суд скасуємо відмову, як підроблену вашим колишнім чоловіком.
Світлана встала.
— Покажіть, куди йти.
Вони йшли коридором, і серце Олександри билося в такт крокам. Вона молилася за те, щоб Гриша пробачив Світлану.
До кімнати залишалося ще пристойно, коли її двері відчинилися. Звідти вийшов Гриша і раптом завмер. Він побачив людей, які йшли в його бік та просто остовпів…
Олександра Сергіївна уважно дивилася на нього, готова в будь-який момент кинутися заспокоювати.
Але цього не знадобилося. Гриша раптом зробив крок вперед і прошепотів:
— Мамо… Дідусю…
Світлана кинулася вперед, а Гриша їй назустріч. За секунду вона стискала його в обіймах. Тут і дідусь підбіг. Вони стояли обійнявшись, а Світлана шепотіла:
— Пробач, пробач мене… Я не знала, що тато Вася так вчинив… Ходімо додому? Там тебе сестричка чекає. І кіт за тобою сумує. Пробач нас усіх…
Директор закрив очі на всі правила і відпустив Гришу зі Світланою та її батьком. Але сказав, що кожен день у денний час, до рішення суду, хлопчик повинен бути тут. Вони були на все згодні.
Олександра стояла на ганку, проводжаючи поглядом чоловіка, який ніс Гришу на руках, і Світлану, яка тримала Гришу за руку.
Яка ж все-таки дивна річ – життя… Такі повороти робить, що тільки тримайся.
Потім зітхнула і повернулася до дверей. Вчора привезли дуже складну дівчинку, потрібно спробувати з нею поговорити…
