— Толя, а ти пам’ятаєш, що наступних вихідних до нас твій брат з дружиною приїде?
— Та годі!
— Що «та годі», ти що, забув? Твій брат Генка з Жанною приїдуть.
Вони ж зазвичай щороку до нас на дачу приїжджають на Трійцю.
— От халепа! Та я пам’ятав, що на Трійцю. Але не подумав, що він вже ось зараз буде.
Наша Катька вчора дзвонила, вони дітей у табір відправляють на море. Поїздом з вожатими, в ніч на неділю.
Катька з Єгором хочуть у п’ятницю до нас приїхати. Шашлики посмажити, покупатися.
А ввечері в суботу вони поїдуть дітей проводжати. Адже від нас до вокзалу ближче.
— Ну і добре, Катя з Єгором з дядьком Геною поспілкуються, вони давно не бачилися, що тут поганого?
— Ну ти ж знаєш, Іра, не люблю я, коли народу в будинку багато.
— Толя, ну це ж твій брат. Він до нас один раз на рік приїжджає.
— Один раз, та на три дні, Іра. Ти ж пам’ятаєш, як це минулого року було?
— Краще й не згадуй! Ну кажуть, що двічі в одну воронку не потрапляє. Думаю, цього разу все буде нормально.
Генка з Жанною прибули на три години раніше, ніж говорили.
— Ох, і спека сьогодні, — повідомив Генка Толі, зняв шкарпетки і повісив їх на поперечину стільця, — а що, обід ще не готовий?
— Ми взагалі-то тільки поснідали, обідати начебто рано, — стримано відповів братові Толік.
Генка безцеремонно зняв футболку, віддуваючись, і постав у всій красі.
Товстий живіт і в’ялі м’язи нікого не прикрашають, але Генка не страждав комплексами, спекотно ж, а він у рідні.
— Ми тут з Жанночкою вам гостинців привезли. У буфеті випічка була зі знижкою і диня на п’ятдесят відсотків дешевша в супермаркеті.
А ще еклери, термін ще до завтра, а знижка величезна! Постав чайку, братику, якщо обід ще не скоро. Сідай, пригощаю.
Сам Генка помив диню, дістав ніж і велике блюдо, і з апетитом почав тріскати привезену для всіх диню.
— Смакуй, — запропонував він з набитим ротом Ірі.
Сік дині стікав у Геннадія по підборіддю. Він, посміхаючись, витер його рукою і продовжив насолоджуватися ароматною динею.
— Дякую, Гена, я пізніше. Поки бульйон поставлю, ну і так, дещо до обіду тут приготую.
— Давай, сонечко, — Гена променисто посміхнувся, — а ми поки з Жанночкою у своїй кімнаті відпочинемо. Ми ж там ночуємо, де і минулого разу?
Іра з Толею переглянулися. Минулого разу так вийшло, що вони віддали їм свою кімнату.
У Генки боліла спина, а у них матрац ортопедичний. Але це тоді, а зараз…
Але Генка, не чекаючи відповіді, встав з-за столу, важко пересуваючись на повних ногах, безглуздо стирчачих з молодіжних шортиків:
— Жанночка, ходімо до себе. Відпочинемо, поки Іринка господарює, а то я втомився з дороги.
Іра, ти просто чарівниця, обожнюю твої котлетки! Чекаю на запрошення до обіду! — і гості зникли в господарській спальні.
Толік здивованим поглядом проводжав брата з невісткою і пошепки запитав:
— Іра, а чому саме в нашій спальні? Ми ж хотіли їх в іншій кімнаті поселити?
— Толя, ну мені було незручно, Гена був упевнений, що вони зупиняться там же, де і того разу. Це ж твій брат!
— Хамуватий якийсь у мене брат, — прошепотів Толік.
— Його вже не переробиш, потерпи ще два дні. Генка ж добрий, хороший, сам знаєш, — так само тихо відповіла Іра.
— Починаю в цьому сумніватися, він приїхав, і мені вже вдома некомфортно!
— Припини, ти що, через якусь дурницю з братом готовий посваритися?
І взагалі, мені обід треба готувати, йди поки до мангалу принеси дрова від старої яблуні.
Скоро діти шашлик смажитимуть.
— Зрозумів, — Толік пішов на вулицю, бурмочучи собі під ніс.
Через дві години приїхала дочка Катюшка з чоловіком Єгором і дітьми. Вітька і Діма вбігли з радісним криком: — Бабусю, дідусю, дивіться, у нас в рюкзаках все є для поїздки на поїзді!
І почали витягати і показувати гральні картки, коробки пюре, чіпси, шоколад і багато всяких дрібниць.
Обіати сіли пізно, бо Єгор займався машиною, Генка з Жанною заснули. І поки всіх зібрали, обід плавно перейшов у веселу вечерю.
Субота теж минула весело. Купалися на річці, грали в дев’ятку. Смажили шашлики. Навіть лисички знайшли, гуляючи по краю лісу.
— Дядько Гена, а чому ви кульгаєте, — здивувалася Катя, коли всі повернулися з прогулянки.
— Сходинка ганку під Геночкою хруснула, ледь ногу не пошкодив, — ображеним тоном Жанна відповіла за чоловіка.
Толік роздратовано зазначив собі, що треба полагодити сходинку.
Але взагалі день минув чудово. Всі весело базікали, Катя згадувала, як її маленьку дядько Гена катав на спині.
Обговорювали, як класно, що Вітя і Дімка їдуть на море.
— До речі, час збиратися. Катя, речі дітей в машині. Подивися, нічого не забули?
А то там для табору реєстрація у поїзда заздалегідь.
Весь цей час, поки говорив, Єгор плескав себе по кишенях, озирався, дивився на стіл, немов щось шукав.
— Я тут ключі поклав від машини перед обідом. Не розумію, куди вони поділися, — видав Єгор, — Катя, ти що, їх взяла?
— Та ні, навіщо вони мені?, — здивувалася Катя.
— Ну а де вони тоді? Я ж точно пам’ятаю, що на стіл поклав, коли з вулиці прийшов. Катя, нам їхати пора, до поїзда запізнимося!
Всі кинулися шукати ключі від машини, але їх ніде не було.
Шукали під столом, під диваном, під кріслом, на підвіконнях, під холодильником, але ключі ніде не знайшлися!
— Ми що, не поїдемо в табір? — зі сльозами в голосі запитав молодший син Каті та Єгора Вітя.
Другий син, Дімка, старший, допомагав шукати ключі, але вони немов крізь землю провалилися.
Тільки Гена з Жанною спокійно їли шматочки шашлику, що танув у роті, вмочуючи його в кетчуп.
— У вас що, завжди такий дурдом?, — зареготав з набитим ротом Генка, — Жанна, добре, що у нас поки онуків немає!
— Катя, я зараз в машині кнопку пошуку ключа натисну, а ти тут слухай. Брелок задзвенить, ну не могли ж ключі просто зникнути.
Давай, я швидко, а то ми точно запізнимося!, — Єгор вискочив до машини.
Вітька вже хлюпав носом. Невже поїздка не відбудеться?!
— Тихо, слухаємо, де дзвенить брелок, — Катя вже була на нервах.
Всі замовкли і прислухалися. У тиші добре було чутно, як Генка чавкає, розправляючись зі шматком м’яса на реберці.
— Тихо, чуєте, он там дзвенить. З того боку, ну ж бо, — Катя на звук підійшла, — дядько Гена, це ваша барсетка?
— Моя, сонечко, і що, — променисто посміхнувся Генка.
— Дядько Гена, звук з вашої барсетки, швидше подивіться, там наш ключ від машини! — Катя нервувала.
— Сонечко, та як же ваші ключі могли потрапити в мою барсетку, — здивувався дядько Гена.
— Дядько Гена, швидше, ми запізнюємося, давайте подивимося, — просила Катя.
— Дивна у вас родина, — Гена похитав головою, — ну добре, зараз я руки вимию, — і він важко підвівся зі стільця.
Дзвін з сумочки повторився.
— Дядько Гена, можна я сама подивлюся, — благально попросила Катя.
Гена осудливо похитав головою.
— Ну подивися, сонечко, але у мене не можуть бути ваші ключі!
Катя відкрила барсетку і дістала… два майже однакових ключа з підвісною сигналізацією.
— Ось наш ключ, Єгор, саджай дітей, швидше, ми може ще встигнемо на поїзд. І вони втекли.
— Божевільний дім, — здивувався Гена, — хто підклав мені ці ключі?
— Геночка, не хвилюйся, ну я подумала, що це наші. Вони дуже схожі.
На столі лежали, думала ти загубив, я і поклала тобі в сумочку, — мило посміхнулася Жанна, — ну і що тут такого?
Самим треба за своїми речами дивитися!
Ірина і Толя весь вечір провели в очікуванні — чи встигнуть Єгор і Катя на вокзал до поїзда відвезти Вітю та Діму.
Тим часом Гена з Жанною гуляли біля річки, насолоджуючись заміською природою:
— Яка краса, у вас як в санаторії. Кожен раз у вас ми відпочиваємо душею і тілом.
Ну як, до речі, встигли ваші розтяпи? Розкидали ключі, а хтось винен залишився.
Та наші теж такі, що з ними зробиш!
Тільки пізно ввечері стало відомо, що все в порядку. Онуки Вітька і Дімка успішно їдуть у поїзді, що везе їх до морського узбережжя.
Ірина без сил лягла на диван у вітальні, де вони в ці дні спали з Толею, і солодко заснула.
Прокинулися Ірина від грюкання дверей. Гена завжди вставав рано.
— Господарі, всі дрімаєте! Ну не хвилюйтеся, ми ж з Жанночкою люди прості, самостійні.
За нами доглядати не треба. Ми вже поснідали сирком зі сметанкою. Та ще з учора в холодильнику була тарілочка буженини нарізана.
Доїли її з білим хлібцем. Зараз кави вип’ємо, прогуляємося, та й їхати вже буде час.
Ох, і добре ж у вас, шкода, вихідні швидко пролетіли!
Коли Гена з Жанною нарешті сіли в свою машинку, яка жалісно просіла від ваги Геночки, і виїхали за ворота, Ірина і Толік помахали їм рукою.
Потім подивилися один на одного і розсміялися!
— Іро, гості – це, може, й добре, але як же я люблю, коли ми з тобою вдвох, — ніжно сказав Толік.
— Толя, до речі, сирники зробити не зможу, наші гості на сніданок з’їли весь сир, який я планувала всім на сирники, — посміхнулася Іра.
Толік посміхнувся у відповідь.
— Та дідько з ним, з цим сиром! Давай нашу улюблену яєчню з помідорами!
Слухай, Іро, ну і хамуватий же цей мій братик став.
Я йому все-таки це скажу. Або взагалі до нас більше їх запрошувати не буду!
— Кинь, Толь, це ж твій єдиний рідний брат. Ну він такий, але сам згадай, як ти мені про ваше дитинство розповідав.
Як Генка бився за тебе, перед батьком заступався за ваші витівки. Годі, не треба так говорити.
— Ой, Іринка! А ти чула, кажуть, гостям раді двічі. Перший раз — коли вони приїхали. А другий — коли вони їдуть, — Толік обійняв Ірину, — Ходімо, дружино, краще снідати, та каву пити. Удвох! Нарешті!
