— Ну, Саня, ти даєш. Вбив наповал! Проміняти Наталку на таке непорозуміння! Це ж Миша! Миша, Саня! — Сергій відверто веселився.
— Її Маша звуть, між іншим. Та що тобі пояснювати! — Сашко поблажливо подивився на приятеля. — Ви ж з мужиками жінок, як коров’ячі туші, оцінюєте!
Стегно, задня частина, вим’я, прости Господи! А у Машки душа, інтелект, розум. Це все не у вашій компетенції.
— Так, мій хлопчику, схоже, тебе накрило! Боюся помилитися, але думаю — це кохання! — констатував Сергій, зобразивши тремтливий старечий голос і поправивши на носі неіснуючі окуляри.
— Клоун! — посміхнувся Сашко. — Заздри мовчки!
Він був згоден з приятелем: так, це дійсно кохання. Не закоханість, а саме воно, величезне, жертовне, яке не за щось, а всупереч!…
…До двадцяти семи років Сашко щасливо дожив без кохання. Бували закоханості, навіть у стосунки іноді доводилося грати.
Але нічого серйозного. Награлися — розійшлися, і всі задоволені.
З красунею Наталкою, правда, так не вийшло. Сашко якось прогавив той момент, коли гра в сім’ю стала підозріло нагадувати життя.
Наталя навіть вмовила його з’їхатися. Вони кілька місяців прожили під одним дахом. А потім дівчина видала таке, чого Сашко від неї ніяк не очікував.
— Від тебе я першого кроку, як видно, не дочекаюся. Тому буду діяти сама! — заявила Наталка одного вечора.
Хлопець спершу не зрозумів, про що йдеться. Але коли вона встала на одне коліно і простягнула йому оксамитову коробочку, злегка занервував…
— Пропоную узаконити наші стосунки і бла-бла-бла… Щоб разом: у горі і в радості, з нежиттю і без, у багатстві і фінансовій ямі… — продовжила виставу Наталка.
Сашко мовчки спостерігав.
— Ну що, ти згоден? Можеш вважати мене старомодною, але я дуже хочу сім’ю і дітей! Бажано двох. — Наталка закінчила свою виставу і підвелася на ноги.
Хлопець не промовив ні слова. Він просто не уявляв, як сказати їй, що одружуватися він не планує, дітей, звичайно, симпатизує, але тільки чужих і на відстані.
А жінок при надії взагалі побоюється: надто вже вони величезні, непередбачувані і плаксиві.
Такою, у всякому разі, була його рідна мама, коли виношувала Сашкову сестричку Сонечку. Самому Саші на той момент було чотирнадцять. І він просто дивувався терпінню батька.
Одного разу навіть запитав у нього з майже дитячою безпосередністю:
— Тату, вибач, але як ти витримуєш примхи нашої матусі?
То їй о шостій ранку хочеться кавуна, то вона ридає над сопливою мелодрамою, то лається на рівному місці.
Я вже навіть не кажу про те, що вона стала величезною, як дирижабль!
Батько тоді розтріпав Сашкову блондинисту шевелюру і сказав:
— Просто я нашу маму люблю! І бачу в ній дорогу мені жінку, а зовсім не скандальний дирижабль! Загалом, коли подорослішаєш і полюбиш, тоді зрозумієш.
— Та я вже сто разів кохав! — повідомив Сашко. — Ольку, Таньку, а зараз ось Іринку.
— Це не кохання, Сашко! Гормони і закоханість — ось що це таке. Кохання — доросле почуття, — відповів батько.
Сашко тоді навіть трохи образився. А потім подумав-подумав і вирішив:
«Та й навіщо мені ця любов. Занадто багато від неї проблем: діти, дружина зі своїми примхами, робота на благо сім’ї… Закоханість набагато краще!»
І ось тепер перед ним стояла Наталка, стискаючи в руках дурну оксамитову коробочку, і чекала відповіді. Причому, позитивної.
А він не міг її дати! Він не хотів одружуватися, не мріяв про двох діточок і навіть у страшному сні не уявляв Наталку з окриглим животом!
— Ну чого ти? Ну перестань… Далося тобі це одруження. І так же добре!
Побачивши, що в куточках красивих Наталчних очей збираються сльози, Сашко встав і обійняв її.
— І діти нам ні до чого! Фігуру тобі зіпсують, а потім і нерви! Ну не плач…
Але плечики дівчини затремтіли. Вона схлипнула, сховалася в Сашкових грудях і намочила сльозами його улюблену футболку.
Хлопець гладив її по голові, жалів, а сам тим часом обдумував план втечі.
Загрався він цього разу. Але хто ж знав, що його легка, безтурботна тусовщиця-Наталка заговорить про весілля і дітей!?
Вони розлучилися. Правда, Наталка цей факт приймати не хотіла. Вона дзвонила: зазвичай вночі і, як правило, напідпитку. То лаяла зрадництво Сашка, то благала його почати все спочатку, і бог з ним, з одруженням. Вона готова потерпіти.
— Вона мене просто дістала! Ніколи не вірив, що бувають такі настирливі дівчата. Думав, що всі ці історії покинуті чоловіки вигадують для власного втіхи!
І ось, будь ласка, сам вляпався. Ось чого вона до мене пристала, Сергію? Красива ж, молода, ноги не те що від вух, від коренів волосся. Дався я їй! — ділився Сашко з другом.
— Чужа душа — загадка… А вже жіноча, то взагалі головоломка. Ні чорта не зрозуміло! — філософськи відповідав друг. — Може, тобі нову подругу завести, ну хоч для видимості.
Наталка побачить: ти зайнятий, і зрозуміє, що поїзд пішов і рейки розібрали! Хоча це не точно.
— Не знаю. Щось я поки не готовий… Навіть для видимості, — зітхав Сашко.
Щоб відволіктися від невеселих роздумів, Сашко занурився з головою в роботу. Як не дивно, повний хаос на особистому фронті пробудив у його дизайнерській душі небачені раніше таланти.
Тому він часто затримувався, перекроюючи і переробляючи макети, доводячи їх до абсолютної досконалості.
Крім нього, в спорожнілому офісі засиджувалася після робочого дня тільки одна людина: маленька, худенька, очкаста Миша. Сашко до деякого часу навіть не знав, як її звати насправді. Миша і Миша. Їй дуже пасує.
Але як відомо, спільна праця об’єднує. У перервах, коли дизайнерська муза відлучалася відпочити, вони часто пили каву разом.
Спочатку мовчки, а потім розговорилися. Виявилося, що Мишу звати Маша. Вона любить читати книги і фільми жахів, терпіти не може мелодраматичні серіали і жіночі романи, тримає вдома декоративного щура, Маринку, і не любить кішок.
Та й багато чого ще дізнався Сашко про свою непоказну колегу.
— Слухай, Машко, ти ж просто моя споріднена душа! Любиш те саме, ненавидиш ті самі речі! Якщо ти ще й пінне п’єш, то ти взагалі “свій хлопець”! — захоплювався Сашко.
— Ось це я не дуже люблю! — морщила гострий носик Маша.
— Нічого, цей недолік можна пробачити.
Машка посміхалася, а сама сумно думала: «Свій хлопець! Так собі комплімент. Ну то й нехай, і це добре… У Миші з’явився друг! Ура!»
Одного зимового вечора Сашко з Машею вийшли з роботи. Від стіни відлепилася тінь і, погойдуючись, попрямувала до них. Увійшла в жовте коло ліхтарного світла, і Сашко впізнав Наталку.
Але боже, в якому вона була вигляді: шубка розпахнута, макіяж розплився, нагадуючи маску клоуна, по тонких, не по погоді, колготках зміїлися стрілки…
— Ну що, Олександре, знайшов мені заміну?! Нерівноцінна заміна, скажу я тобі… Якась дурниця в окулярах…
Наталка послизнулася, ледь не зламавши каблук, гикнула і п’яно погрозила пальцем.
— Іди додому, Наталя! Давай я тобі таксі викличу. — запропонував Сашко, намагаючись зберігати спокій.
— Ну вже ні! Я хочу познайомитися з твоєю новою подругою! — повідомила та, ще раз гикнувши.
— Вона мені зовсім не подруга, а колега. Залиш людину в спокої! — Сашко вже набирав номер, щоб замовити машину.
— Колега, значить… Ну тоді нехай живе! — змилостивилася Наталка і, доковилявши до лавки, буквально звалилася на неї.
Незабаром приїхало таксі, Сашко посадив Наталку, та спробувала чмокнути його на прощання, промахнулася, чорткнулася і, нарешті, поїхала…
— Вибач, Маша. Привіт з минулого… — сказав Сашко.
Він відчував себе нескінченно винним. Перед Наталкою: він не очікував, що розрив їй дасться так важко. Та й перед Машею за цей балаган було незручно.
— Та годі… Буває.
Машкині думки були зайняті зовсім іншим. Плювати вона хотіла на п’яну довгоногу дівчину. Не хвилювало її Сашкове минуле…
«Вона мені не подруга, не подруга…» — крутилася в голові Сашкова фраза. Крутилася і ніяк не хотіла влягатися. Чомусь було дуже прикро…
Наступного дня Маша захворіла. Можливо, очікування таксі на зимовій вулиці далося взнаки. А може, накопичена втома вирішила покласти працьовиту Мишку в ліжко.
Саша, не знайшовши Машку на робочому місці, набирав її номер раз за разом. Все марно. Маша не чула, як надривається телефон.
Вона провалилася в гарячкову напівдрімоту і дивилася нескінченні кошмари, в яких п’яна, величезна, як будинок, Наталка відштовхує її ногою і кричить: «Іди геть! Ти не подруга йому! Ти взагалі ніхто!»
Після роботи Сашко ні на хвилину не затримався на роботі. Метро, автобус… І ось він, Машин будинок. Саша натискав на дзвінок знову і знову.
Нарешті, по той бік дверей почулися кроки. І Машка, закутана в ковдру, відкрила.
— Чому ти не береш трубку? З глузду з’їхала, чи що? Я вже таких кошмарів собі надумав, що на десяток фільмів жахів вистачить! — повідомив Сашко.
Потім подивився на Машине обличчя в краплях поту, що визирало з ковдрового кокона, і занепокоївся.
— Захворіла! Так, швидко в ліжко! Зараз я тобою займуся!
— Багатообіцяюче звучить! — просипіла Маша і посміхнулася.
— Вона ще жартує! Пошлячка! — удавано нахмурився Сашко. — У ліжко, я сказав!
Машка хворіла довго і якісно. На роботу вийшла тільки через три тижні. Ангіна — це вам не жарти.
Сашко відвідував її щодня. Дизайнерська муза намагалася посадити його за понаднормову роботу, але він відмахнувся від неї, як від настирливої мухи.
Які можуть бути проекти, коли «свій хлопець» Машка хворіє!
Наближався Новий рік. Дизайнерський відділ готувався до корпоративу. Машка сумувала. Не хотілося їй йти на свято.
— Ну чого я туди потягнуся? Буду знову стояти в куточку, поки наші феї дизайну будуть блищати нарядами, затьмарюючи новорічну ялинку! — поділилася вона з Сашком.
— Мишеня, припини це! Що за песимістичний настрій?! Ти теж сяй! Одягнися, макіяж там, підбори…
Ну я не знаю, що там ще у вас, дівчат, роблять. — нахмурив брови Сашко. — І не будеш ти стояти ні в якому куточку! Будемо танцювати, як божевільні з тобою! Обіцяю! Я тобі друг чи не друг?
— Звичайно, друг…
Маша вирішила блищати будь-що-будь. Тільки ось не було у неї тієї легкості, з якою багато жінок носять сукні та підбори.
— Ось Миша і є! — злилася Маша на дзеркало. — Тільки тепер у сукні! Смішно! Не піду!
Але вона пішла… Заради друга Сашка! Якби він тільки знав, яких зусиль їй коштувало тримати спину прямо, не дивитися під ноги, не спотикатися на зрадницьких високих підборах, не поправляти ліф сукні, не підтягувати поділ…
Ні, вона не стала найпрекраснішою принцесою на балу. Але Сашко її помітив. Навіть рот відкрив на секундочку. А потім підійшов, взяв під руку і сказав:
— Вразила! Ні, правда… У мене більше язик не повернеться назвати тебе «своїм хлопцем»! Ти чорт-забирай красуня!
Маша засяяла: вийшло? Напевно, так! Тому що вони танцювали весь вечір. І не тільки танцювали…
Після Нового року багато що змінилося. У Маші і Саші почався обережний службовий роман. Але друг Саші, Сергій, звичайно, це помітив.
— Ти і Миша?! Ну просто вбив! Після Наталки ось це непорозуміння?
— Не Миша, а Маша. І ще раз назвеш її непорозумінням — дам по шиї! — Сашко суворо подивився на Сергія.
— Гаразд, нехай буде Маша! — погодився Сергій. — Все одно я тебе не розумію! І наші чоловіки, до речі, теж.
— Ось на це мені взагалі наплювати! — Сашко знизав плечима. — Ви ж жінок, як у м’ясній крамниці оцінюєте: задня частина, стегно, вим’я! Розум, інтелект, душу ви не бачите…
— Схоже, це кохання, мій хлопчику! — резюмував Сергій і поправив на носі неіснуючі окуляри.
— Заздри мовчки!
Сашко навіть не збирався сперечатися. Так, це кохання. Він упевнений у цьому. Тому що спогади про Машу, закутану в ковдру, нещасну і хвору, викликали приплив ніжності.
Тому що йому хотілося самому встати на одне коліно і подарувати їй дурну оксамитову коробочку. Тому що він не здригався при думці про дітей з Машкою…
Та просто тому, що він кожен день хотів бути поруч з Машею, розмовляти, слухати, оберігати… І не сьогодні-завтра він зробить їй пропозицію. Точно зробить.
Та й взагалі, любов це ж не про довгі ноги, струнку фігуру і вмілий макіяж. Як сказав хтось дуже розумний, на кшталт Джозефа Кемпбелла: «Любов — це дружба, покладена на музику»! І, як сказав батько Сашка, любов — це доросле почуття.
А Сашко, нарешті, подорослішав.
