– Ти просто ставиш мене перед фактом, що твоя мати переїжджає до нас, навіть не порадившись! – кричала Юля.
– Бо тут нема про що радитися! Їй потрібен догляд, – почав сердитися на дружину я.
– Хочеш звалити на мене свою матір, щоб я за нею доглядала? – дружина дивилася зухвало і зло.
– Це всього на кілька місяців, зрозумій. Ну, я ж не можу кинути її в кріслі. Вона невдало впала, зовсім не може ходити.
Фахівці сказали, що їй потрібен догляд близьких людей.– намагався достукатися до дружини, але вона лише стиснула губи.
– Ти мамин синочок, жебрак-невдаха, який навіть доглядальницю найняти не може, а все на мене звалити готовий! – сичала вона.
– Говори тихіше, а то мама почує.
– Та нехай чує, мені що!
– А те, що ти за п’ять років шлюбу не працювала жодного дня, сидиш у мене на шиї, спиш до обіду, і навіть по дому робити нічого не хочеш.
– Ах ось як ти заговорив, чоловіче! Ще скажи, що тобі подавай п’ять-шість інших дрібних спиногризів, з якими я б возилася двадцять чотири на сім.
– Так, все. Я своє слово сказав. Мама переїхала до нас до повного одужання, і залишиться тут.
Я розвернувся і вийшов із кімнати – готувати матері сніданок. Дружина, демонстративно грюкнувши дверима, кудись пішла…
…Юлія зайшла в кафе, сіла за столик і зробила ковток солодкого капучино. Через деякий час до неї підсів друг чоловіка – Іван.
Ось уже пів року, як їхні стосунки стрімко розвивалися, і молода жінка мала намір залишити чоловіка.
Іван непогано заробляв, був симпатичним і дотепним. Юлія була впевнена, що з ним житиметься як у раю.
Переїзд свекрухи став для неї останньою краплею. Стосунки з Маргаритою Василівною у невістки були не найтеплішими.
Мати чоловіка була якоюсь зразковою – прожила все життя у шлюбі з одним чоловіком, працювала на одній роботі, де її дуже цінували колеги, вела господарство так, що вдома завжди була чистота і смачна їжа.
Такі жінки здавалися Юлії якимсь несправжнім взірцем, і цим дуже дратували молоду жінку.
Хотілося сказати щось зле свекрусі – мовляв, вона не така вже й хороша, як здається.
І, хоча ніколи не було прямих конфліктів між Маргаритою Василівною та Юлією, невістка терпіти матір чоловіка не могла.
Ні, Юру вона ніколи не любила, але він був зручний, оскільки працювати Юлії зовсім не хотілося.
Вона жила свято вірячи, що літо вічне, а її життєве призначення – розваги. Нехай чоловіки утримують таку красуню, інакше навіщо вони взагалі потрібні?
Тому-то квартира була у чоловіка, робота була у чоловіка, а у Юлії не було нічого, що повинно бути в житті дорослої самостійної відповідальної людини.
– Ти чого мене витягла з роботи? – незадоволено запитав чоловік.
– Ваня, я зважилася піти від свого ледаря. Приймеш?
– Моя солодка ягідка, нарешті! Я вже думав, ти так і залишишся марніти біля цього розбитого корита, яким є мій непутящий друг, – вигукнув Іван і поцілував красуню.
***
Дзвін скла примусив мене вбігти до кухні.
– Що сталося, мамо?
Та ледь не плакала:
– Синку, вибач, я ж на візку. Хотіла помити за нами після сніданку посуд, і твоя кружка, намилена, вислизнула. Мені так шкода…
– Боже, мамо, це всього лише кружка. Ну, ти що! – я опустився перед мамою на коліна.
У неї тремтіли руки – маленькі, темні, всі в глибоких зморшках, з єдиною обручкою, яку багато років тому надів їй на палець мій батько.
Я допоміг змити піну з долонь, витер їх обережно м’яким рушником, поцілував у суглоби.
Мати поклала мені другу руку на потилицю і гладила, як робила, коли я був маленьким.
Батька не стало одинадцять років тому. Пішов раптово – не прокинувся одного ранку. Мама залишилася одна і дуже сумувала.
Я тоді вже жив окремо, але майже на рік перестав знімати квартиру і переїхав до неї, щоб підтримати.
Мама тужила. Їй часто снився батько, вона часом кликала його, забуваючи, що чоловіка більше немає, і багато й гірко плакала.
Потім поступово оговталася – стала більше гуляти, повернулася до в’язання, завела кота. Барсик тепер теж переїхав з нею до нас із Юлією.
Я затаїв образу на дружину. Як можна просити покинути рідну людину в біді?
Мати не була сварливою свекрухою, яка тільки те й робить, що гризе невістку. Вона була делікатною, мудрою, спокійною, і я дуже любив її.
– Що, синку, мій приїзд вам із Юлією завадив? І за це вибач.
– Мамо, думай про те, як одужати. З Юлією я розберуся. Ти не хочеш поспати?
– Хочу, я дуже втомилася.
Я допоміг матері лягти, накрив її м’яким пухнастим пледом. Перемив залишки посуду, підмів осколки.
Юлії дзвонив, але вона не брала трубку. Повернулася лише під ранок неділі.
– Ти не хочеш нічого пояснити? – нахмурившись, запитав я дружину.
– Ні, тільки сказати тобі «чао-какао», невдахо! Документи на розірвання шлюбу подам у понеділок.
І як тільки отримаю свободу, так відразу стану дружиною по-справжньому гідної людини і твого друга, між іншим, Івана.
– Ось як? Ну, радий за тебе! – стримано відповів я, хоча у самого від новин перед очима потемніло.
– Тож я прийшла просто зібрати речі.
– Збирай і забирайся до свого Вані!
Дружина пішла, а я заварив собі міцнішу каву і сів думати. Мама й справді потребує постійного догляду.
Моя робота не дозволяє найняти їй доглядальницю, а залишати матір саму я боюся. Так, вона в здоровому глузді, але…
Я подзвонив начальнику і сказав, що звільняюся. Іншого вибору в мене просто не залишалося.
Треба було починати життя по-новому – без дружини, з мамою, з новою роботою. Я непогано вмів писати, і навіть у молодості були думки вступати на журфак.
Та й на цій роботі я нерідко писав статті в газету про діяльність нашої фірми. Адже хтось пише на всілякі сайти, новини в Telegram-канали, правда? Потрібно просто знайти таких замовників.
І я пішов штурмувати новий, незвіданий світ. На диво швидко сайт з пошуку вакансій копірайтерів приніс мені кілька цікавих пропозицій.
Мене взяли до себе на роботу для фіксованої кількості матеріалів розплідник котів мейн-кунів і на новинний спортивний портал.
Коти цієї породи були моєю давньою любов’ю, і я не заводив цю розкіш тому, що Юлія їх терпіти не могла.
Через три тижні мені буквально нав’язали кошеня з чергового окоту титулованої пари.
І незабаром нас з мамою та Барсиком чекало важливе поповнення у вигляді рудого пухнастого клубочка з китицями на величезних трикутних вухах.
А ось з новинами довелося не просто. Обсяг був досить великий, робочий день тривав по дев’ять годин.
Але я сміливо штурмував поставлені перед собою висоти цілей, і незабаром із задоволенням виявив, що на карту мені надходять дуже навіть значні суми.
Коли я став менеджером на новинному порталі, який мав підшукувати копірайтерів і вичитувати матеріали, зарплата зросла ще більше.
Тепер я міг дозволити собі дуже й дуже багато чого, зокрема й відправити маму в дуже дорогий реабілітаційний центр, де їй запропонували цілий комплекс процедур для відновлення.
На жаль, відновлення в маминому віці після її падіння зайняло не півтора місяця, як ми очікували, а пів року. Але, головне, вона стала на ноги.
І весь час, скільки у мене жила, намагалася підтримувати й допомагала, чим могла.
Кошеня, якого надіслав мені розплідник, назвали Хурма. Це був чарівний малюк кольору заморського фрукта, який грався з Барсиком, мамою, лежав у мене на колінах і муркотів, як справжній трактор.
Мама переїхала до себе, але часто мене відвідувала. Я так само залишився працювати віддалено.
Про Юлію та Івана не згадував, викресливши їх зі свого життя — у ньому немає місця зрадникам.
Я на диво легко пережив наше розставання. Напевно, виною тому їхній вчинок.
Єдине, про що я шкодував, так це про те, що я взагалі зв’язався з цими людьми. Але ж якби знав, де впадеш, соломки б підстелив…
***
Робочий день був у самому розпалі, коли пролунав телефонний дзвінок.
Номер був незнайомий, але по роботі мені тепер дзвонили найрізноманітніші люди, тож я брав і незнайомі дзвінки.
– Так, доброго дня. Чим можу допомогти?
– Юра, це Юля.
– Ти щось забула? Навіщо мені дзвониш? Ми, здається, все давно з’ясували, а ти пішла будувати щастя з новим чоловіком.
– Можна я приїду, благаю тебе, – колишня дружина явно плакала.
– Давай у кафе через дорогу зустрінемось через пів години. Встигнеш?
– А чого не вдома, мама нарікає? – не втрималася Юлія.
– Це ти хочеш зустрітися, а я просто погодився. Не подобаються умови, я покладу слухавку, і, сподіваюся, більше не почую й не побачу тебе ніколи.
– Ні-ні-ні, мені дуже потрібно, вибач. Я прийду.
За затишним столиком кафе сиділа бліда, з синіми колами під очима і сильно схудла колишня дружина.
– Як живеш? – запитав я.
– Та як бачиш, не дуже добре. Іван мене вигнав, мені нікуди йти, роботи теж немає.
– А я тут до чого?
– Ну, я думала, ти мене кохав…
– Кохав, поки не дізнався, що ти закрутила з моїм другом і запропонувала виставити на вулицю рідну матір, якій потрібна була допомога. Такі вчинки швидко позбавляють кохання.
– Гаразд, я зрозуміла. А у тебе як справи?
– Хороша високооплачувана робота, кота завів. Все чудово! – бадьоро сказав я і підвівся.
Юлія дивилася на мене з тугою побитої собаки, але благати не наважилася – гордості вистачило, щоб промовчати й дивитися, як я йду.
Потім я дізнався, що вона повернулася до матері у своє маленьке містечко, працює там касиром у мережевому магазині, самотня і живе в орендованій квартирі.
Мати дорослу дочку утримувати не має наміру, а з особистим життям у моєї колишньої красуні більше ніяк не складалося.
А ось я зустрів Варю. Вона теж працювала віддалено, і ми з нею потрапили в одну команду. Виявилося, що живемо не просто в одному місті, а в сусідніх будинках.
На нашому весіллі моя мама плакала від щастя. Варя сонячно посміхалася мені.
А мені здавалося, що весь світ зійшовся на цій її посмішці, на сяючих очах з пухнастими віями, на світлому волоссі, укладеному у високу зачіску.
Вона переїхала до мене в квартиру, зажили втрьох з Хурмою. Втім, тривало це недовго, вже через пів року стало ясно, що ранкові напади нездужання трапляються з дружиною не просто так.
Тепер Хурма із задоволенням притуляв величезне вухо до округлого животика, в якому маленька людина штовхалася маленькою ніжкою.
Кіт здивовано нюхав висунутий лікоть або коліно в животі господині, а коли народився Гришка, той став найвірнішою у світі нянькою.
Варя стала моєю тихою гаванню. У декретну відпустку віддаленому працівнику можна було й не йти, тому ми розділили обов’язки по дому та догляду за дитиною, і спокійно зберегли свої робочі місця.
Нам завжди було про що поговорити, і моя мама часто бувала у нас, щоб погратися з онуком.
Упевнений, якби мама впала, коли я був одружений на Варі, моя дружина ледь не на руках її до нас принесла б, і сама б від ліжка не відходила.
Як живе тепер Юлія, я не знав, та й знати не хотів.
У мене були кохана дружина й улюблений син, спокій у домі, смачні вечері, які ми готували з Варею, базікаючи й сміючись, учотирьох.
Перед сном ми дивилися серіали, грали з Гришкою, цілуючи йому теплі п’ятки, дмухаючи в живіт так, що малюк реготав, махав ручками й ніжками.
Що у мене може бути щось подібне з колишньою, я й подумати не міг. А з Варею наше щастя було таким закономірним, таким природним, таким світлим, таким непорушним.
Напевно, також щасливими колись були мої мати з батьком. Мама дуже тата любила, і він усе життя дивився з ніжністю та захопленням лише на неї одну.
– Ти справжній подарунок, Варя, ти знаєш про це? – запитував я у дружини.
Вона місила тісто на пиріг – щока в борошні, пухнасте волосся підсвічує сонячне світло, що падає з вікна.
Біля ніг у манежі перебирає брязкальця Гришка, який уже успішно навчився перевертатися зі спинки на животик.
Дружина мені посміхається:
– Так, я знаю, Юро!
Це був вихідний, який ми проводили всією сім’єю. Після обіду підемо в парк – гуляти.
Хурма стежив, як малюк перебирає кільця на брязкальці, пробує їх на перший зубчик.
«Треба б і собаку завести, – подумав я. – Нехай вдома буде гамірно, весело і дружно!»
