– Хто вас забере? – запитала медсестра й постукала ручкою по бланку.
Вона сиділа боком до столу, в окулярах, що зісковзнули на кінчик носа, і дивилася не на мене, а на порожню графу.
– Після виписки, – пояснила вона. – Одну не відпустимо, у нас так не прийнято. Хтось повинен приїхати й розписатися.
– А якщо нікому?
Ольга Володимирівна — так було написано на бейджі — підняла очі.
— У всіх хтось є. Син, чоловік, сусідка. Ангеліно Гордіївно, я вас не кваплю, але графа має бути заповнена.
– Сестра, – сказала я. – Пишіть «сестра». Діана.
Вона записала й продиктувала мені номер, щоб я підтвердила. Номер я знала напам’ять, хоча в телефоні він і так був записаний.
Додому я йшла пішки, дві зупинки, і всю дорогу підбирала слова.
На дверцятах кухонної шафи в мене скотчем приклеєний листочок. Три рядки моїм почерком: середа — Матвій із занять, субота — продукти, неділя — Аліса на танці.
Листочок висів третій рік, з того літа, коли Семен пішов із заводу й вони потрапили у скрутне фінансове становище.
По суботах я везла до них свою сумку-візок. У неї вміщалося чотири пакети, якщо укладати їх вертикально: гречка, курка, сирки для дітей, пральний порошок, який у них вічно закінчувався в п’ятницю.
Діана відчиняла двері, казала «ой, ну навіщо ти» і йшла на кухню розбирати. Жодного разу не запитала, скільки вийшло.
Я зателефонувала в понеділок, о восьмій, коли вони вже повечеряли.
— Діано, мені дванадцятого травня на операцію, — сказала я. — Спина. Лікар каже, що потім півтора місяця не можна піднімати нічого важчого за чайник.
— Ой, — сказала Діана. — Який жах. А де оперують?
Я назвала лікарню. Вона охала. У слухавці працював телевізор, і хтось із дітей сміявся над мультфільмом.
— Мені потрібно, щоб мене забрали, — сказала я. — І перші три-чотири дні щоб хтось був поруч. Принести їжу, сходити в аптеку. Більше нічого.
Телевізор став тихішим.
– Геля, ну ти що, – сказала вона. – Ти ж сама все розумієш. У мене своя сім’я. Матвій, Аліса, у Сені зміни. Я не можу розірватися.
– Мені більше ні до кого звернутися.
– А що ж Аліса? – запитала вона. – Їй п’ятнадцять, у неї іспити на носі, я її від занять відривати не буду.
– Я й не прошу Алісу.
– А чому я? Найми кого-небудь. Зараз цих доглядальниць повно, за оголошенням за день знаходять.
– У мене немає грошей на доглядальницю.
– Ну, це вже не моя справа, – сказала вона. – Геля, я тобі чесно кажу, у мене немає ресурсів. Я на роботі, я вдома, я з уроками. Мене саму ніхто не питає, як я.
Я стояла біля шафи й дивилася на скотч, що пожовк по краях. І тут вона сказала те, що сказала.
– І взагалі, Гелю. Тебе ніхто не просив усе це робити. Ти сама так вирішила. Ти нам нічого не була винна – і ми тобі тепер нічого не винні.
Я не заплакала. Я навіть не здивувалася, і це було найгірше.
– Гаразд, – сказала я. – Тоді в середу за Матвієм не прийду. І в суботу продукти не привезу.
Вона засміялася.
– Образилася, чи що? Ну-ну. Відійдеш – сама подзвониш.
Я першою поклала слухавку. Потім відкрила у телефоні додаток банку, знайшла у списку регулярний переказ — той, що надходив на її картку двадцять п’ятого числа кожного місяця, — і натиснула «скасувати».
Додаток запитав, чи я впевнена. Я натиснула ще раз.
У середу телефон почав дзвонити о чверті на четверту.
Я не підняла слухавку жодного разу. Ні о чверті на четверту, ні о пів на четверту, ні о п’ятій.
Вісімнадцять дзвінків, потім повідомлення великими літерами: «Ти де». Потім ще одне: «Він сидить у школі сам, із портфелем на колінах».
Про те, що в середу не прийду, я сказала їй у понеділок. Вголос, своїми словами, без натяків. Вона вирішила перевірити, брешу я чи ні.
О шостій вона написала, що забрала його сама і що я божевільна. Значить, могла.
Хлопчик просидів у школі зайві дві години через нас двох. Мені це досі сниться.
До операції вона більше не дзвонила.
Операцію зробили в призначений день. З лікарні мене забрала Лариса Пилипівна з сьомого поверху — викликала таксі, піднялася в палату й склала мої речі в той самий візок, з яким я туди приїхала.
У журналі розписалася вона сама. Ольга Володимирівна подивилася на підпис, потім на мене, але нічого не сказала.
Перший тиждень я харчувалася супом, який Лариса Пилипівна готувала собі й одразу наливала половину в банку.
Вона приносила її о десятій ранку, ставила на стіл і йшла, бо перші дні я не могла розмовляти: від таблеток у мене все пливло перед очима.
— Не думай, що мені це обтяжливо, — сказала вона на четвертий день. — Я все одно варю. А ти лежи й відновлюйся.
Вона поставила банку й подивилася на телефон, який лежав у мене на подушці екраном догори й мовчав із самого ранку.
— Сестра знає, що тебе прооперували?
— Знає.
Більше вона про це не питала. Жодного разу за всі дні, поки я відлежувалася.
Діана за той час подзвонила двічі. Перший раз – на третій день після операції.
– Гелю, слухай, я не можу знайти форму Матвія. Синю, для фізкультури. Він її у тебе залишав?
– Залишав.
– А де вона лежить?
Я сказала, де. Вона сказала «ага» і поклала слухавку. Про лікарню не запитала.
Вдруге – наприкінці травня.
– Як ти? – запитала вона бадьоро. – Вже ходиш?
– Ходжу.
– Слухай, у Матвія канікули починаються з першого. Ти коли повністю одужаєш? Нам його нікуди подіти, табір тільки з липня.
Я сиділа на табуретці в передпокої, бо м’яке мені було заборонено, і дивилася на візок біля вішалки.
– Ніколи, – сказала я.
— У якому сенсі?
— У тому сенсі, що в червні я його не візьму. І в липні не візьму. І в серпні.
— Ти що, досі ображаєшся? Через ту дурницю?
— Ні.
– А чому тоді?
– Просто ні.
Вона сказала, що я стала дивною і що мама права. Через двадцять хвилин зателефонувала мама.
Мама вміє починати здалеку. Спочатку про тиск, потім про сусідку, у якої невістка не така, а наостанок – головне.
– Діана молодша, – сказала мама. – Ти старша. Тобі Бог дав здоров’я й розум, от і тримайся. У неї двоє, у тебе нікого.
– Мамо, приїжджай до мене, – сказала я. – Посидь зі мною кілька днів. Я тебе жодного разу в житті не просила.
Вона помовчала.
– Гелечко, мені до тебе дві години з пересадкою. Ти ж знаєш.
– Знаю, – сказала я й першою поклала слухавку.
Того ж вечора я зібрала в пакет усе, що залишилося в моїй квартирі від племінників: синю форму, капці з липучками, два зошити, дитячу парасольку.
Пакет винесла у передпокій і поставила біля дверей. Написала Діані одне повідомлення: «Речі Матвія у мене в коридорі. Забери сама, я не понесу».
Відповіді не було.
А в суботу у двері подзвонила Аліса. Вона стояла на майданчику з рюкзаком за плечем і банкою компоту в руках.
П’ятнадцать років, висока, у батьковій вітровці, і така сама, як у шість: переступає з ноги на ногу й не дивиться в очі.
– Мама передала, – сказала вона. – І ще сказала, що ви мені з твором допоможете. Мені наказали переписати, інакше трійку отримаю.
Я її впустила. Поставила чайник, дістала млинці, які сусідка насмажила.
Ми просиділи над твором годину.
— А ви справді до нас більше не приїдете? — раптом запитала вона. — Мама сказала, що ви образилися сильно.
— Я не образилася.
— А що тоді?
— Втомилася, — сказала я. — Їж млинці.
Вона помовчала, вмочуючи млинець у сметану.
– А ви до нас взагалі з самого мого дитинства їздите, – сказала вона. – Я думала, так у всіх тіток.
– Не у всіх.
Вона поколупала млинець виделкою.
– Тітко Гелю, ви мамі восени давали репетитора? Вона казала – тітка дала.
– Давала.
– А репетитора не було, – сказала Аліса й не підняла очей. – Мама сказала, дорого виходить, я за відеоуроками сама. Ви не ображайтеся на неї, гаразд?
Я сказала, що не серджуся. Потім вона порилася в кишені вітровки.
– Це вам. Зовсім забула.
На долоні лежала мушля. Велика, рожева всередині, з дірочкою від шнурка.
– Звідки?
– З моря. Мама з татом у травні літали. Я хотіла відразу вам віднести, а мама сказала — потім віддаси.
Чайник клацнув. Я стояла до нього спиною.
– У травні, – повторила я.
– Ага. Десять днів. Ми з Матвієм жили у бабусі, вона нас у кіно водила. Двічі.
Внизу просигналила машина. Аліса схопила рюкзак, взяла біля дверей пакет із формою Матвія, поцілувала мене в щоку й побігла. Я взяла з вішалки кофту й спустилася слідом.
Семен сидів за кермом із відчиненим вікном і димів. Побачив мене — викинув залишок й виліз.
— Гелю, привіт. Як ти?
— Коли ви купували путівку? — запитала я.
Він озирнувся на машину, де Аліса вже сиділа ззаду в навушниках, і прикрив дверцята.
— У березні, — сказав він. — За акцією. Знижка була за раннє бронювання.
Березень. За місяць до того, як я зателефонувала їй і попросила побути зі мною перші дні.
— Значить, ви вже все знали, коли я дзвонила.
— Гель, я їй казав, — сказав він і потер шию. – Я прямо сказав: Гелька сама, треба до неї з’їздити, хоч на вихідні. А вона мені: Геля впорається. Вона завжди справляється.
– А ти?
– А я поїхав, – сказав він і покрутив на пальці ключі. – Не думай, що я тут хороший. Я тобі це кажу, щоб ти знала: я був проти. Мені ще доньку до тебе возити, мені в очі тобі дивитися.
– Дивись, – сказала я.
Він поїхав. Я стояла біля під’їзду й дивилася, як у вікні третього поверху вибивають килимок.
Я возила їм продукти, бо їм не вистачало, і всі ці роки казала собі так: якщо сестрі погано, то мені добре бути не може.
Виявилося, їм вистачало. Просто у них було де брати.
Взимку я заплатила за репетитора племінниці. Репетитора не було. Зате був відпочинок, десять днів, навесні. І мушля мені на згадку.
Увечері я зателефонувала Діані.
— Я знаю про березень, — сказала я. — І про репетитора.
— І що? — запитала вона. — Я не маю права відпочити? Я теж людина. У мене, до речі, теж болить спина. А гроші — вони вже були мої. На що хочу, на те й витрачаю.
– Так, ти права, – сказала я. – І я маю право на відпочинок.
– На що ти зараз натякаєш?
– Ні на що. Просто більше не дзвони мені з проханнями. З жодними.
Через тиждень зателефонувала мама й запросила на день народження Матвія.
Двадцять восьмого червня в мами зібралося людей десять. Стіл у залі, олів’є, мамина сусідка тітка Нюра, мамина подруга з чоловіком, хрещена Діани. Матвію виповнювалося дев’ять.
Я привезла йому конструктор – великий, про такий він пів року говорив. Він завищав і потягнув коробку до кімнати.
Сіли. Випили за іменинника. Тітка Нюра запитала, як моє здоров’я, і я сказала, що нормально. Діана в цей час накладала чоловікові салат.
— Вона у нас тепер на курорти збирає, — сказала Діана. — Наша Геля тепер рахує. Ми їй, виявляється, залишилися винні.
Усі засміялися, крім мене.
– Гелечка, ну вона ж молодша, – сказала тітка Нюра. – У неї двоє на руках, ти ж розумієш. У мене Олена теж одна живе, бездітна, – і нічого, і мені допомагає, і племінників забирає. На те й рідня.
— А діти тут до чого, — сказала хрещена. — Вони ні в чому не винні. Навіщо на них зриватися.
Мама мовчала й розгладжувала долонею скатертину.
Я витерла руки об серветку й встала. Не тому, що готувалася заздалегідь, а тому, що сидіти далі було неможливо.
– Сто вісімдесят тисяч, – сказала я. – За три роки. Це не я підрахувала, це банк. Я в квітні заглянула у виписку, коли шукала у себе гроші на санаторій і не знайшла.
Стало тихо. Навіть із кімнати перестало долинати клацання деталей.
– Крім цього, були продукти по суботах, гроші на англійську, куртки до вересня і табір двічі. Цього я не рахувала.
– Ти що, вголос це будеш перераховувати? – сказала Діана. – При людях?
– Буду, – сказала я. – Дванадцятого травня мені робили операцію. У ці ж дні ви з Сенею були на курорті. Мама сиділа з вашими дітьми й водила їх у кіно. Мамо, ти все знала.
Мама підняла на мене очі.
– Знала, – сказала вона. – А що я, на твою думку, мала робити? Сестрі відпочинок псувати? Порядні люди такого за столом не влаштовують.
— Порядні, — повторила я. — Добре.
Діана заговорила швидко, на весь стіл: що я все вивертаю навиворіт, що це була перша нормальна поїздка за дев’ять років, що я лізу в чужий гаманець і що гроші я давала сама, ніхто з мене не тягнув.
Я дослухала до кінця.
– Не тягнув, – погодилася я. – Правильно. Я сама носила. І сама перестала.
– Так тебе ніхто й не змушував, – сказала Діана.
– Не змушував.
Я подивилася на неї через стіл.
– У мене немає власних дітей, Діано. Я возила вам продукти, а мені за це давали середу з Матвієм і неділю з Алісою. Я собі місце за вашим столом купувала, ось що я робила.
І думала, що це як вклад у банку: носиш-носиш, а коли притисне – прийдеш і знімеш. Хоч трішки, хоч один раз. А це не вклад. Це просто віддала – і все, назад нічого немає.
– І що тепер? – запитала вона. – Зовсім нічого?
– Зовсім. Ні копійки. Ні однієї середи. Ні однієї суботи. Ні курток до вересня, ні табору. Пояснювати більше не буду. І робити більше не буду.
– Ти пошкодуєш, – сказала Діана. – Можливо…
Я зайшла в кімнату, де Матвій сидів на підлозі серед деталей, погладила його по маківці й ще раз привітала з днем народження. Він навіть голови не підняв.
Потім взяла сумку й вийшла в передпокій.
– Ти як камінь, Геля, – сказала мама мені в спину.
Вдома я поставила чайник, підійшла до кухонної шафи й підчепила нігтем скотч. Він відійшов із тріском, разом із смужкою фарби.
Листок згорнувся в трубочку в моїй руці, і я тримала його так близько хвилини, чомусь розглядаючи власний почерк. Потім кинула у відро й сіла за стіл. Вперше за всі ці роки я не знала, що у мене в середу.
…П’ятого серпня телефон задзвонив о сьомій ранку.
— Геля, тільки не кидай слухавку.
Діана говорила швидко, без «ой» і без «слухай».
— Мене відправляють на навчання до столиці. З дванадцятого, на два тижні. Не поїду — скоротять, у нас у відділі вже двох скоротили.
Сеня на вахті до вересня, зірватися не може. Аліса того ж дня їде в табір, путівка від школи, оплачена. Мама з першого у Львові у двоюрідної сестри до вересня.
Вона вдихнула.
— Матвія ні з ким залишити. Візьми його до себе на два тижні. Я прошу.
Слово «прошу» вона сказала вперше за все наше життя.
Я стояла біля вікна. На підвіконні лежав конверт із путівкою: санаторій, заїзд того ж самого дня. Лікар радив ще навесні, одразу після виписки.
Я взяла її в липні — на ті самі гроші, які раніше закінчувалися двадцять п’ятого числа, і доплатила з відпускних.
— У мене в цей день поїзд, — сказала я. — Санаторій. Дванадцять днів.
— Перенеси, — сказала вона.
— Ні.
— Геля, це дитина. Це Матвій. Ти його з пологового будинку на руках носила.
— Носила.
— І що, тобі тепер байдуже?
— Ні, не байдуже, — сказала я. — Але я не візьму.
— Ти його кидаєш!
— Я його не брала, щоб кидати.
Вона кричала ще хвилин п’ять. Що я мстива, що я все життя накопичувала злість і чекала приводу, що через мене розвалиться їхня сім’я.
Я не виправдовувалася. І ось тоді я вперше відчула, наскільки це просто – не пояснювати.
В обід надійшло повідомлення від Аліси: «Тітонько Геля, ну будь ласка. Він маленький. Він на вас чекає».
Я дивилася на це повідомлення хвилин двадцять. Потім написала: «Ні, Аліско». І сховала телефон у кишеню халата.
До вечора у сімейному чаті висіло повідомлення Діана: сестра відмовилася взяти рідного племінника, дитина залишається сама, ось така в нас у родині допомога.
Почали дзвонити. Тітка сказала, що від мене не очікувала. Хрещена сказала, що гроші я маю право не давати, тут безперечно, але дитина — це зовсім інше.
Потім зателефонувала мама, і голос у неї був чужий.
— Ти що робиш? — сказала вона. — Вона ж тепер до мене прийде. З двома дітьми, на мою пенсію. Ти про це подумала?
– Подумала, – сказала я. – Мамо, у кожної є право подбати про себе. – У Діани є, вона в травні ним скористалася. У тебе є, ти у Львові зараз. І в мене є.
– Це не одне й те саме, – сказала мама.
– Це саме одне й те саме.
Вона поклала слухавку.
Десятого до мене завітала Лариса Пилипівна – принесла банку огірків і сіла на табуретку у передпокої.
– Ти малого візьми, – сказала вона з порога. – Твою путівку перепишуть на вересень, вона не пропаде. А хлопчик на все життя запам’ятає.
– Не візьму, Ларисо Пилипівно.
– Ти жорстока.
– Може, й жорстока, – сказала я. – Тільки в травні за мною приїхали ви, а не вони.
Вона махнула рукою й пішла, а ввечері все одно принесла мені в дорогу пиріжків із яблуками.
Одинадцятого мені написав Семен: він знявся з вахти й залишається з сином. Втратив усе, що заробив би за серпень, і до того ж залишився винним.
Дванадцятого о сьомій ранку я увійшла до під’їзду з однією сумкою через плече. Візок залишився у коморі, між лижами та відром. Лариса Пилипівна помахала мені з вікна.
У поїзді я зайняла нижню полицю, випила чаю з підстаканника і всю дорогу до дивилася, як пропливають за вікном чужі міста.
…Минуло два місяці. Діана не дзвонить з серпня. Її повідомлення досі висить у чаті, я туди не заходжу.
Мама повернулася й дзвонить раз на два тижні — запитати, чи не потрібно мені чогось, тим голосом, яким розмовляють із сусідами по сходовій клітці. Аліса взагалі не пише.
Минулого тижня мама між іншим сказала, що Матвій питав у неї, чому тітка Геля більше не приходить по середах. Що вона йому відповіла, я з’ясовувати не стала.
По середах о шостій я в басейні. Плавати мені наказали одразу, як тільки випишуть, але середи в мене були зайняті.
Вчора мене записували в тій самій лікарні на денний стаціонар, і Ольга Володимирівна знову запитала, кого впишемо. Я назвала Ларису Пилипівну з сьомого поверху.
Вона погодилася ще в травні — я тоді просто не знала, що в цю графу можна вписувати сусідку.
