— І чого ж це ти, милий, так набрався? — з докором промовила тітка Катя.
Чоловічок підняв до неї забруднене глиною обличчя і, зітхнувши, відповів:
— Біс поплутав, матінко.
— Оце ти правий, чоловіче, — похитала головою тітка Катя. — Мій, покійний, теж все плутався, поки під поїзд не потрапив у хиткому стані. Давай руку, чи що. Допоможу. — І тітка Катя нахилилася над канавою…
…Тітка Катя брела додому після нічного чергування. Втомлено зітхаючи і позіхаючи, вона акуратно обходила калюжі, що залишилися після нещодавнього дощу.
Її увагу привернуло чиєсь фиркання. Насторожившись (а раптом щось), тітка Катя міцніше стиснула сумку і озирнулася.
Мокра сонна вулиця в таку ранню годину була порожня. Навіть собак не було видно. Однак незрозумілі звуки продовжувалися.
Тітка Катя прислухалася. Неподалік від того місця, де вона зупинилася, вздовж дороги йшла викопана ремонтниками ще минулого року канава. Фуркання і хлюпання доносилося звідти.
Обережно ступаючи по дощечках і втиснутих у бруд цеглинах, тітка Катя дісталася до канави і глянула вниз.
На дні її, в коричневій рідині, борсався обліплений брудом чоловік, безуспішно намагаючись встати на ноги, ковзаючи і падаючи.
— Ух, ти! — доносилося з канави — Уф!
— І чого ж це ти, милий, так набрався? — з докором промовила тітка Катя.
Чоловічок підняв до неї забруднене глиною обличчя і, зітхнувши, відповів:
— Біс поплутав, матінко.
— Оце ти правий, чоловіче, — похитала головою тітка Катя. — Мій, покійний, теж все плутався, поки під поїзд не потрапив у хиткому стані. Давай руку, чи що. Допоможу. — І тітка Катя нахилилася над канавою.
Канава була не глибока, але її стінки після дощу стали слизькими і липкими.
З трудом знайшовши, куди поставити ногу, чоловік виповз з неї на череві і вже на твердій землі піднявся.
— Я вас забруднив, матінко, — пробурмотів він збентежено. — Дякую. Якби не ви, так би там і сидів.
— Яка я тобі матінка, — витираючи руки об траву, прохрипіла тітка Катя. — Катерина Федотівна — я. А ти хто будеш? — запитала вона, випроставшись.
— Я ангел, Катерина Федотівна. — каяттям опускаючи голову, повідав врятований.
Глиняна рідина обліпила його всього, стікаючи по піджаку і хлюпаючи в черевиках.
— Всі ви — ангели. — фуркнула тітка Катя і зітхнувши, запитала — Дружина хоч є?
— Ні, — слізно відгукнувся ангел. — Ні!
— Ходімо до мене, — подивившись на ангела, який смиренно колупав черевиком бруд, сказала тітка Катя, — Треба тебе обчистити.
Після відходу чоловіка (хороша була людина, тільки пив багато), тітка Катя залишилася одна і, хоч була ще молода і приваблива, пари собі так і не знайшла.
Вона мала славу грози навколишніх вулиць, і чоловіки мимоволі втягували голови в плечі, коли чули її громовий голос.
Тітка Катя була сильна, як вантажник, і надзвичайно вразлива. Її можна було розчулити буквально до сліз.
Двох своїх кішок — Турку і Бірку — вона обожнювала і віддавала їм всю свою невитрачену ласку.
— У дворі не шуми, — підходячи до будинку, суворо сказала тітка Катя. — Люди ще сплять. Пощастило тобі, що я з нічної зміни йшла — помітила, як ти в канаві купаєшся.
— Ой, пощастило, матінко, інакше не скажеш.
— Та яка я тобі матінка?! — прошепотіла гнівно тітка Катя, штовхаючи чоловіка в свій палісадник.
Відмившись, чоловік виявився схожим на колобка: нижчий за тітку Катю, пухкенький, рум’яний, з веселими блакитними очима і каштановими кучериками, що обрамляли сяючу лисину розміром з блюдце.
Від нього віяло чимось затишним, домашнім, і, подивившись, як він п’є чай з блюдечка, натягнувши на себе велику тільну сорочку покійного чоловіка, тітка Катя тужно зітхнула і підсунула йому варення.
— Дякую, Катерино Федотівно, — відставляючи порожню чашку, сказав врятований.
— Як тебе звати? — запитала тітка Катя, збагнувши, що за пранням забула дізнатися ім’я гостя, який тихо сидів у кутку, прикрившись від жінки газеткою.
— Матвій, пані, Матвій.
— А по батькові? Адже ти не хлопчик — на ім’я відгукуватися.
— По батькові? — Матвій почухав лисину пальчиком, немов згадуючи. — Семенович! — радісно відгукнувся він, нарешті.
— Ну, ось що, Матвій Семенович, — встаючи з-за столу, сказала тітка Катя. — Завозилася я тут з тобою, а мені поспати треба. Увечері у племінниці іменини, треба привітати.
— Як же я піду, матінко? Адже мій одяг мокрий, — стурбовано запитав Матвій, дивлячись, як господиня прибирає зі столу посуд.
— Та хто ж тебе жене? — посміхнулася тітка Катя. — Я ляжу, а ти, он, хоч газетку почитай. А то й сам лягай на диванчику.
Я тобі простирадло дам. Виспишся. Болить голова від похмілля?
— Болить, матінко, — відгукнувся Матвій.
— Тебе о котрій будити?
— У вас же он, годинник висить. Я заведу на ньому будильник.
— Так він вже давно не працює, просто за звичкою тут.
Тітка Катя, діставши з шафи простирадло і подушку, вручила їх Матвію. І таблетку дала від головного болю.
— Ковдрою вкриєшся.
— А не боїтеся, Катерино Федотівна, ось так чоловіка у себе в будинку залишати?
— Був би ти чоловіком, — зітхнула тітка Катя. — А так сміх один. А вкрадеш чогось, так тут і красти особливо нічого.
І вона велично і втомлено попливла в сусідню кімнату. Скрипнуло велике ліжко — під вагою тітки Каті прогнулася панцирна сітка — і все стихло.
Матвій Семенович прошепотів щось у віконце, гірко зітхнув, перехрестився і, постеливши собі на диванчику, згорнувся калачиком.
Увечері тітка Катя причепурилася. Зробила зачіску, сукню нову з шафи дістала, очі і губи нафарбувала. Не Баба-Яга якась, а ягідка в самому соку.
— Я, Катерина Федотівна, годинник полагодив, — поглядаючи на покращену тітку Катю і червоніючи, повідомив Матвій Семенович.
— Ой, який розумничок! — сплеснула руками тітка Катя, почувши, як в кімнаті закукукала зозуля. — Ну, дякую, підбадьорив.
Відвернувшись від дзеркала, тітка Катя поглянула на Матвія. Той мило посміхнувся і знову опустив погляд на підлогу. І було в ньому щось вабливе.
Він стояв у тільнику, штанях не за розміром, у шльопанцях на босу ногу, і було в ньому щось безпритульне і трагічне.
«Мужик, він і є мужик, — подумала тітка Катя. — За кожним мужиком приглядати потрібно».
По-своєму витлумачивши її мовчання, Матвій почав збиратися.
— Мені, Катерино Федотівно, час. Мій одяг висох. Дякую. Вибачте за незручності. Час.
— Та куди ж ти підеш? — тихо запитала тітка Катя і сіла на стілець, бо ноги її перестали тримати.
Потоптавшись біля дверей, Матвій Семенович зашморгав носом.
— І це правда, матінко, — пробурмотів він. — Мені нікуди йти. У мене тут нікого немає. — І він з надією підвів на неї блакитні очі.
— Залишайся, — вирішила тітка Катя. — На роботу тебе влаштую. Нам сторожа на складі потрібні.
— Я, матінко… — почав Матвій.
— Ти тепер давай одягайся, запізнимося до племінниці.
Вільно зітхнувши від прийнятого рішення, тітка Катя почала взуватися.
— Але, чур, не пий! — зажадала вона від Матвія, вправно пов’язуючи йому краватку чоловіка. — А то…
— Що ти, що ти, матінко, — забелькотів Матвій, висячи на краватці.
— І не називай мене на людях матінкою!
Матвій теж виявився душевним. Навіть, треба сказати, делікатним. У гостях доглядав як справжній кавалер.
І не пив! Ні краплі! Коли пропонували — злякано відмахувався і косився на тітку Катю.
Цієї ночі її ліжко скрипіло як ніколи до цього…
— Ти ким будеш? — пошепки запитала тітка Катя, штовхнувши в бік Матвія, що пригрівся. — Годинникар?
— Я ангел, матінко. Найсправжнісінький, — так само пошепки відповів він.
— Ну, так. Ангел. Скажеш теж. Що ж ти в канаві валявся, якщо ти ангел?
— Всі вони, матінка, — чорти смугасті, — гірко зітхнув Матвій. — Відправили мене одну бабусю в рай проводити. Хороша була жінка. Добра.
Ну, сусіди, родичі, туди — сюди, поминки. П’ють, плачуть. Різні історії про покійницю згадують. Дай, думаю, заспокою їх. Аж надто вони покійницею вбиваються.
Скажу їм, що їй тепер краще, ніж тим, хто зібрався. Ну, я в людину і обернувся. А чортам тільки того й треба. Пішли воду мутити. Не встиг озирнутися, як напився.
— Ох, ти, Господи! — зітхнула тітка Катя. — Язик у тебе без кісток. Що ж ти, якщо ти ангел, не полетів назад?
— Так я не можу, матінко. Чорти крила вкрали, окаянні.
— Ох, спи вже, окаянний, — пробурмотіла тітка Катя, якій крізь дрімоту розповідь Матвія здалася казкою.
Так вони і зажили. Матвій листи писав, говорив, що просить крила надіслати, якщо знову на землі трапиться оказія.
Але, чи то в рай зараз кандидатів немає, чи то пошта до небесної канцелярії довго йде, — зима настала.
Тітка Катя Матвія сторожем влаштувала, разом на зміну ходили. Вдома Матвій всю чоловічу роботу переробив, на базар з тіткою Катею ходив, тяжкості їй носити не дозволяв, за кішками доглядав.
— А що, якщо нам дитинку завести? — казав він, притуляючись до тітки Каті під бочок у теплому ліжку. — Я, мабуть, тут залишуся, зажили б як люди.
— Та, ну тебе, — сміялася тітка Катя. — Яке ще дитя? Я вже стара.
— Ти у мене, матінко, в самому соку, — відгукувався Матвій. — А потім, я все ж, якусь силу маю. Може, ми диво створимо?
— Створимо, створимо, — сміялася тітка Катя і гасила світло.
Однак подивитися на своє творіння Матвію не довелося. Одного ранку, якраз коли вони з роботи повернулися, і Матвій дружину спати поклав, у двері постукали.
Тітка Катя чула, як Матвій відчинив двері і на кухні з кимось шепотівся. Потім сон її змучив, та такий міцний, що як не кликав її Матвій, як не шарпав, а толком розбудити не зміг.
— Пора мені, Катерино Федотівно, — сказав він, гладячи дружину по щоці. — Не судіть, що так вийшло. Крила прислали.
На базар ми вчора збиралися, так я сходив. Бережіть себе, Катерино Федотівно, я, як зможу, надішлю звістку.
З тим і пішов… Тітка Катя прокинулася вже під вечір. Дивний такий сон їй наснився, що хотіла раніше очі відкрити, та не змогла.
На кухні стояли сумки з картоплею, буряком, ну, загалом, все, що треба було. Зарплата Матвія лежала, яку він нещодавно отримав.
А самого його не було. Тільки ті речі і зникли, в яких його тітка Катя з канави витягла. А на підлозі, біля дверей, пара пір’їнок валялися. Білих таких, лебединих.
Подивилася на них тітка Катя, сіла і завила. Ким би там Матвій не був, а «чудо» вони все-таки створили, і очікувалося воно ближче до жовтня.
Народила тітка Катя хлопчика. Блакитноокого. Мітею назвали. І до чого шкодлива дитина вийшла — сил немає.
Однак, розумний та ласкавий, до матері так і прив’язався. Як на ніжки встав — тітці Каті прийшов лист від Матвія.
Писав, що за його помилку і ганебну поведінку, його заслали хмари рахувати. Писав, що дуже, мовляв, тужить, тільки ось вирватися немає ніякої можливості.
Тітка Катя трохи позіхнула і сховала конверт у скриньку з документами. Зворотної адреси Матвій не вказав, куди було писати, що син народився?
Однак Матвій якимось чином про нащадка дізнався. Влітку, якраз коли тітка Катя Мітькині речі у дворі вивішувала, з’явився він. У своєму піджаку, в черевичках, ґудзики на сорочці обірвані, очі сяють.
— Я втік, Катерино Федотівна, — каже. — Дуже захотілося на малого подивитися.
— Ну, подивися, подивися, — відгукнулася вона, та й з’їздила його мокрою майкою Мітькиної прямо по фізіономії. По очах його безсоромних. Весь двір бачив.
Потім вона розплакалася і в будинок його повела. Він їй все пояснював щось.
Так і живуть.
— З примхами він у мене, — каже Катерина Федотівна. — Але мужик хороший.
Вона — статна, яскрава, така ж красива, гордо пливе по вулиці, а поруч Матвій — нижчий за неї, лисина в ореолі кучериків, животик, очі сяють. Веде її під руку, як королеву. І Мітька поруч.
Не знаю, ангел його тато чи ні, а хлопчик точно чортеням вийшов. Але, гарним, блакитноокий.
