Лариса ніколи не збиралася виходити заміж за Славка. Вона й уявити не могла, що цей зануда в окулярах стане її законним чоловіком.
Але доля має своє почуття гумору. І ось — Лариса вже тримає в руках новий паспорт з новим прізвищем.
— Добре хоч він погодився обійтися без весілля, — ділилася своїми думками Лариса з найкращою подругою Владою. — А то мене всі засміють, що я зв’язалася з ним.
— Та годі тобі. Цілком успішний чоловік, — намагалася втішити її Влада. — Ти головне скажи, як з мамою справи?
— Ти знаєш, слава Богу. Все добре, — відразу повеселішала Лариса. — Вже переводять у терапевтичне відділення.
***
Саме через маму Ларисі довелося вплутатися в цю любовну авантюру з сімейним життям.
Коли Надії Петрівні поставили діагноз, то відразу стало зрозуміло — в рідному містечку розраховувати на операцію не доводиться.
Обласний центр теж не порадував перспективами лікування.
Збита з пантелику горем Лариса розсилала мамину історію хвороби в найбільші медичні центри країни з однією лише надією — щоб хоч хтось погодився провести лікування.
І допомога прийшла — звідки не чекали.
Зі Славком Лариса ходила в один клас. Навіть більше того — він жив у сусідньому під’їзді, а його кімната була через стіну від спальні Лариси.
Те, що він був таємно закоханий у дівчину, знали всі від малого до великого, і завжди підсміювалися над хлопцем.
Довготелесий, сутулий, в окулярах з товстими скельцями — він навіть виглядав смішно поруч з першою красунею класу.
Хто міг знати, що через п’ятнадцять років після закінчення школи Славко стане завідувачем нейрохірургії в одній з київських елітних клінік.
— Слава, потрібна допомога. Я в боргу не залишуся, — благала колишнього однокласника про допомогу Лариса.
Через три дні Лариса з Надією Петрівною вже були в Києві і почали проходити обстеження.
Для того, щоб гості не витрачалися на готель, В’ячеслав Васильович — а він просив називати його саме так — поселив їх у себе в дачному будинку.
— Загалом, справа така. Потрібна операція, можна зробити за квотою, я особисто готовий взяти в руки скальпель…
Але з однією умовою, — розтягуючи слова, почав В’ячеслав розмову, поки Надія Петрівна вийшла в сусідню кімнату.
— Скільки? — підняла брови Лариса.
Вона була готова взяти кредит, щоб оплатити мамине лікування.
— Питання не в грошах, — посміхнувся В’ячеслав Васильович. — Просто ти будеш моєю дружиною.
— Що? — ахнула Лариса. — Але у мене є вдома, в Світличному, хлопець, і взагалі… Ти ж це не серйозно?
— Думай до ранку, — без натяку на посмішку відповів колишній однокласник.
Всю ніч Лариса провела без сну. Ділитися своїми переживаннями з матір’ю вона не хотіла — навіщо тій засмучуватися.
Тим більше що Надія Петрівна була впевнена — Славко, немов месія, посланий їй згори самою долею.
— Такий чудовий чоловік цей В’ячеслав Васильович, — радісно щебетала Надія Петрівна. — І прихистив, і з операцією все владнав…
Лариса тільки мовчки кивала. Інша жінка була б рада такому перспективному і забезпеченому нареченому, але тільки не вона.
Її колишній однокласник був просто-напросто їй огидний. Молода жінка мріяла отримати в чоловіки підтягнутого спортсмена, а не короткозорого сутулого лікаря.
Але робити було нічого, адже час грав не на їхню користь — маму треба було рятувати.
***
— Я згодна на твою пропозицію, — Лариса спробувала вичавити жалюгідну посмішку. Вона все ще сподівалася, що В’ячеслав пожартував.
— Ну і чудово, — посміхнувся він. — Тоді прямо зараз їдемо в РАГС, а завтра зранку можемо госпіталізувати твою маму.
— А що мені їй сказати? — раптом усвідомила Лариса. — Ну, про весілля.
— Це вже тобі вирішувати. Весілля, до речі, не буде. Сьогодні ж ти ночуєш у моїй спальні, — безапеляційно заявив новоспечений наречений.
Спочатку Лариса не могла повірити в реальність того, що відбувається.
І тільки сьогодні, отримавши в руки паспорт, вона нарешті зрозуміла — все це і справді відбувається.
Найбільше шкода було навіть не себе, а Юрка, залишеного в далекому містечку Світличне. Він так і не зрозумів, чому Лариса в один день порвала з ним стосунки.
Розповідати йому, що колишній закоханий однокласник пів життя тішив себе мріями про неї, Лариса вважала дурним.
***
Життя Лариси змінилося. В’ячеслав хоч і не був домашнім тираном, а більше був схожий на маминого синочка-переростка, жити з ним вона довго не збиралася.
Для себе вона вирішила: як тільки маму випишуть з лікарні, вона відразу поїде додому і розлучиться з цим ненормальним.
Одне добре — Надія Петрівна дуже швидко йшла на поправку.
«Ще незрозуміло, хто ким користується», — втішала себе Лариса, коли наближався час щовечірнього виконання подружнього обов’язку.
— Завтра поїдемо в Черкаси, познайомишся з моїм татом. Він уже кілька разів дзвонив і просив привезти і показати молоду дружину. Завтра якраз у мене вихідний.
— Може, не треба? — думки, що їй доведеться провести цілий день із законним чоловіком, викликали напад нудоти.
— Це не обговорюється, виїжджаємо о дев’ятій ранку.
***
Василь Трохимович жив на околиці міста в старенькій п’ятиповерхівці. Лариса приготувалася побачити сивого дідуся з паличкою.
А коли двері відчинив підтягнутий високий чоловік віку «трохи за п’ятдесят», ледь не втратила дар мови.
І це її свекор? Як таке можливо, щоб у її фізично нерозвиненого і, прямо скажемо, напівживого чоловіка, був такий красень-батько?
— Ларисонько, дуже радий, — посміхнувся Василь Трохимович і галантно поцілував невістці руку.
— Приємно познайомитися… — прошепотіла Лариса, відчуваючи, як її огортає терпкий аромат мускату — чоловік знався на хороших ароматах.
— Проходьте на кухню. Славко, чого ти гостю біля порога тримаєш? — посварив Василь Трохимович сина.
За неквапливою бесідою за чашкою чаю з’ясувалося, що В’ячеслав не рідний син Василя Трохимовича.
Хлопчика чоловік виховував з п’яти років, після того як раптово пішла у засвіти рідна мати Славка. До речі, саме вітчим наполіг, щоб той вивчився на лікаря.
«Тепер зрозуміло, чому вони так несхожі. Навіть шкода, що я цього чоловіка раніше не зустріла… Мрія, а не чоловік. І чому він досі живе один?», — розмірковувала Лариса, з цікавістю розглядаючи свекра.
На секунду їхні очі зустрілися, і вона зрозуміла, що остаточно пропала. Її немов пронизала блискавка — очі Василя Трохимовича були яскраво-блакитні, кольору польових волошок.
Їй здалося чи той теж дивився на неї з особливою зацікавленістю? Лариса почервоніла і, вибачившись, вийшла до вбиральні.
— Візьми себе в руки, — прошепотіла сама собі Лариса, коли залишилася одна. — У тебе взагалі-то мати в лікарні.
А ти тут на родичів чоловіка поглядаєш і хвостом крутиш. Не вистачало ще, щоб Василь Трохимович подумав щось непристойне…
Через пів години В’ячеслав почав збиратися в зворотний шлях — на велике полегшення Лариси.
Їй постійно здавалося, що Василь Трохимович на неї занадто відверто дивиться. Та й їй було зовсім непросто ховати свій погляд.
Всю зворотну дорогу подружжя їхало мовчки, кожен думав про щось своє.
Якщо навіть новоспечений чоловік про щось і здогадувався, він не показував цього, і Лариса була йому за це безмежно вдячна.
***
На цьому історія не закінчилася: вже наступного дня Василь Трохимович приїхав у гості до сина.
В’ячеслав дуже здивувався. За все життя батько тільки один раз приїжджав подивитися, як живе син, а тут приїхав на наступний день після його візиту.
— Поживу, столицю подивлюся, — пояснив він синові. — Ти працюй собі спокійно, а мені Лариса місто покаже. Так, мила?
Тій нічого більше не залишалося, як кивнути.
***
Як виявилося, приїхав Василь Трохимович на цілий тиждень.
Показуючи чоловікові пам’ятки, яких вона і сама то толком не бачила в біганині по лікарнях, Лариса, сама того не помітивши, закохалася в нього, як дівчисько.
Та й Василь Трохимович не поспішав відштовхувати невістку, чим ще більше розпалював її інтерес.
У свекрі їй подобалося все — зовнішність, розумні розмови, інтелект…
Чоловік тепер здавався зовсім огидним. Лариса рахувала дні до того дня, коли Надію Петрівну мали виписати з лікарні.
Дні напроліт парочка гуляла по столиці, а до вечора поверталася додому, продовжуючи перед В’ячеславом грати роль молодої дружини і батька.
— Лариса, ти мене вибач… — благально подивився на Ларису Василь Трохимович. — Тільки я так більше не можу.
Ти чудова жінка, і чому я не зустрів тебе раніше? Адже я вже двадцять років живу один як перст. Але ж ти дружина Славка, і все це якось неправильно…
Від надлишку почуттів Лариса навіть розплакалася. І тут же виклала Василю все про фіктивний шлюб і про шантаж операцією!
Обуренню Василя Трохимовича не було меж — він не міг повірити своїм вухам! Він пообіцяв Ларисі негайно викликати В’ячеслава на розмову.
Але до цього справа не дійшла, адже цього ж вечора В’ячеслав оголосив — їм з Ларисою потрібно розлучитися.
— Що? — витріщила очі Лариса. — Я, загалом, дуже навіть за таке рішення… Але що сталося?
— Я просто зустрів іншу жінку, — буденно відмахнувся від дружини В’ячеслав Васильович. — Надію Петрівну випишуть завтра, тож до вечора вам потрібно буде звільнити будинок.
Лариса мовчки кліпала очима. Оце так поворот долі!
Вже наступного дня Лариса з мамою повернулися на свою малу батьківщину.
Надія Петрівна всю дорогу розповідала, як їй жилося в лікарні, не підозрюючи, що у її дочки життя теж майже два місяці було нелегким.
Лариса вирішила поки нічого не розповідати, щоб не руйнувати віру матері в щасливий випадок і добрих людей. Тепер їй все, що сталося, здавалося просто поганим сном.
А ще через місяць пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Василь Трохимович власною персоною.
Надія Петрівна, яка виглянула зі своєї кімнати, ніяк не могла зрозуміти, чому її дочка так радіє незнайомому дорослому чоловікові.
Але той швидко розставив всі крапки над і.
— Ларисо, я подумав. Я не хочу більше з тобою розлучатися. Якщо ти дозволиш, я б хотів запросити тебе вийти за мене…
— Я згодна, — почервоніла Лариса, озираючись на матір. — Мені й паспорт міняти не доведеться.
