— Та йдіть ви всі!
Чоловік голосно грюкнув дверима і пішов.
Люба тремтячою рукою перемішувала кашу. Треба було годувати онуків, і тут потрібно постаратися швидко сховати цей похмурий вираз обличчя через сварку з чоловіком, натягнути радість, щоб вони нічого не дізналися.
Треба, але …
***
Дід Андрій був старший за свою дружину на п’ять років. Вона до нього, до начальника тоді, працювати прийшла.
Юна, спритна і красива. Уклад їхнього життя так і склався – Андрій наче був за старшого.
Любу це дуже навіть влаштовувало. Бо розуміла, що з глобальних питань у більшості випадків вона на своє поверне.
Потихеньку – потихеньку, але буде так, як вона хоче.
Але Андрій має думати, що це його рішення, це він сам його прийняв. Але ось у побутових дрібних питаннях Андрій був таким собі царем, а Люба ніби прислужницею.
Загалом, коли живеш тридцять із гаком років про це навіть і не замислюєшся.
Просто живеш, просто притерлися, звикли жити саме так, і всі поради та вказівки з боку, що так ось можна, а так не можна, вже ні до чого.
Змінюватися пізно.
Коли росли діти, Люба якось і не помічала, що одним із її дітей у побуті став і Андрій.
Вона йому під ніс підставляла тарілку і прибирала її, якщо він сидів перед телевізором, приносила йому чай, зранку давала в руки свіжі шкарпетки, а коли вечорами сиділи на подвір’ї, бігла до будинку по запальничку, якщо він надумав подиміти.
Напевно, не варто навіть і говорити про те, що практично все домашнє господарство було на ній.
Але й неробою Андрія було назвати важко.
Він весь час працював на начальницькій посаді, опікувався будинком і двором у будівельній частині, і, звісно, городом: садив і копав картоплю, перекопував землю під зиму, колись тримав свиней.
Загалом, господарський такий мужик.
Побутові дрібниці здавалися такими незначними, і Любі все це було робити навіть приємно і зовсім не важко.
Потім у Андрія настав пенсійний період.
Син і донька вже завели свої сім’ї, жили окремо. Андрій продовжував працювати, але вже в чергуваннях – доба/три.
Люба теж працювала, вона ще й на пенсію не вийшла.
Турботою дід Андрій став розпещений ще більше. Люба всю свою енергію любові звернула тільки на нього.
Тільки ось до дітей їздити він не дуже любив. Що там робити в цих маленьких квартирах купі народу, та ще з немовлятами?
Та й не потрібен він там. Один раз з’їздив – не сподобалося. Там навколо малого онука крутилися всі.
А от Люба була потрібна.
Спочатку у невістки були проблеми зі здоров’ям, син допомогти попросив, потім донька в няньки покликала.
Люба почала їхати одна. Відпрошувалася з роботи, йшла у відпустки або за свій рахунок, але дітям з онуками допомогти – це святе.
І ось тут почалися конфлікти. З роботою залагодити було набагато простіше, ніж з Андрієм.
— Навіщо ти поїдеш? Вони що! Самі взагалі нічого вирішити не можуть? Ми ось самі …, – кричав він, кидаючи аргументи на користь того, щоб Люба залишилася вдома.
Вона намагалася поговорити спокійно, розуміючи, що причиною такої нервозності чоловіка є простий егоїзм: дружина поїде, а за ним хто доглядатиме?
Він так не звик! Це треба готувати навіть самому!
Але всі розмови на цю тему закінчувалися скандалом.
І Люба, настоявшись біля плити, щоб чоловік (розповідь спеціально для сайту Цей День) не залишився голодним, просто вперто збиралася і їхала. На прощання вона перераховувала наготоване, а він мовчки сидів скривджений біля телевізора і робив вигляд, що не слухає. Навіть не проводжав.
Але через деякий час сама дзвонила, і все поступово налагоджувалося.
Він уже питав, як там справи у дітей та онуків і розповідав про себе.
Слава Богу, відійшов! Камінь, що давив на серце, танув, і Люба розуміла, що робить усе правильно.
А коли поверталася, балувала увагою діда ще більше. Ось тільки вік почав даватися взнаки, і за запальничками вона вже не бігала, як раніше, а ходила поскрипуючи.
А тут якось приїхали в гості відразу дві сім’ї, і син, і дочка. Сам же дід і почав вмовляти залишити трьох онуків, які вже підросли, в гостях.
— Залишай! – говорив він синові, – А то хлопцю вісім, а він вудки в руках не тримав. Будемо з ним на риболовлю ходити.
Діти погодилися. І ось внучата 4-х, 5-ти і 8-ми років залишилися вперше з дідом і бабусею.
Люба була рада дуже. Але відповідальність-то яка!
Наглянути, нагодувати не аби як, розважити, викупати…
Сподівалася, звичайно, на допомогу діда в питаннях розваги. Але, на жаль….дідові це набридло швидко.
— Та нічого вони не хочуть! Тільки б мультики дивитися, та в телефони витріщатися!
На цьому старання діда Андрія якось захопити дітей і завершилися. Зате претензії на особливий догляд за собою – ні.
Він, як і раніше, вимагав чай – на диван, особливе харчування – на першу вимогу. А ще додалися примхи щодо здоров’я і вимоги тиші в будинку! Люба постійно смикала дітей:
— Тихіше, дід новини дивиться!
— Пішли на вулицю, нехай дідусь відпочине.
Загалом, коли Андрій ішов на чергування, усі розслаблялися, і Любі було вдвічі легше.
Люба втомлювалася дуже. З властивою їй неймовірною старанністю, вона намагалася робити все ідеально.
Вона варила різносоли, водила дітей на річку купатися, грала з ними вечорами.
І ось сьогодні, коли онуки ще спали, Люба вже варила кашу їм на сніданок. Вночі покашлювала молодша онука, Люба майже не спала, розхвилювалася, торкалася лобика.
Зі спальні виповз сонний Андрій. Сів за стіл:
— Кефіру дай!
І тут Люба зрозуміла, що вчора зовсім забула в магазині про кефір.
Якщо раніше вона тільки й думала, що про шлунок чоловіка, то тепер, у турботах про онуків і про їхні пристрасті, про ранковий кефір Андрія просто забула.
— Андрійку, я забула купити, – Люба присіла на табурет, – Давай пізніше сходжу, ось нагодую онуків …
Але по багряному обличчю чоловіка, Люба зрозуміла, що буде чергова сварка і їй стало якось погано.
— Та пішли ви всі!
Чоловік голосно грюкнув дверима і пішов.
Люба тремтячою рукою перемішувала кашу, треба було (розповідь спеціально для сайту Цей День) годувати онуків, треба постаратися швидко заховати цей похмурий вираз обличчя через сварку з чоловіком, натягнути радість, щоб вони нічого не дізналися.
Але той самий камінь, який усе життя тиснув і тиснув потроху, начебто обважився стократно. Він так натиснув на серце, що воно ойкнуло і провалилося.
***
В обласній лікарні, в жіночій кардіологічній палаті лежало п’ять жінок. Від однієї щойно вийшов чоловік. Він сидів біля неї довго й тихо причитав:
— Ти прости мене, Любонько, прости! Я дурень такий, прощення мені немає.
Прости! Одужуй тільки. Я там удома прибиранням зайнявся, прийдеш – чисто все.
Хвіртку пофарбував, пам’ятаєш, ти просила. Пробач мене, дурня!
Жінка гладила його по руці, посміхалася і відповідала:
— Звісно, Андрійку, не переживай! Звичайно, одужаю.
А коли він пішов, цікава сусідка запитала:
— Люба, а за що пробачити то повинна? Он як мужик кається. Зрадив чи що? Чи побив?
Люба повернула голову і здивовано подивилася на сусідку:
— Ні-і-і, що ви! Побутові дрібниці, – Люба махнула рукою, – Зовсім дрібниці, навіть і не поясниш.
Проблема – як розірватися між чоловіком і дітьми є у багатьох жінок. І де ця золота середина?
Думаю, психологи не допоможуть. Розбиратися треба нам самим.
Будемо раді, якщо розповісте про те, як у вас.
