— Ми підемо, — сказала вона, встаючи. — Але це ще не кінець.
— Кінець, — похитав головою Олег. — Все за законом…
… Олена сунула останню кофту у валізу і поглянула на годинник — пів на сьому.
Максим обіцяв повернутися до сьомої, а завтра о п’ятій ранку їх уже забере машина до аеропорту.
Рік за кордоном. Цілий рік далеко від цього будинку, де ще відчувався запах маминих ліків і де в кожному кутку ховалася туга за Аллою Федорівною.
— Олено, ти де? — пролунав голос чоловіка з передпокою.
— Тут! — відгукнулася вона, застібаючи блискавку. — Майже зібрала.
Максим пройшов до спальні, кинув на ліжко папку з документами. Обличчя втомлене, але задоволене — видно, на роботі все владналося.
— На Олега вже підписав довіреність? — запитала Олена, кивнувши на папку.
— Підписав. — Максим потер перенісся. — Правда, дивно якось поводиться. Чи то ображається, що я їду, чи то заздрить.
— А чому тут заздрити? — Олена притулилася до підвіконня.
— Не знаю. — Максим знизав плечима. — Може, думає, що мені щастить. Великий проект, хороші гроші.
Олена промовчала. Вона пам’ятала, як Олег дивився на брата під час похорону матері — не горе в очах, а щось інше.
Злість? Заздрість? Тоді це здалося їй безглуздим.
— Він же впорається зі спадщиною? — обережно поцікавилася Олена.
— Звичайно, впорається. — Максим сів на край ліжка. — Тим більше, ніяких складнощів немає.
Будинок на двох, всі документи в порядку. Олег оформить все як належить, а коли повернемося — вирішимо, що робити далі.
Він говорив переконливо, але Олена вловила в голосі нотку невпевненості. Або їй здалося?
— Максиме, а може, краще я залишуся? — раптом запропонувала вона. — Догляну за будинком, за Олегом.
— Що за дурниці! — Чоловік обійняв її за талію. — Робота у тебе віддалена, перекладати дитячі книжки можна скрізь. А мені без тебе там зовсім сумно буде.
Олена кивнула. Звичайно, він правий. Які можуть бути проблеми? Олег — дорослий чоловік, інженер. І рідний брат.
***
Перші місяці на новому місці пролетіли непомітно.
Максим пропадав на об’єкті з ранку до ночі, а Олена облаштовувала їх скромне житло і перекладала чергову казку про ведмежа. Раз на тиждень дзвонили Олегу.
— Як справи? — запитував Максим. — Як дім?
— Все нормально, — відповідав брат. — Документи оформлюю потихеньку. Бюрократії багато.
— А з опаленням проблем немає? Пам’ятаєш, минулого року котел трохи тік.
— Пам’ятаю. Все під контролем.
Розмови були короткими, сухими. Олена слухала і відчувала, що щось не так.
Олег ніби поспішав закінчити розмову, відповідав односкладово.
А раніше вони могли базікати цілими годинами.
— Може, він на нас ображається? — якось запитала вона у чоловіка.
— За що? — здивувався Максим. — Ми ж його не покинули. Будинок залишився, робота є.
— Не знаю. Просто відчуваю щось…
— Жіноча інтуїція? — посміхнувся Максим. — Ти занадто багато думаєш.
До весни дзвінки стали ще рідшими. Олег посилався на зайнятість, на проблеми з оформленням документів.
А в червні взагалі перестав відповідати на дзвінки. І Максим занепокоївся.
— Може, щось сталося? — Олена відклала рукопис. — Давай поїдемо.
— Рідненька, до кінця контракту всього чотири місяці. Зараз найвідповідальніший період.
— Тоді хоча б зателефонуй на роботу, дізнайся.
Максим додзвонився до відділу кадрів. Олег числився в штаті, на лікарняному не був. Просто уникав спілкування з братом.
— Напевно, втомився один у будинку, — припустив Максим. — Скоро повернемося, все з’ясується.
Олена кивнула, але тривога не відпускала. Щось було не так. Щось… дуже важливе.
***
У жовтні вони повернулися додому. Літак приземлився в обласному центрі ввечері, а до рідного містечка дісталися вже затемна.
Таксист зупинився біля знайомих воріт.
— Приїхали, — сказав він.
Олена виглянула у вікно і завмерла. У будинку горіло світло, але у дворі стояла незнайома машина. На ганку гралися чиїсь діти.
Максим розрахувався, вони вийшли з валізами. До воріт підбіг хлопчик років десяти.
— Ви до кого? — запитав він.
— Це наш будинок, — розгублено відповів Максим.
— Ні-і, — похитав головою хлопчик. — Наш будинок. Ми тут три місяці живемо.
З будинку вийшов чоловік середніх років.
— У чому справа? — запитав він.
— Розумієте, — почав Максим, — тут якась плутанина. Це наш будинок. Ми рік у відрядженні були.
— Який ще ваш? — здивувався чоловік. — Ми ж його купили. У нотаріуса оформляли. Всі документи є.
Олена відчула, як земля йде з-під ніг. Купили? Як купили?
— Покажіть документи, — попросив Максим тремтячим голосом.
Чоловік приніс папку. Договір купівлі-продажу, свідоцтво про право власності.
Продавець — Олег Петрович Зайцев. Дві частки. Довіреність від Максима Петровича Зайцева на розпорядження майном.
— Ви не знаєте, де Олег? — тихо запитала Олена.
— Переїхав, — відповів новий господар. — Сказав, що будинок занадто великий для нього одного. Продав і купив квартиру в центрі.
***
Олег тепер жив у двокімнатній квартирі на третьому поверсі. Відчинив двері не відразу — мабуть, дивився у вічко.
— Максим? — Його обличчя було винуватим, але впевненим. — Не чекав.
— Ми теж не чекали, — холодно відповів Максим. — Ми зайдемо?
Олег мовчки відступив. Квартира була обставлена шикарно — дорогі меблі, великий телевізор, шкіряний диван.
— Поясни, — попросив Максим, сідаючи навпроти брата.
— Що пояснювати? — Олег відвів погляд. — Будинок продав. За довіреністю.
— Наш будинок. Половина була моя. А гроші?
— А гроші я витратив, — Олег скривився. — На квартиру, на меблі. Нічого я тобі не винен, братику.
— Як це не винен? — вибухнув Максим. — Ти вкрав мій будинок!
— Вкрав? — Олег підхопився. — Ти все життя був маминим улюбленцем? Хто в інститут вступив без проблем? Кому на роботі діставалися найкращі проекти?
Ще питання, хто і що вкрав.
Олена слухала і розуміла — це не про будинок. Це про все життя, про дитячі образи, про заздрість, що накопичувалася роками.
— Олег, — тихо сказала вона, — ми ж не жучі люді. Навіщо ти так?
— Ще скажіть, що ми сім’я! — посміхнувся він. — Максим поїхав, мене тут залишив. Як сторожа. А сам за кордон майнув, гроші заробляти.
— Мені запропонували це відрядження! — крикнув Максим. — Я не винен!
— Ага, тобі. А мені чомусь ніхто нічого не пропонує. Хоча у нас однакова спеціальність.
Олена зрозуміла — розмова марна. Олег вирішив для себе все ще рік тому. Може, навіть під час прощання з мамою.
— Ми підемо, — сказала вона, встаючи. — Але це ще не кінець.
— Кінець, — похитав головою Олег. — Все за законом.
***
У готелі Максим сидів на ліжку і тупо дивився в стіну. Олена принесла чай, але він холонув на столику.
— Що ж тепер робити? — запитала вона.
— Не знаю. — Максим потер обличчя руками. — Завтра піду на роботу. Може, дадуть службове житло тимчасово, гуртожиток якийсь…
— А з Олегом як?
— Ніяк. — голос був порожній, безнадійний. — Він мені більше не брат.
Олена підійшла до вікна. На вулиці дрібний дощ, і здавалося, що весь світ від нього став сірим і вогким.
Але завтра буде новий день. І вони знайдуть вихід. Обов’язково знайдуть.
***
Вранці Максим пішов на роботу. Увечері чоловік повернувся дивний — розгублений і одночасно збуджений.
— Начальник управління викликав, — сказав він, сідаючи за стіл. — Запропонував очолити відділ.
— Серйозно? — Олена відклала чашку.
— Начальник відділу пішов на пенсію, заступник переїхав до іншої області. А я рік за кордоном відпрацював, досвід є. — Максим помовчав. — Ще запропонував Олега заступником взяти.
— І що ти відповів?
— Що у нас конфлікт. Розповів про будинок.
Олена кивнула. Максим не вмів брехати начальству.
— Розумієш, — продовжував він, — він спочатку не повірив. Каже: «Рідний брат не може так вчинити».
— А потім?
— Потім він дуже засмутився. Каже, такі історії по місту швидко розносяться.
Історія дійсно рознеслася. Містечко маленьке.
Через тиждень Олена помітила, як на Максима дивляться в магазині — зі співчуттям і повагою.
А на Олега, мабуть, по-іншому.
Максим і Олена зняли маленьку квартирку, почали облаштовуватися. А через місяць до них додому приїхав Семен Іванович — місцевий багатій-меценат, який ремонтував школи і купував лікарням обладнання.
— Максиме Петровичу, — сказав він, — чув про вашу історію. Неподобство! Ось що — у мене є будиночок у центрі. Невеликий, одноповерховий, але доглянутий. Дарую вам.
— Як даруєте? — здивувався Максим.
— А так. Документи оформимо хоч завтра. Не люблю тих, хто зраджує сім’ю. У мене така примха.
***
Взимку Олена дізналася від сусідки, що Олег звільнився з роботи.
Колеги відмовлялися з ним працювати, керівництво не давало відповідальних завдань.
— Кажуть, один сидить у своїй квартирі, — розповідала сусідка. — Зовсім згас.
Олена уявила Олега в тій квартирі з дорогими меблями і здригнулася.
Якось навесні вона не витримала, поїхала до колишнього будинку.
Нові господарі зустріли привітно, запросили на чай. Будинок був доглянутий, теплий, повний дитячого сміху.
— А колишній господар теж заходив нещодавно, — сказала господиня. — Такий сумний. Стояв біля воріт, дивився. Мені його навіть шкода стало.
Олена кивнула. Їй теж було шкода.
Але не Олега, а того хлопчика, який колись грав з Максимом у цьому дворі і не знав, що заздрість вбиває душу повільно і впевнено.
