Батька не стало взимку, через кілька днів після Нового року, а мати навіть не повідомила йому про це.
Вона все життя мріяла, щоб Володя вивчився і став «людиною», ніби цей диплом про вищу освіту зіграв головну роль у виникненні Хомо сапієнс, а не праця і можливість розмовляти.
І оскільки Володя складав іспити в той самий момент, коли його батько востаннє сів у крісло біля телевізора, мати йому нічого не повідомила.
Володя сильно образився – всі канікули слова їй не сказав, хоча… якщо по чесному, шкода її було.
Як вона тепер тут одна, з хлопчаками? Хоч кидай все і повертайся додому.
Але він знав, що така жертва не врятує матір, а навпаки, зажене її в труну.
Тому переробив усі справи, які зміг, від грошей відмовився і вирішив шукати підробіток, щоб хоч трохи матері відправляти.
На кладовищі він бував щодня під час канікул, незважаючи на те, що морози стояли страшні.
Володя одягав батьківський кожух і тупцював біля могили, не промовляючи ні слова вголос чи про себе, сховавши руки в кишені і дивлячись під ноги.
Він згадував, як батько зробив йому першу вудку і як вони вставали ще до світанку, йшли по мокрій траві до озера і сиділи ось так само в тиші.
Згадував, як ходили на лося, і як Володя пошкодував, не зміг вистрілити і чекав, що батько кине йому своє презирливе «Слабак!», але замість цього батько лише поплескав його по плечу і зітхнув.
За ці роки було багато всього, і не тільки хорошого.
Володя пам’ятав, як йому дісталося ременем, коли він разом з другом Пашкою в дев’ять років заліз на сусідський сінник, щоб подиміти, і вони мало не влаштували пожежу.
Пам’ятав, як батько не дав йому мотоцикл покатати Галку, і як Галка поїхала з іншим, а більше він і не зустрічав жодної такої дівчини, як вона…
Вони з батьком часто обговорювали майбутнє, планували щось.
Як побудують нову лазню, як поїдуть з дітьми, коли вони підростуть, на вилазку з ночівлею.
А іноді батько кидав і такі фрази як «ну, ось будеш привозити мені онуків, я тоді, може, читати почну – казки буду їм читати».
Нічого цього вже не буде. Ніколи.
Повернувшись до міста, він і справді знайшов роботу – влаштувався різноробочим на склад.
Гроші обіцяли непогані, з навчанням зміни майже не перетиналися – працював він у ніч, а зранку на пари.
Але довго так, звичайно, не протримався – незабаром став прогулювати: спочатку неважливі лекції, потім все підряд.
І, якщо вже покласти руку на серце, працювати йому подобалося набагато більше, ніж вчитися.
Колектив підібрався хороший, всі молоді і веселі хлопці, а в начальниках батько одного з них, Віталій Олегович, так взагалі світовий дядько.
Дивлячись на те, як той спілкується з сином Вадиком, у Володьки завжди пекло в грудях.
Чомусь для нього стало несподіванкою, що сесію він не здав. Зізнаватися матері в цьому було соромно, але обманювати він не хотів.
Так батько його вчив, що говорити неправду – остання справа, ніколи до добра не доведе.
Говорити про таке по телефону Володька не став – взяв відпустку і поїхав у село, все одно треба з рідними побачитися і роботи влітку не покладаючи рук.
Він хоч і відправляв матері гроші, все одно цього мало, а безкоштовно хто буде допомагати? У всіх свій сінокіс, свої дрова і так далі.
Ще не встиг він підійти до будинку, як відразу відчув зміни.
Паркан, який взимку ще був перекошеним, стояв рівно, гордо виблискуючи свіжою коричневою фарбою. В городі видніється чийсь чужий трактор.
А ось старої майстерні, в якій батько зберігав інструменти і всякі незрозуміло для чого потрібні речі, наприклад, качині крила, продірявлені валянки і давно непрацюючу гасову лампу, навпаки, не було, немов корова її язиком злизала.
Володя не попереджав нікого, що приїде – по-перше, хотів зробити сюрприз, а, по-друге, боявся, що мама запитає про іспити.
Тому коли він увійшов до будинку, мати ахнула і впустила з фартуха огірки, які весело покотилися в різні боки, миготячи пухирчастими боками.
Вона схопила Володьку в обійми, але він почав вириватися – потрібно було терміново дізнатися, що тут відбувається.
І тут з кухні вийшов сусід, дядько Коля.
— Ого, які люди! Хлопці, подивіться, хто до нас приїхав! – прогудів він.
Володя з неприязню відзначив про себе це «до нас» і не потиснув простягнуту до нього руку.
— Що він тут робить? — запитав Володя суворо, так у нього викладачі на іспиті запитували відповідь на білет.
Мама залилась рум’янцем, почала теребити фартух. На біду, в той самий момент в коридор висипалися братики і тут же побігли до Володі, спотикаючись об зелені огірки, і обступили його, горланячи навперебій.
Втім, відповіді вже й не було потрібно, і так було зрозуміло з того, як мати винувато стрельнула очима в бік дядьки Колі, як він по-господарськи почав збирати огірки.
— Піду, подихаю, — сказав він.
Мати ледве розігнала хлопчаків і вибачилася:
— Я жінка, мені одній у селі не вижити, ще й з трьома малими, а Коля – він хороший, знаєш, як він мені допомагає!
Від сусіда Колі дружина пішла років десять тому – він тоді пив сильно, і вона зібрала дітей і поїхала до матері в іншу область.
Як не дивно, але пити після цього сусід кинув, говорили, що двічі їздив дружину назад кликати, але вона там вже з іншим зійшлася.
Взагалі, Володя не мав нічого проти дядька Колі, але тільки якщо це буде просто сусід, а не мужик, який тепер сидить на батьковому стільці і п’є з його кружки.
Він знав, як зробити матері боляче, і зізнався:
— Мене з інституту відрахували.
Як Володя і очікував, мати заголосила, заридала, а він їй у відповідь одне — вчитися я більше не буду, буду працювати.
Коли хлопчаки почали ревіти від їхніх криків, Володя не витримав і вискочив на вулицю, грюкнувши дверима.
Подумав — ось зараз вдарю цього сусіда, буде знати! Дядя Коля сидів на ганку, нервово крутив запальничку в товстих пальцях.
Його згорблена спина була схожа на гору, і Володя побачив, як по затертій тканині блакитної сорочки повзе сонечко.
Чомусь йому не захотілося битися – він просто розкидав взуття в сторони і пішов у великий город, злобно поглядаючи на трактор, який зайняв місце татового мотоцикла. І де він тепер, цей мотоцикл?
Володя хотів відразу поїхати в місто, але пожалів братів – ті так раділи його приїзду, з таким ентузіазмом розглядали подарунки.
І він залишився, ліг спати на своєму старому ліжку, вдивляючись у звичні тріщини на стінах і думаючи: що б на це все сказав батько.
На другий день, не знаючи, куди себе подіти, він пішов розбирати вудки.
А що, може і на риболовлю сходити? Наймолодший з братів, п’ятирічний Антон, підбіг до нього і затараторив:
— А я теж на риболовлю піду, тільки мені спочатку чоботи потрібні нові. У старих дири, це Шарик згриз.
А там вода, глибока! Можна потонути. Я не хочу потонути. Коли я виросту, я стану моряком. І буду завжди ходити в чоботях.
— Та який з тебе моряк! — засміявся Володя.
Антон насупився, тупнув ногою і сказав:
— Хороший моряк! У мене безкозирка є!
І втік.
А через пару хвилин і справді прийшов у безкозирці.
— Ти де таку взяв?
— Тато купив! — з гордістю повідомив брат, і в грудях у Володі щось защеміло.
— Гарна безкозирка, — напівголосно сказав він.
— А ще ми човен купимо, тато мені обіцяв! І поїдемо рибалити!
Володя хотів було сказати, що тато вже ніколи нічого не купить і не поїде рибалити, але тут раптом до нього дійшло…
— Коли він це сказав? — повільно промовив Володя.
— Вчора! Або завтра, я не пам’ятаю. Тату! — закричав Антон. — Коли ти обіцяв мені купити човен?
Дядя Коля копався у своєму тракторі і був занадто далеко, щоб їх почути.
— Ти кого татом назвав, цього, чи що? — злобно запитав Володя.
Антон розгублено дивився на брата, а Володя, не встигнувши подумати, дав йому ляпаса.
І з очей брата покотилися великі краплі, а нижня губа відстовбурчилася і затремтіла. Володя розвернувся, зайшов у будинок, скинув речі в сумку і сказав, що він їде.
На роботі його прийняли з радістю – влітку всі у відпустках, а тут він ще й одна пара рук!
Віталій Олегович не став задавати зайвих питань і зміни дав нормальні – ось де хороший мужик!
Володя ніяк не міг забути обличчя молодшого брата – ніколи раніше він не піднімав на нього руку.
Той народився слабким, з вадою серця, і два роки взагалі ніхто не знав, виживе він чи ні.
Володя від його ліжечка годинами не відходив, все боявся, що той перестане дихати.
Долоня, якою він вдарив брата, здавалося, горіла досі.
— Ти чого, вдарився?
Володя не помітив, що вже кілька хвилин витріщається на свою руку. Віталій Олегович дивився з посмішкою, не вимагав відповіді, просто чекав.
— Та ні, — махнув головою Володя і раптом все йому розповів.
І про батька, якого навіть провести в останню путь не зміг, і про матір, яка зійшлася з сусідом, навіть пів року не минуло, і про Антона, який тепер цього сусіда називає татом.
Віталій Олегович слухав його уважно і не перебивав. А потім сказав:
— А ти знаєш, я ж зі своєю Оленою зійшовся десь так само? Теж року ще не минуло, як вона овдовіла. І Вадька мене майже відразу став татом називати.
Ну а що? Кожній дитині потрібен батько. Ні, він знає про рідного, фотокартка на стіні у нього висить. Але що йому від цієї картки? У кіно вона його не зводить, машину водити не навчить.
Перед очима Володі замиготіли картинки минулого…
Як батько вчив його на велосипеді кататися, як цвяхи вчив його забивати і дмухав на палець, коли Володя промазав, як показував, які гриби можна їсти, а які не можна.
Це що ж, виходить, у нього все це було, а у Антона ні? Гаразд середні, вони хоч трохи з батьком встигли побути…
— Я не знав, — хрипло промовив Володя.
Віталій Олегович поплескав його по плечу.
— Не тримай зла на матір, синку. І вчися краще, сам же казав, як вона мріяла, щоб ти інженером став.
Володя опустив погляд.
— Відрахували мене, сесію я не здав.
— То відновися, — посміхнувся Віталій Олегович. — Сходи до деканату, тобі підкажуть, як.
Три дні Володя думав, що і як. Соромно було йти і просити.
Але раптом йому спало на думку — а який він приклад подає братам? Хоче, щоб вони все життя вантажниками працювали? Ну вже ні!
Секретарка його впізнала, навіть посміхнулася.
Сказала, що зараз нікого немає, але поновитись можна — все одно після зимової сесії перші відрахування підуть.
— Ти вчитися надумав? — запитала вона.
— Надумав.
Вже виходячи з інституту, Володя зіткнувся з колишньою однокурсницею Дашею.
— Ой, Володя, привіт! А ти що тут робиш?
— Вирішив поновитись, — зізнався він.
— Правда! Як чудово, Володя! А я в бібліотеку ходила. Ти знаєш, ми тут в кіно зібралися — хочеш зі мною? Тобто з нами…
Її щоки спалахнули, і вона подивилася на свої туфлі, немов перевіряючи, чи не брудні вони.
Тільки тут він помітив, яка вона красива, і набагато краща за Галю – відразу видно, що дівчина серйозна, не буде з ким попало кататися.
— Ну… Я можу, – сказав він.
Даша підвела очі і посміхнулася. І так легко стало Володі, так радісно!
— Тоді пішли?
— Зачекай! Мені треба відійти! Мамі хочу зателефонувати…
І він відійшов до лавки. Набрав номер, щоб почути мамин голос, щоб заспокоїти її – все добре, вийде ще з нього Хомо сапієнс…
