— І як довго ти збираєшся це терпіти?
Валентина Іванівна поставила пряме запитання. Її бордова синтетична блузка неприємно шаруділа при кожному русі.
Я витирала калюжу від розлитого чаю. Поруч зі мною, стукаючи п’ятами по нижній шухляді гарнітура, звивалася моя п’ятирічна донька Поліна.
Вібрація від її ударів віддавалася в моїх колінах. Причина скандалу валялася тут же: зелений льодяник зі смаком яблука. Не полуничний, як вона вимагала.
Полуничних на касі не виявилося.
— У моєму дитинстві, — свекруха обережно переступила через Полінин кросівок, що валявся на підлозі, — за такі витівки брали різку. І виростали нормальні люди. А в тебе не дім, а бедлам.
Вона клацнула застібкою сумки, розвернулася й важко пішла до коридору. Грюкнули вхідні двері.
Я нарешті впоралася з калюжею. У скронях стукав тупий, ритмічний біль — рівно в такт ударам Полінчиних ніг по дверцятах шафи.
На роботі я складала квартальні звіти й спокійно розмовляла по телефону з податковою.
А тут, на кухні, просто дивилася на свої тремтячі пальці й слухала, як моя дитина зриває голос.
Кожен похід по хліб перетворювався на перетягування каната. Поліна хапала з нижніх полиць шоколадні яйця, журнали з наліпками, мармеладних черв’ячків.
Якщо я намагалася витягнути це з візка, вона падала просто на брудну кахельну підлогу й кричала.
Люди в черзі реагували по-різному. Хтось голосно зітхав, хтось обурювався й вимагав заспокоїти дитину.
Я пітніла, гарячково діставала гаманець і купувала все, аби тільки припинився цей дзвін у вухах.
У садочку було не краще. Вчора вихователька тихо, дивлячись на дитячі шафки, мовила, що моя донька зіштовхнула Сашка з гірки. А сьогодні вона порвала чужий малюнок.
З Андрієм ми розійшлися два роки тому. Розлучення пройшло нудно, через суд. Ми просто склали його речі в чотири картаті сумки, і він поїхав.
Поліна тепер щовихідних збирала свій рожевий рюкзак і їхала до нього. І поверталася звідти іншою.
Вона сама знімала куртку, рівно ставила черевички на килимок і розповідала, як вони їли гречку з сосискою.
— А тато сказав чистити зуби, і я сама почистила! — казала вона, гордо піднявши підборіддя.
Я дивилася на ці рівно поставлені черевики й до болю прикушувала губу. Чому там — так, а тут — калюжа на підлозі й пронизливий крик?
У п’ятницю я прийшла по доньку раніше. Ольга Петрівна, огрядна жінка з сивим пучком волосся, закріпленим пластиковим «крабиком», стояла біля веранди й розмовляла з чиєюсь бабусею.
Діти гуляли, Поліна колупала палицею вологий пісок у пісочниці.
Бабуся забрала онука й пішла. Ольга Петрівна побачила мене й кивнула на синю дерев’яну лавку, з якої місцями облупилася фарба:
— Анно Іллівно, ходімо присядемо.
Я сіла. Дерево було холодним. Вихователька опустилася поруч:
— Ви сьогодні зовсім бліда. Синці під очима. Не спите?
Я втупилася в носки своїх чобіт. На правому була свіжа подряпина.
– Я більше не можу, Ольго Петрівно, – зізналася я. – У нас вдома… постійний галас. Вчора вона кинула в мене планшетом, бо я його вимкнула.
Я на неїнакричала, не витримала. Потім зачинилася у ванній, увімкнула воду, щоб вона не чула, і ридала.
Вихователька уважно слухала.
– Свекруха каже, треба давати по м’якому місцю, – продовжила я. – Подруги переконують, що це мине, це вікове. А я купую їй десяту ляльку, просто щоб пів години посидіти в тиші.
Ольга Петрівна помовчала.
– Я тридцять років у садочку, – мовила вона нарешті. – Таких, як ваша, у мене було двадцять. Знаєте, що я помітила? Найгірше поводяться діти, у яких вдома правила щодня різні.
Вона кивнула в бік Поліни. Та люто гатила палицею по перевернутому пластиковому відерцю. Бам. Бам. Бам.
– Ось ви коли-небудь заходили в темну кімнату, де меблі переставили? Руками намацуєте, натикаєтеся на кути, лаєтеся. Ось Поля зараз у такій кімнаті.
Ви з чоловіком розійшлися. Дім розділився навпіл. А де стіни — вона не розуміє.
Сьогодні ви в гарному настрої й дозволили лягти од одинадцятій. Завтра у вас болить голова, і ви відправили її спати о восьмій.
Вона повернулася до мене й пильно подивилася. У неї були вицвілі сірі очі — проникливі й непоступливі.
– Їй потрібен паркан. Один і той самий щодня. Щоб вона на нього навалилася, а він не впав. Вона вас штовхає, кричить — так вона перевіряє.
Якщо ви плачете або купуєте їй чергову ляльку, значить, ви зламалися. Значить, на маму покластися не можна. Звідси й її агресія, і все інше.
Вона встала й обтрусила коліна:
– Я не психолог, я просто за тридцять років надивилася. Складіть їй розклад. Однаковий. На кожен день. І не здавайтеся, коли вона кричатиме. А вона кричатиме, спочатку точно.
У суботу о десятій ранку подзвонили в домофон. Андрій. Я натиснула кнопку, пішла на кухню й увімкнула чайник.
Андрій зайшов у квартиру, зняв куртку й повісив на гачок. Поля одразу ж повисла на його нозі.
– Іди збери розмальовки, зараз поїдемо, – спокійно сказав він їй.
Поліна мовчки відчепилася й побігла до кімнати. Я дивилася їй услід, відчуваючи, як усередині закипає глухе роздратування.
— Чай, кава? — я дістала дві чашки з шафи.
— Кава, якщо є звичайна розчинна.
Він сів за стіл і відсунув убік зім’ятий чек з аптеки. Я насипала кави, залила окропом і поставила перед ним. Потім сіла навпроти.
– Вона мені сама розповідає, як у тебе зуби чистить і спати лягає без криків. Чому в тебе так, а в мене — ось це все?
Андрій розмішав цукор. Ложка гучно брязкала об стінки чашки. Він витягнув її й поклав на блюдце.
– Аню, я не одразу до цього дійшов. Перші місяці вона й у мене кричала. Я просто почав ставити певні рамки, створювати режим. Щоразу.
– Конкретніше.
– Вранці прокинулися, вмилися, потім сніданок. Якщо вона хоче мультики, я вмикаю таймер. Сорок хвилин. Дивиться «Фіксиків». Час закінчується — вона сама натискає кнопку на пульті.
— А якщо не натискає? — перебила я.
— Уперше не натиснула — натиснув я. Закричала. Я просто підійшов, висмикнув шнур телевізора з розетки й пішов на кухню мити посуд.
Вона кричала хвилин двадцять, а я мив сковорідку. Потім вона прийшла, соплі розмазані по обличчю…
Я пояснив: «Сорок хвилин минуло. Телевізор втомився». Усе. На третій раз перестала кричати. На п’ятий — сама натискала кнопку.
Він відпив кави й скривився — занадто гаряча.
— Солодке — одна штука після супу. Батончик, цукерка — неважливо. Спати — о дев’ятій вечора. Ми читаємо один розділ із книжки про пригоди звірят.
Потім я вимикаю світло. Ніяких «попити водички» чи «почухати спинку». Я кажу: «Полю, є правила». І зачиняю двері.
Я дивилася на пару над своєю чашкою. Вчора я дозволила їй випити склянку яблучного соку просто в ліжку, а потім ми годину дивилися ролики в телефоні, бо мені ліньки було з нею сперечатися.
— У нас має бути єдиний режим, — зітхнула я, дивлячись на темні плями від напою на дні. — Інакше ми їй голову остаточно закрутимо. Продиктуй мені все. За годинами.
Андрій дістав із кишені телефон і відкрив нотатки. Я переписала все собі.
У понеділок увечері ми вечеряли макаронами з сиром. На годиннику над холодильником було п’ятнадцять хвилин на дев’яту.
Поліна доїла й відсунула тарілку так, що вона огидно заскрипіла по стільниці.
– Увімкни мультики, – вимагала донька.
— Ми домовилися, — я почала прибирати зі столу. — Сорок хвилин було вдень, а о дев’ятій — митися й спати.
— Тато мені дозволяє ввечері! — Поліна звузила очі.
— Я дзвонила татові. Тато ввечері телевізор не вмикає, — я відкрила кран, щоб ополоснути руки.
— А я хочу! — вереск вдарив по вухах так різко, що я здригнулася.
Поліна схопила свою виделку й із силою кинула її на підлогу. Виделка глухо стукнулася об лінолеум і відскочила під стіл.
Я закрила кран і витерла руки.
Поліна кричала. Її обличчя почервоніло, на шиї виступили вени. Вона почала тупати ногами, потім лягла на підлогу, застукала ногами й заверещала ще дужче.
Я сіла на табурет і взяла з підвіконня перший-ліпший журнал із кросвордами.
Літери стрибали перед очима. Під пахвами стало мокро, серце калатало. Хотілося підскочити, схопити пульт, сунути їй телефон, аби тільки сусіди знизу не почали стукати по батареї.
«Паркан. Ти — паркан. Не падай», — згадала я слова Ольги Петрівни.
Я перегорнула сторінку. Донька кричала хвилин десять. Потім голос почав зриватися, вона захлюпала носом і підійшла до мене впритул.
— Полю, мультики вимкнені, — спокійно мовила я. — Хочеш, я тебе обійму?
Вона завмерла. По обличчю текли сльози. А потім вона просто впала мені на коліна й уткнулася чолом у живіт.
Я відклала журнал і поклала руку на її гарячу спину. Вона дихала важко, уривчасто, але крик припинився.
Так тривало ще п’ять днів. А потім Поля звикла до таймера й дійсно сама натискала на кнопку пульта, коли закінчувався час. Більше того, вона навіть свій посуд почала ставити в мийку.
Якось ми пішли в магазин по молоко й хліб. Біля самої каси, де лежали жуйки й шоколадки, Поліна простягнула руку до яскравого шоколадного яйця.
— Полю, — я м’яко зупинила її за зап’ястя. — Ми обговорювали це вдома. Сьогодні купуємо тільки хліб і молоко. Солодощі були після обіду.
– Купи, – вона спробувала вирвати руку.
– Ні. Поклади на місце.
Вона почала опускатися на підлогу. Куртка зашаруділа об металеву стійку з батарейками. Ззаду в черзі важко зітхнула жінка у дутому фіолетовому пальті:
– Господи, та купіть ви дитині шоколадку, вуха ж закладає! — голосно промовила вона, дивлячись поверх моєї голови на касирку.
Касирка байдуже пробивала сканером пачки макаронів.
У мене запалали вуха, щоки обдало жаром. Я присіла навпочіпки, щоб наші очі опинилися на одному рівні.
Вона вже майже лежала на підлозі, бруднячи світлу куртку об кахель зі слідами від черевиків.
– Наше правило в силі. Яйце залишається в магазині. Вставай, ми йдемо додому.
Я не стала її тягнути — просто дивилася. Поліна перестала смикати ногами, шморгнула носом і витерла соплі рукавом.
Подивилася на яйце у своїй руці, потім — на моє обличчя. Я не відводила погляду.
Вона повільно підвелася й кинула яйце назад у коробку — воно з гучним стуком вдарилося об інші пластикові половинки. І пішла до виходу, голосно човгаючи чоботами.
Я розрахувалася, засунула решту в кишеню пальто, взяла пакет і пішла слідом.
Через два тижні стався відкат. Ми були в аптеці. Поліна побачила на вітрині дитячі вітаміни у вигляді ведмедиків — яскраву банку з рожевою кришкою. І все почалося спочатку.
Вона завищала, почала опускатися на підлогу. Я стояла над нею, стискаючи в руці пакет із ліками, і відчувала, як усередині все провалюється: два тижні нанівець, нічого не працює…
Я ледь не купила ті вітаміни. Рука вже потягнулася до полиці.
Але потім згадала, як вона сама натиснула кнопку на пульті, коли пискнув таймер. Як сама прибрала тарілку після вечері.
Це було, мені не здалося. Я відвела руку:
– Полю, правило. Ми купуємо те, що в списку.
Вона кричала ще хвилин п’ять, а потім встала, витерла обличчя рукавом і пішла до виходу.
Увечері я зателефонувала Андрію:
– У мене був зрив. В аптеці.
– У мене теж був, – зізнався він. – У жовтні. Вона в «Дитячому оазисі» лягла просто біля каси. Підійшов охоронець. Я думав: «Усе, я найгірший батько на землі». Але я не купив. І наступного дня вона навіть не згадала цього.
Я натиснула «відбій»…
Минуло два місяці. Наприкінці листопада випав перший сніг.
Андрій привіз Поліну в суботу ввечері. Ми сиділи на кухні. Я заварила чай із чебрецем, на столі стояла вазочка з цукерками.
Поліна сиділа на підлозі у вітальні й складала конструктор. Пластикові деталі з сухим тріском сипалися з коробки на килим.
Раптом вона підхопилася, кинула жовту деталь і прибігла на кухню:
— Мамо! — застрибнула на табурет поруч зі мною. — Мамо!
— Що, Полю? — я поставила чайник на коркову підставку.
— Ми сьогодні ходили до торгового центру. І там був апарат, який робив рожеву вату на паличці! — Поліна аж підстрибнула. — А там хлопчик лежав на підлозі й кричав, що хоче вату!
Я поглянула на Андрія. Він взяв цукерку з вазочки й відкусив половину.
— І що? — поцікавилася я.
– А я не просила! – Поліна гордо випнула груди. – Бо тато пояснив, що сьогодні субота і ми їли морозиво в стаканчику після супу! А правило — одне солодке! Я сама відвернулася й пішла до сходів! Сама!
Андрій посміхнувся:
– Усе саме так. Навіть не пискнула.
Поліна зіскочила з табурета й побігла назад до свого конструктора.
Від чаю піднімалася пара, пахло травами. За вікном шуміли машини. А я відчувала якусь легкість.
Наступного дня, ближче до вечора, до нас завітала Валентина Іванівна.
– Я ось Полінці цукерок принесла, – вона простягнула мені пакет.
– Дякую, – посміхнулася я. – Але сьогодні я давати не буду. У нас правило: одне солодке на день. Сьогодні вже було морозиво. Завтра дам.
Свекруха подивилася на мене й кивнула:
— Ну добре. Завтра то завтра.
Я слухала, як у сусідній кімнаті Поліна, захоплена малюванням, тихо бурмоче собі під ніс. Ніхто не кричав. Ніхто не стукав п’ятами по підлозі.
Минув ще місяць. Зриви ще траплялися — у магазині, в гостях, перед сном, коли вона втомлювалася. Але між ними ставало дедалі більше тихих, спокійних вечорів.
Іноді я чую від знайомих, що таких ось галасливих дітей треба суворо приструнити — і не доведеться терпіти це місяцями. Але мені здається, ремінь — це не вихід.
