Світлана помітила, що Ігор одягнув свою найкращу сорочку — ту саму, кремову, яку купували разом минулого року на його день народження. І нові туфлі.
Навіть запонки одягнув, хоча вдома в неділю завжди ходив у домашньому.
— Свєта, нам потрібно поговорити, — сказав він, стоячи біля вікна спиною до неї.
Вона повільно поставила чашку з кавою на стіл. Серце забилося, але дивно — не від страху, а від цікавості.
Ігор явно готувався до цієї розмови. Як до важливої події.
І тут до неї дійшло: він чекає сліз, благань, істерики. А вона раптом відчула дивовижний спокій.
— Я думаю, нам краще розійтися, — продовжив він, не повертаючись. — Ми обоє це розуміємо.
— Розуміємо? — перепитала вона, здивувавшись власному голосу. Спокійному. Майже зацікавленому.
Ігор нарешті повернувся. На обличчі було написано здивування — вона відреагувала не так, як він розраховував.
— Ну так. Ми ж дорослі люди. Почуття минули, навіщо прикидатися?
Світлана відкинулася на спинку стільця.
Двадцять два роки шлюбу. Виростили сина. Пережили його перехідний вік і її власні сорок років. А тепер, мабуть, починалися її справжні п’ятдесят.
— І куди ж я піду? — запитала вона просто.
— Ну… — Ігор запнувся. — Можеш поки пожити у Маші. Або зняти щось. Я допоможу з грошима спочатку.
Маша — її сестра, яка все життя вважала, що Світлана даремно за нього вийшла.
«Допоможу з грошима». Як щедро.
— А сам що плануєш?
— Я? — Він явно не очікував зустрічних питань. — Поки нічого особливого. Можливо, продам квартиру, куплю щось простіше.
— Квартиру? — Світлана нахилила голову. — Цю?
— Ну так. А що?
Вона встала, підійшла до вікна. Ігор інстинктивно відступив.
Внизу школярі йшли з рюкзаками — почався навчальний рік. Життя продовжувалося своєю чергою.
— Ігор, а ти пам’ятаєш, на кого оформлена квартира?
— На мене, звичайно. А що?
— На тебе? — В її голосі з’явилися нотки здивування, яке могло здатися щирим. — Ти впевнений?
Вперше за всю розмову він виглядав розгубленим.
— Звичайно, впевнений. Ми ж купували давно… Купували на гроші, які мені подарувала мама ще до нашого весілля. Пам’ятаєш?
Вона продала свою кімнату в комуналці і сказала: «Це тобі на майбутнє». Так і вийшло — на наше майбутнє.
Ігор мовчав.
— А оформлювали на мене. Тому що ти тоді ніде не працював, шукав своє покликання. А мені в банку потрібні були довідки про доходи для кредиту.
Пригадав тепер?
— Але ми ж… Ми домовлялися…
— Домовлялися, що це наше спільне. І так і було. Поки ти сам не захотів все поділити.
Світлана сіла назад на стілець, взяла чашку. Кава вже охолола, але вона зробила ковток.
— Знаєш, Ігорю, я раптом зрозуміла, що ти правий. Нам дійсно варто розійтися.
— Так? — Він пожвавився, але в очах промайнула тривога.
— Так. І якщо вже ти так хочеш нового життя, давай зробимо все по-чесному.
Я залишаюся в квартирі — вона моя. А ти шукаєш собі нове житло. Сам. На свої кошти.
— Свєта, але ми ж можемо домовитися і по-людськи…
— А хіба це не по-людськи? — Вона посміхнулася. — Ти хочеш свободи — отримуєш. Повною мірою.
Ігор сів навпроти неї. Найкраща сорочка раптом здалася безглуздою.
— Але у мене зараз немає грошей на квартиру…
— А у мене немає бажання тебе забезпечувати. Ти ж сам сказав — ми дорослі люди.
— Я думав, ми зможемо все вирішити мирно…
— Мирно і вирішуємо. Ніхто не кричить, не скандалить. Просто кожен отримує те, чого хотів. Ти хотів, щоб я пішла, а виходить, що йдеш ти. Хіба це несправедливо?
Світлана встала, взяла свою чашку і попрямувала до раковини.
На екрані телефону мигало повідомлення про доставку продуктів — замовлення, яке вона зробила вчора на сьогодні.
— Мені потрібен час подумати, — пробурмотів Ігор.
— Звичайно, — погодилася вона, споліскуючи чашку. — Тільки не затягуй. А то у мене сьогодні подруги приходять. Не хотілося б при них влаштовувати сімейний розбір польотів.
Ігор пішов у спальню. Світлана чула, як він розмовляє по телефону — тихо, але схвильовано. Вона дістала продукти для обіду і почала різати овочі.
Рухи були спокійними, майже медитативними. Через пів години він повернувся на кухню.
— Світлано, може, ми поспішили? Давай ще раз все обговоримо.
— А що обговорювати? — Вона не підняла очей від обробної дошки. — Ти все вирішив. Я погодилася. Все чесно.
— Але квартира… Ми ж вкладалися в неї разом. Ремонт робили, меблі купували…
— Ремонт? — Світлана нарешті подивилася на нього. — Той, що мій батько робив? Своїми руками, безкоштовно?
Або меблі, які купували на мою зарплату, поки ти шукав своє місце в цьому житті?
— Я завжди працював!
— Працював. Але якось так виходило, що зарплату витрачав на себе, а сім’ю утримувала я. Пам’ятаєш, як пояснював?
«У чоловіка повинні бути особисті гроші для самоповаги».
Ігор замовк.
— А ще пам’ятаю, як ти говорив, що не готовий до дітей. А потім, коли Андрій народився, що батьківство тебе лякає. Зате зараз усім розповідаєш, який ти турботливий тато.
— До чого тут це?
— До того, що я прекрасно розумію: ти вирішив піти не вчора. І навіть не минулого тижня.
Світлана відклала ніж, повернулася до чоловіка обличчям.
— Скажи, Ігорю, а Олесі квартира подобається? Чи ви плануєте щось інше придбати?
Він зблід.
— Якій ще Олесі?
— Тій самій, з якою ти листуєшся останні пів року. Ну та, що вісім років працює в твоїй компанії, дітей поки що немає, але дуже хоче. Правильно запам’ятала?
— Ти стежила за мною?
— Навіщо стежити? Ти сам все розповів. Пам’ятаєш той вечір три тижні тому? Прийшов додому щасливий, розповідав про співробітницю.
Така розумниця, така перспективна. А наступного дня чомусь купив нову сорочку.
Світлана взяла рушник, витерла руки.
— А ще ти став вранці в душ ходити перед роботою. Раніше ввечері мився. І парфум купив. І в фітнес-клуб записався — вперше за десять років.
— Свєта…
— А телефон тепер з собою навіть у ванну носиш. Раніше спокійно залишав де завгодно. І постійно посміхаєшся, дивлячись в екран.
На розумному годиннику Ігоря загорілося повідомлення. Він машинально подивився і швидко прикрив зап’ястя.
— Олеся пише? — запитала Світлана із щирою цікавістю.
Ігор опустився на стілець.
— Я не планував…
— Не планував що? Закохатися чи попастися?
— Це випадково вийшло. Ми просто розмовляли на роботі, а потім…
— А потім ти вирішив, що краще я сама піду. Зручно. Квартира залишається тобі, репутація не страждає.
Дружина сама пішла, значить, винна. А з Олесею можна почати стосунки з чистого аркуша.
Світлана сіла навпроти чоловіка.
— Знаєш, що дивно? Я зовсім не злюся. Навіть вдячна. Ти допоміг мені зрозуміти, що я набагато сильніша, ніж думала.
— Що ти збираєшся робити?
— Жити. Тут, у своїй квартирі. Можливо, нарешті займуся тим, про що завжди мріяла, але не наважувалася. У мене тепер з’явиться час для себе.
— А як же Андрій?
— Андрію двадцять один. Він дорослий. Думаю, сам розбереться, хто з батьків як себе поводить.
Ігор встав, пройшовся по кухні.
— Свєта, може, ми можемо якось домовитися? Я готовий виплачувати тобі компенсацію…
— За що? — щиро здивувалася вона.
— Ну… За квартиру. За роки спільного життя.
— Ігорю, ти хочеш купити мою квартиру, щоб привести сюди свою дівчину?
— Не так грубо…
— А як? Ти пропонуєш мені гроші за те, щоб я добровільно стала бездомною?
Світлана розсміялася — щиро, без злості.
— Знаєш, раніше я б погодилася. З жалю до тебе. Подумала б: «Бідненький, він же не зі зла, просто покохав».
І пішла б до сестри, і ще вибачалася б перед тобою за те, що не змогла тебе втримати.
Жінка встала, підійшла до вікна.
— А зараз розумію: ти просто вважав, що я зручна дурепа, яка все стерпить. І знаєш що? Ти помилився.
— Значить, ти не підеш?
— Ні. Підеш ти. Сьогодні. І візьмеш тільки свої особисті речі.
— А якщо я відмовлюся?
Світлана повернулася до чоловіка. В її очах був спокій людини, яка нарешті зрозуміла свою справжню силу.
— Тоді завтра Олеся дізнається, що її коханий — не вільний чоловік, а ще й одружений.
І заодно дізнається, як саме він планував вирішити житлове питання. Думаєш, їй це сподобається?
Ігор мовчав.
— У тебе є година, — додала Світлана. — Мої подруги приїжджають о п’ятій. Повторюсь: не хотілося б, щоб вони стали свідками сімейної вистави.
Вона взяла з підвіконня пульверизатор і пішла обприскувати рослини.
У будинку стало дуже тихо — тільки шипіла вода і десь скрипіли половиці під ногами чоловіка, який збирав свої речі.
Світлана посміхнулася своїй улюбленій фіалці. Справжнє життя тільки починалося.
