— Ігор, розбери пакети, руки відвалюються.
Я кинула важкі сумки з магазинів прямо на підлогу передпокою, ледь переступивши поріг.
Спина нила тупим, звичним болем, вени на ногах гуділи.
У квартирі було душно і темно. Пахло застояним чоловічим потом і дорогим парфумом Dior Sauvage, який я подарувала йому на Новий рік з тринадцятої зарплати.
Ігор сидів за кухонним столом, згорбившись над ноутбуком, як горгуля.
У вухах білі краплі бездротових навушників, на екрані миготіння якихось графіків і червоно-зелених свічок. Він навіть не обернувся.
— Марино, ну я зайнятий! — він скривився, знімаючи один навушник. — У мене арбітраж трафіку з Китаєм, тут кожна секунда — долари. Не збивай фокус!
Я важко зітхнула, відчуваючи, як всередині закипає роздратування. П’ятниця, вечір…
Я відпрацювала тиждень старшим логістом на складі, розгрібаючи помилки водіїв і істерики клієнтів.
А мій чоловік, великий бізнесмен, знову «в потоці».
Дістала свій телефон, щоб замовити піцу — сил стояти біля плити не було ніяких. Екран мигнув і згас, сіла батарея.
— Ігор, дай свій телефон, я замовлення оформлю, поки мій на зарядці.
— Не дам, — Ігор сіпнувся так, ніби я попросила у нього нирку. — Там сесія відкрита, зіб’єш налаштування, все полетить до біса.
— Та яка сесія, Ігорю? Мені просто додаток доставки відкрити, пару хвилин.
Я потягнулася до його смартфона, що лежав на столі екраном вниз. У цей момент екран засвітився сам собою.
Прийшло push-повідомлення від банку. Я встигла прочитати тільки заголовок, але літери закарбувалися в мозку:
«Відмова. Недостатньо коштів для списання 19 800 грн.».
Ігор вихопив телефон так різко, що ледь не змахнув чашку з недопитою кавою. Його руки тремтіли.
— Я ж просив! Не лізь під руку! Ти що, не чуєш?!
Я завмерла, дев’ятнадцять вісімсот — це точна сума нашого щомісячного платежу за іпотеку за цю двокімнатну квартиру в спальному районі. Платіж мав списатися сьогодні.
— Ігор, — мій голос став крижаним. — Я вчора переказала тобі двадцять тисяч рівно на іпотеку, чому «недостатньо коштів»?
Ігор бігав очима, на лобі виступив дрібний піт. Він почав теребити край худі.
— Це… це технічний рахунок, я перекинув їх на брокерський, щоб прокрутити за ніч. Там волатильність шалена, завтра поверну з відсотками і заплачу. Ти вічно панікуєш! Іди грій котлети, дай працювати!
Він знову надів навушники, відсікаючи мене і мої питання.
Я мовчки пішла в спальню, всередині мене почав дзвеніти тривожний дзвіночок.
Я згадала пропущені дзвінки з незнайомих номерів за останні три дні. Думала, що це спам, реклама стоматологій, а якщо колектори?…
Третя години ночі. Ігор хропе, розкинувшись на ліжку «зірочкою». Йому сняться його мільйони.
А я сиджу на кухні. Темно, тільки вуличний ліхтар світить у вікно жовтою плямою. Переді мною його телефон.
Я знаю графічний ключ. Буква «М» — Марина або Мільйонер, або ще щось. Він занадто ледачий і самозакоханий, щоб придумати складний код.
Руки крижані, пальці не слухаються, малюю букву «М», екран розблоковується.
Заходжу в додаток банку, серце калатає десь у горлі.
Баланс: 124 гривні 56 копійок.
Двадцяти тисяч немає…
Відкриваю історію операцій. Вчора, 18:40, переказ 20 000 гривень на криптобіржу.
І слідом — серія дрібних списань: 200, 400, 1000 гривень.
Мене накриває нудота, він програв іпотечні гроші. Гроші, які я відкладала, економивши на обідах, економивши на манікюрі.
Але це, як виявилося, було тільки пів біди.
Я відкриваю його пошту, в папці «Спам» висить непрочитаний лист від МФО «Займер».
Заголовок: «Шановний клієнте! Ваша позика на картку *4274 схвалена. Гроші відправлені. Не забудьте погасити до 25.01».
Закриваю рот рукою, щоб не закричати. Картка *4274 – це МОЯ зарплатна картка.
Картинка складається миттєво, як пазл…
Він брав мій телефон, поки я спала або була в душі. Оформляв мікропозики на мої паспортні дані. Переказував гроші собі. І програвав.
Але найстрашніше… я знаходжу в додаток банку. На головному екрані висить яскравий банер:
«Кредит готівкою «На будь-які цілі» попередньо схвалений. Сума: 500 000 гривень. Ставка 28%. Натисніть «Отримати гроші»».
Кнопка «Отримати» активна. Вона пульсує, манить. Потрібно тільки натиснути і ввести код з СМС.
Я заходжу в історію браузера, останні запити:
«Віза в Таїланд терміни оформлення».
«Пхукет житло на місяць дешево».
«Як виїхати з країни з боргами і банкрутством?»
Мене охоплює крижаний піт, він не збирається платити іпотеку. Вранці він натисне кнопку. Отримає пів мільйона, переведе їх у крипту і полетить.
А я залишуся тут, у цій задушливій двокімнатці, яку банк забере через пів року за прострочення.
З боргами, зруйнованим життям і з його брудними шкарпетками під ліжком.
Дивлюся на кухонний ніж, що лежить на стільниці. Потім дивлюся в бік спальні, де хропе людина, яку я годувала п’ять років, поки він «шукав себе».
Ні, в’язниця мені не потрібна. Мені потрібна справедливість і свобода…
Зранку я нервово мию підлогу в коридорі. Старе пластикове відро з брудною, мильною водою стоїть біля тумбочки, прямо на проході.
Я спеціально додала побільше «Містера Пропера», щоб піна була густою.
Ігор прокидається. Я чую, як він потягується, крекче. Він у гарному настрої – сьогодні день «Х». Він стане багатим і вільним.
Він виходить у коридор, чухаючи живіт під футболкою.
– Марина, кава є? – голос бадьорий, зухвалий.
Шукає рукою по тумбочці, не дивлячись.
— А де моя трубка? Я її тут вчора залишав.
Я вичавлюю ганчірку у відро, спокійно, навіть буденно кажу:
— Ой, Ігоре, біда така. Я підлогу мила, зачепила тумбочку шваброю…
Киваю на відро. На дні, під шаром сірої піни, лежить його телефон. Чорна цеглинка, що пускає рідкісні бульбашки повітря. Останні подихи його «бізнесу».
Ігор завмирає, його обличчя витягується, блідне.
— Ти… Ти що наробила?!
Він падає на коліна прямо в брудну калюжу, суне руки в воду по лікоть, дістає телефон. Трясе його, тисне кнопку ввімкнення.
Екран залишається чорним.
— Тепер він не вмикається, — «співчутливо» кажу я, продовжуючи терти плінтус. — Сімку, напевно, теж замкнуло. Вода ж мильна, з хімією.
— Ти ненормальна?! Зовсім з глузду з’їхала?! — він кричить так, що на шиї набрякають вени, обличчя стає багряним. — Мені має прийти СМС! Важливе! Термінове! Там гроші!
Метається по квартирі, кидає стільці, збиває вазу.
— Ноутбук! Де ноутбук?! Я через веб-версію зайду! Мені код потрібен!
— А ноутбук я з собою вчора на роботу забрала, — брешу я, дивлячись йому прямо в очі. — У нас сисадмін просив подивитися.
Ти ж сам скаржився, що він гальмує. Почистять від вірусів, термопасту поміняють. Увечері принесу.
Ігор сповзає по стіні. Він осідає на підлогу, обхопивши голову руками, розуміє: без телефону він не увійде в банк.
Без сім-карти він не отримає код підтвердження для кредиту. Його план зруйнувався, а літак до Таїланду полетів без нього.
Я встаю з колін, кидаю ганчірку у відро. Бризки летять на його одяг. Сідаю на табуретку навпроти, тепер я господиня ситуації.
— Не трясися, Ігор. Ніякого «важливого СМС» на п’ятсот тисяч ти не отримаєш. Банк сьогодні відпочиває.
Ігор повільно піднімає на мене очі, в них тваринний страх. Він вперше бачить мене такою. Не «зручною Маринкою», а ворогом.
— Ти… ти знала?
Я кладу на стіл аркуш паперу, роздруківку з онлайн-банку.
— Я заблокувала свою картку і перевипустила нову, паролі всі в застосунках змінила. Твій доступ до моїх рахунків закритий, халява скінчилася.
Роблю ковток холодної води.
— А ще я роздрукувала виписку. Ти взяв на мене гроші у «Займері». Це шахрайство, а крадіжка грошей з банківського рахунку — це тяжкий злочин, Ігор. До шести років позбавлення волі.
— Марино, ну ти чого… — Ігор намагається включити свою фірмову чарівність, посміхнутися, але губи тремтять, і виходить жалюгідна гримаса. — Я ж для нас хотів!
Я б відігрався! У мене стратегія була вірна, просто ринок хитнуло! Ми б будинок купили, зажили б… Я все поверну!
— Мовчи, — кажу я. — Слухай уважно. Зараз ти береш свій рюкзак і валиш звідси назавжди. До мами, на вокзал, під міст — мені байдуже.
— Я не піду! — він підхоплюється, намагаючись повернути контроль. — Це і моя квартира! Ми в шлюбі! Я маю право!
— Ти помиляєшся, квартира іпотечна, основний позичальник і платник — я. Ти був співпозичальником без урахування доходу. А ось заява в поліцію у мене вже написана, лежить у сумці.
Я киваю в бік коридору.
— І ще, у передпокої зараз сидить мій брат Сергій. Він приїхав пів години тому, поки ти спав.
Якщо ти через п’ять хвилин не зникнеш, ми викликаємо наряд і я даю хід справі про крадіжку грошей, сядеш реально. А Сергій додасть від себе — спустить зі сходів, поки поліція їде.
У передпокої чується важкий, надсадний кашель брата. Сергій – колишній тренер з боксу, сто кілограмів живої ваги.
Ігор розуміє, що гра програна.
– Ти пошкодуєш, – шипить він, хапаючи куртку з вішалки. – Ти без мене згниєш тут, стара видра! Кому ти потрібна в свої сорок вісім?!
— Ключі на стіл, — вимагаю я, не реагуючи на образи.
Він кидає зв’язку ключів на підлогу. Дзвін металу луною розноситься по порожній квартирі. Грюкає дверима так, що зі стелі сиплеться штукатурка.
Я повільно нахиляюся, піднімаю ключі.
Потім беру його мокрий телефон, дістаю скріпку, виймаю слот для сім-карти. Ламаю пластик навпіл. Хрускіт, який приємний звук.
Сідаю за стіл, беру калькулятор, звичка логіста все рахувати. Мінус 20 000 гривень — іпотечний платіж, який він вкрав і програв.
Мінус 10 000 — мікропозика на моє ім’я. Доведеться віддати, щоб не псувати кредитну історію і не тягатися по судах, це швидше.
Разом прямий збиток: 30 000 гривень.
Я дивлюся на порожній стілець, де він сидів п’ять хвилин тому.
— Тридцять тисяч гривень за те, щоб не влетіти на пів мільйона і позбутися паразита… — промовляю я вголос.
– Дешево відбилася.
Встаю, беру пляшку «Доместоса» і йду у ванну, мені хочеться відмити квартиру хлоркою і випалити цей запах дорогих парфумів і брехні.
