Ігор скривився, ніби у нього заболів зуб. Крик за дверима кабінету ставав дедалі гучнішим.
— Ти мені тут не викай! Я знаю, що це ти! — пронизливий баритон Степанова, заступника з комерції, перекривав шум офісної кавомашини.
Ігор з силою зачинив папку зі звітами. Три місяці тому, коли батько вручив йому ключі від офісу і поїхав «поправляти здоров’я» на води, Ігор думав, що найскладніше — це податкова.
Виявилося, найскладніше — це люди. Колектив, який дістався у спадок, нагадував банку з павуками, де кожен норовив вкусити сусіда.
Двері відчинилися. Степанов влетів до кабінету, червоний, спітнілий, краватка збилася набік.
Слідом, бліда, але з прямою спиною, увійшла нова прибиральниця. Тетяна, здається. Працює другий тиждень.
— Ігор Олегович, вживайте заходів! — Степанов тицьнув пальцем у дівчину. — Вона гроші краде!
У головного бухгалтера з сумки зникло три тисячі, у секретарки зникло кілька сотень. А ця ходить всюди зі своєю шваброю, прикидається невинною овечкою!
Тетяна мовчала. Вона не плакала, не виправдовувалася. Просто стояла і дивилася на Степанова важким, дорослим поглядом.
На ній був мішкуватий робочий халат, що приховував фігуру, волосся стягнуте в тугий вузол. Ні грама косметики, руки червоні від води.
— У вас є докази, Вікторе Петровичу? — тихо запитав Ігор.
— Які докази? — скрикнув заступник. — У неї доступ скрізь! Хто ж ще? До неї нічого не пропадало! Треба її вигнати, і з вовчим квитком! Я поліцію викличу!
— Я не брала, — голос у Тетяни виявився низьким, глухуватим. — Я прибирала в бухгалтерії, коли там нікого не було. Але до сумок не торкалася.
— Бреше і не червоніє! — гримнув Степанов.
— Ідіть працювати, — Ігор втомлено махнув рукою. — Обоє. Я розберуся.
Коли вони вийшли, Ігор підійшов до вікна. На вулиці листопад мішав бруд зі снігом.
Йому було неприємно. Якщо Тетяна злодійка — це погано.
Якщо Степанов обмовляє, щоб прилаштувати на її місце «свою» людину (а чутки такі ходили) — це ще гірше.
Потрібно перевірити. Спосіб був старий, дідівський, підлий, але робочий.
Увечері, коли офіс спорожнів, Ігор дістав гаманець. Витягнув кілька купюр, щоб куточок однієї недбало стирчав назовні.
Поклав портмоне на край масивного дубового столу. Налаштував веб-камеру ноутбука так, щоб вона дивилася на стіл, і вимкнув монітор.
Індикатор роботи камери заклеїв шматочком чорної ізоляційної стрічки.
— Вибачте, Таня, — прошепотів він у порожнечу.
Вранці він боявся відкривати ноутбук. Йому здавалося, що він зараз побачить те, що остаточно знищить у ньому віру в людей.
Відеофайл завантажився. Прискорене перемотування. Темрява. Потім загоряється бокове освітлення. Входить Тетяна.
Ігор впився поглядом в екран. Вона рухалася швидко, економно. Ніяких зайвих рухів.
Протерла пил з шаф, полила засихаючий фікус в кутку. Підійшла до столу.
Ігор перестав дихати.
Тетяна завмерла. Вона побачила гаманець. На відео було видно, як вона зітхнула. Озирнулася по сторонах.
«Ну, не бери. Будь ласка, не бери», — подумки благав Ігор.
Вона і не взяла. Вона дістала з кишені фартуха аркуш паперу і ручку. Швидко щось написала.
Потім взяла гаманець — з огидою, двома пальцями, за самий краєчок — відкрила верхню шухляду столу, кинула його туди і з гуркотом зачинила. А записку приліпила на монітор.
Ігор перевів погляд з екрану на свій реальний монітор. Жовтий стікер висів на місці.
На ньому великим, розмашистим почерком було написано: «Приманка для дурнів. Не ганьбіться. І фікус полийте добривом, він у вас скоро загине».
Ігоря обдало жаром. Вуха загорілися так, ніби їх натерли перцем. Йому стало соромно.
Пекуче, нестерпне почуття сорому перед цією жінкою в синьому халаті. Він хотів зловити злодія, а сам виглядав як дрібний провокатор.
Він знайшов її в підсобці під час обіду. Вона сиділа на перевернутому відрі і їла яблуко. Побачивши директора, не підхопилася, не почала метушитися.
— Прийшли звільнити? — спокійно запитала вона.
— Прийшов вибачитися.
Тетяна хмикнула, відкусила шматок яблука.
— Перевірка на чесність? Класика.
— У нас дійсно крадуть, Таня. Степанов тиснув, я повинен був переконатися. Вибачте мене. Це було низько.
— Було, — погодилася вона. — Але ви хоча б вибачилися. Степанов би просто підкинув мені цю купюру в кишеню.
Ігор притулився до дверного косяка.
— Ви розбираєтеся в рослинах? Щодо фікуса.
— У мене вдома була оранжерея… Раніше.
— А зараз?
— А зараз у мене кімната в гуртожитку і борг за лікування батька, який я буду віддавати ще років п’ять.
У її голосі не було скарги. Тільки суха констатація факту.
— Ігор Олегович, — вона подивилася на нього прямо. — Шукайте винного серед своїх. Серед тих, хто посміхається і тисне руку.
Прибиральниці красти нерозумно — на нас перших подумають. А ось той, хто відчуває себе господарем, страх втрачає.
Ця розмова змусила Ігоря діяти. Він викликав начальника охорони і зажадав встановити приховані камери не тільки в кабінетах, але і в коридорі, з оглядом на вішалки.
Злодія спіймали через три дні. На записі, який приніс похмурий начальник охорони, був не Степанов.
Це був Дем’ян Ілліч, старий юрист компанії. Людина, яка працювала ще з часів заснування фірми.
На відео сивочолий чоловік, озираючись, швидко нишпорив по кишенях пальто в гардеробі, витягав купюри і ховав їх у рукав.
Ігор дивився на це і відчував нудоту.
Дем’ян Ілліч сидів перед ним через годину. Він нічого не заперечував. Просто згорбився, перетворившись на маленького, жалюгідного старого.
— Син у боргах, — прошепотів він, дивлячись у підлогу. — Колектори дзвонять, погрожують відібрати квартиру.
Тиснуть на сім’ю. Сума страшна… Я думав, перехоплюся, потім поверну… Затемнення найшло на старечу голову, Ігор Олегович.
Ігор мовчав. Всередині все кипіло, але він розумів: посадити старого — значить, просто зламати його.
— Пишіть заяву, — глухо сказав Ігор. — За власним бажанням. Борги співробітникам повернете з розрахункових.
А з колекторами… Дайте мені номер. Служба безпеки поговорить. Але щоб я вас тут більше не бачив.
Коли за юристом зачинилися двері, Ігор відчув дику втому. Хотілося простого людського тепла, а не ось цього всього.
Він пішов шукати Таню. Вона мила сходи на першому поверсі.
— Таня, — він зупинився на сходинці. — Ви були праві. Це був свій.
Вона випросталася, прибрала пасмо волосся з чола.
— Я рада, що справедливість перемогла.
— Таня, давайте вип’ємо кави? Не тут. Увечері.
Вона подивилася на свої руки, червоні від води і хлорки.
— У мене немає сукні для ресторанів, Ігор Олегович. І туфель немає. Я на роботу в кросівках ходжу.
— А я й не люблю ресторани. Я знаю місце, де роблять найкращі чебуреки в місті, і кава непогана. І там всім плювати на туфлі.
Вона розсміялася. І цей сміх перетворив її обличчя, зробивши його молодим і живим.
— Чебуреки? З директором? Ну, ризикнемо.
З того вечора все закрутилося. Вони не афішували стосунки. Просто Ігор підвозив її додому, вони гуляли по набережній, де вітер пронизував до кісток, але їм було тепло.
Він дізнався, що Таня — біолог за освітою, що вона знає латину і мріє відкрити свій розплідник рослин. Що вона не терпить брехні і фальші.
Вона була справжньою. Живою. Без масок.
Але щастя не буває довгим, якщо твоє прізвище відоме в ділових колах.
Батько повернувся через місяць після звільнення юриста. Засмаглий, схудлий і жорсткий, як стара підошва.
— У суботу вечеря, — заявив він з порога, навіть не запитавши, як справи у фірмі. — Приїжджає Аркадій Воронов. Власник мережі складів. Ми підписуємо злиття. Це виведе нас на регіональний рівень.
— Я радий, тату.
— Зарано радієш. У Воронова є умова. Він старовір у бізнесі. Йому потрібні гарантії. Родинні. У нього дочка на виданні.
Ігор завмер.
— У сенсі?
— У прямому. Ти одружуєшся. Дівчина з характером, кажуть, але з таким приданим, що можна пів міста купити.
— Ні, — тихо сказав Ігор.
Батько повільно повернувся.
— Що ти сказав?
— Ні. Я не річ, щоб мене продавати в навантаження до контракту. І у мене є жінка.
— Та прибиральниця? — батько скривився, як від неприємного запаху. — Мені Степанов доповів. Ти зовсім ідіот? Ти спадкоємець фірми! А вона хто?
— Вона людина. А ти зараз говориш як торговець.
— Отже, — голос батька став крижаним. — У суботу ти будеш у ресторані. При параді. І зробиш пропозицію дочці Воронова.
Або в понеділок я перепишу заповіт, звільню тебе, а твою Таню…
Повір, я знайду спосіб зробити так, що жодна компанія в цьому місті не візьме її на роботу. Навіть туалети мити.
Ігор стиснув кулаки так, що нігті впилися в долоні. Він знав батька. Той пустих слів не казав.
— Я прийду, — процідив Ігор. — Але тільки щоб сказати їм «ні» в обличчя.
У ресторані було душно від аромату дорогих лілій.
Аркадій Воронов, огрядний чоловік з бичачою шиєю, вже сидів за столиком. Поруч з ним, спиною до зали, сиділа дівчина в чорній сукні.
Батько штовхнув Ігоря в бік.
— Посміхайся.
— Добрий вечір, — вичавив Ігор.
— О, наречений з’явився! — прогудів Воронов. — Ну, сідай. Знайомся, моя гордість. Тетяна.
Дівчина повільно повернулася. Ігор відчув, як підлога зникає з-під ніг.
Це була Таня. Його Таня. Тільки волосся не в пучку, а розсипане по плечах, і замість робочого халата — чорна сукня, яка коштувала як річна зарплата всього їхнього офісу.
— Добрий вечір, Ігоре Олеговичу, — спокійно сказала вона. — Фікус живий?
Ігор мовчав. Він не міг зрозуміти — це сон чи знущання?
Батько Ігоря впустив виделку. Вона із дзвоном вдарилася об тарілку.
— Ви… знайомі? — прохрипів батько.
— Більш ніж, — посміхнувся Воронов. — Моя дочка — дівчина з примхами. Сказала:
«Тату, не вийду за багатія, поки не дізнаюся, що він за людина. Всі вони солодко співають, поки бачать татові гроші».
Влаштувалася до тебе прибиральницею. Я був проти, скандалив, а вона уперлася. Характер мій.
Тетяна дивилася на Ігоря. В її очах було питання. І страх. Вона боялася, що він не пробачить.
— То це була вистава? Випробування? — тихо запитав Ігор. — Борги, хворий батько, гуртожиток?
— Батько і справді хворів, — відповіла вона. — Тільки лікували ми його в Німеччині. А про борги…
Мені потрібно було, щоб ти побачив у мені людину, а не мішок з грошима. Ігор, ти пройшов перевірку.
Ти єдиний, хто не витер об мене ноги. Ти захищав просту прибиральницю. Ти не побоявся піти проти батька.
Ігор згадав той вечір з чебуреками. Її сміх. Її теплі руки.
— Ти збрехала мені, — сказав він.
— Я не брехала про головне, — вона накрила його долоню своєю. — Я була собою. І ти був собою. Хіба цього мало?
Батько Ігоря, який весь цей час хапав ротом повітря, нарешті, знайшов дар мови:
— Так це що… Виходить… Вона і є наречена? — він розплився в улесливій посмішці. — Таня! Яка мудрість! Яка прозорливість! Ну, Ігор, чого ти сидиш? Цілуй наречену!
Ігор подивився на батька з холодним презирством. Потім перевів погляд на Таню. Вона чекала.
— У відділ логістики я тебе не візьму, — серйозно сказав він.
Таня напружилася.
— Але у мене в кабінеті фікус гине, — продовжив він, і куточки його губ здригнулися. — І хтось повинен стежити, щоб я не став таким же черствим сухарем, як наші батьки.
Воронов розреготався так, що задзвеніли келихи. Таня посміхнулася — тією самою посмішкою, від якої Ігорю ставало тепло навіть у листопаді.
— Домовилися, — прошепотіла вона. — Але чебуреки все одно з тебе.
