Я повернулася додому, поставивши пакети з продуктами на кухні.
– Ігоре, розпакуй хоча б те, що я купила! Знову цілий день на дивані лежиш, ніби прямуєш до щастя? – роздратовано крикнула чоловікові.
А він навіть не вийшов мене зустріти, а лише зробив телевізор голосніше.
– Ну ось, почалися претензії, не встигла й порога переступити! – чоловік вийшов і незадоволено подивився на мене.
– Ти сидиш вдома вже пів року. Я працюю одна, а ти взагалі нічого не робиш. Впевнена, що вечерю не приготував, мене чекав.
Ігор закотив очі, висловлюючи, що думає про сказане. Я стиснула губи і пішла сама розкладати продукти.
Так, я хотіла жити нормально – стабільна робота, гарний ремонт, холодильник, заповнений якісними продуктами, у перспективі діти, які ходять на гуртки, у басейн.
Ця гонитва за ситим життям була в мені з дитинства. Такою я й виросла.
Не готова була миритися з нестачею того, що я вважала для себе по-справжньому важливим. А ось Ігор був зовсім не таким.
Ми познайомилися з ним п’ять років тому. Чарівний хлопець, який чудово грав на гітарі.
Він був готовий тижнями харчуватися локшиною швидкого приготування, спати на найдешевшій постільній білизні, миритися з кухнею, що розвалюється.
Його улюбленим словом було «нормально». Йому підходило багато з того, що мені здавалося просто неприйнятним.
Рік тому він отримав значне підвищення на роботі. Так, зарплати стало більше, і відповідальності додалося.
Але я була така рада, що чоловік нарешті «став на ноги», що відразу ж взяла грандіозний кредит на ремонт, меблі та техніку в нашій квартирі.
Вона дісталася мені у спадок від бабусі, тож я сміливо вкладала в неї гроші.
Так, я взяла кредит, не порадившись із чоловіком. Якщо чесно, мені це навіть на думку не спало.
А доходи були спільними, і я просто щомісяця сплачувала необхідну суму, не повідомляючи про це Ігоря.
Він пропрацював у керівництві пів року, а потім фірма раптово повністю збанкрутувала, і всіх працівників просто виставили на вулицю.
– Як ти могла не сказати, що взяла таку суму! – кричав на мене Ігор.
– Як ти міг втратити роботу? – не соромлячись у виразах, вичитувала я свогт чоловіка. – Ти ж розумієш, що в цьому житті гроші – найголовніше.
Без них ти ніхто, порожнє місце! Ще дітей хочеш. Та які тобі діти, у тебе відповідальності, як у кактуса!
– І тепер ти мене зі світу звести готова за свої шпалери та плитку у ванній.
– Я втомилася жити як доведеться. Це тобі все «нормально», а я хочу добре, з новими шторами, з вчасно оплаченими комунальними. Шукай роботу!
Пошук роботи затягнувся на пів року. Час від часу чоловік щось знаходив.
Він розвантажував фури з фруктами на «Зеленому ринку», по дрібницях ремонтував знайомим комп’ютери, але це були такі копійки.
– Ти сидиш рівно, і тобі не дме за моєю спиною! – пиляла я Ігоря.
– Я щодня переглядаю вакансії, я шукаю, просто нічого не підвертається. Нормальну роботу не так легко знайти , – виправдовувався чоловік.
– Шукач, блін! Індіана Джонс! Скарбів чекаєш? А вони тільки в кіно, а в реальному житті треба брати на себе відповідальність, треба боротися, а не на дивані лежати.
– Ти на шиї у мене, як ярмо, Лідо! – кричав Ігор, червоніючи.
– Це я на шиї твоїй сиджу? – перепитала я безробітному чоловікові, але він приголомшив несподіваною відповіддю.
– Я не можу так більше, розумієш? Я хочу розуміння, підтримки, я хочу, щоб ти була моєю тихою гаванню, а ти як пилка – пилиш і пилиш.
Я нічого робити не хочу саме через таку ось знецінювальну дружину, як ти. Колька, он, коли роботу втратив, стільки від родини підтримки отримав.
Олена його пахала і рота не відкривала, тільки «милий», «дорогий», «тримайся, ми впораємося». А ти? Ти мене випотрошила, як рибу, зламала все в мені.
Я розгублено моргнула – то це я винна, що він тут телевізор гіпнотизує цілодобово?
– А я значить все можу, Ігоре? Працювати на двох роботах, вести господарство. Прийшла – підлоги помий, вечерю приготуй, футболки тобі попрасуй.
Мені потрібен чоловік, а не інфантильна дитина, яка тільки скиглить і нічого не робить.
– Я не скиглю. Перед тобою марно скиглити, у тебе залізо всередині – не пошкодуєш.
Мені справді було його не шкода. Я відчувала образу і їдке роздратування.
Може, й треба підтримати, але я занадто втомилася – від себе в цих стосунках, від чоловіка, який не виправдав моїх очікувань.
Я думала, він у шлюбі подорослішає, відчує принади ситого, комфортного життя, буде прагнути до кращого.
Але найменша складність стала соломинкою, яка зламала, так, не надто могутнього верблюда.
– І що ти пропонуєш? І далі сваритися? – втомлено запитала я.
– Я пропоную розлучитися. Ми не підходимо одне одному. Ти хочеш амбітного, який буде рватися вперед, разом з тобою.
А я не такий, розумієш? Мені потрібно набагато менше, ніж тобі. Для мене гроші не головне.
Я ціную вірність, любов, людське ставлення і повагу. Для тебе вони завжди були порожнім звуком, ти все вимірюєш купюрами.
– Тому що твоєю повагою і любов’ю ситий не будеш, і їсиш ти борщ, продукти на який я купила, якщо раптом забув.
І одягнений ти в піжаму, куплену мною! Робиш із себе святого, проте не сидиш на хлібі й воді й у лахміттях не ходиш!
– Якби цього не було, я б пережив. Якби ти мене кохала й підтримувала, у мене були б сили вибратися з цієї прірви.
– Згодна, розставання – найкращий вихід для нас. Ми з різного тіста.
Ігор зібрав свої речі й пішов. Я плакала на кухні, наливши собі міцного чаю.
Так шкода цих даремно витрачених п’яти років! Я мріяла про дітей, мріяла, щоб мій чоловік заробляв стільки, щоб ми жили на гідному рівні.
А що в результаті? Розставання з людиною, яка не захотіла докласти жодних зусиль. Гірко. І розставання дійсно було правильним рішенням.
Я продовжувала б на нього нарікати, чоловік продовжував би лежати на дивані й тужити, ображатися на мене. Навіщо такі стосунки, в яких усім погано?
Зараз, коли ми живемо в будинках з центральним опаленням, коли самі працюємо і заробляємо, чоловік потрібен виключно для радості – щоб було з ким розділити своє щастя, стати ще щасливішою.
Смачно їсти, солодко спати, їздити на відпочинок, вечорами дивитися серіали під піцу «Чотири сири».
Нехай котиться на всі чотири сторони, це точно не моя людина! Сама зароблю на погашення кредиту, знайду того, з ким ми сходимося в поглядах…
***
Три роки по тому я знову зустріла колишнього чоловіка.
Він вийшов із розкішного дорогого авто, допоміг вийти красуні-блондинці з двома малюками.
Один був зовсім маленьким, лежав на руках у матері, а другому було на вигляд роки два.
Сім’я Ігоря пішла до торгового центру, а я вирішила підійти до чоловіка.
– Привіт! Бачу, у тебе все добре. Може, поговоримо, кави вип’ємо?
– Привіт, все чудово. Звичайно, ходімо. Я тільки Каті скажу, що затримаюся, нехай поки що зайде з хлопчиками до дитячої кімнати.
Ми пили каву з високих стаканчиків. На зап’ясті колишнього я помітила дуже дорогий годинник, на безіменному пальці — масивну обручку.
– Відкрив свій бізнес, запчастини до машин продаю, майстерню відкрив. Не бідуємо. Катя вірила в мене, і я почав нове життя.
Будинок побудували в престижному селищі, завели великих собак, хлопців народили. А у тебе як?
– Та все так само, кредит виплачую, у фітнес-зал ось записалася.
Мені не було чого розповісти. Після відходу Ігоря моє життя залишилося таким же сірим, яким і було.
Зараз я чітко це зрозуміла. Моя гонитва за грошима призвела до того, що все інше ніби відійшло на другий план.
Не було у мене кохання, сім’ї, дітей. Не було у мене, по суті, нічого, що робить людину по-справжньому щасливою.
Може, гроші й справді не головне? У Ігоря ж явно було кохання, і дружина, і сини, і гроші теж були.
Вони прийшли як щось другорядне, а справді цінними були люди, що залишилися поруч із моїм чоловіком.
Він виглядав спокійним, цілісним, наповненим якимось теплим світлом. Так виглядають щасливі люди.
А я відчувала себе ніби оповитою тінню — тінню втрат, розчарувань, помилок і порожнечі. Адже в мене навіть друзів не було.
Ми з Ігорем розійшлися, і я пішла по залитій весняним сонцем вулиці, розмірковуючи про нашу останню розмову.
Багато в чому колишній чоловік мав рацію, а я помилялася.
Вирішила, що заведу собі кота. Треба ж з чогось починати. Не збіднію вже, одного вусатого годувати. А вдома буде жива душа.
Кота я дійсно завела. А з ним у моє життя прийшло ще щось нове – закоханість.
Кошеня я знайшла через інтернет – чарівний британець народився і ріс у симпатичного господаря.
У кошеняти були документи на тата, на маму теж. І ми з Валерою довго обговорювали, як оформити паспорт моєму вихованцеві, як подати заявку на участь у виставці.
Із заводчиком ми обмінялися номерами телефонів, а кошеня стало чудовим приводом для листування, телефонних дзвінків і навіть зустрічей.
Так і закрутилися стосунки. Я сподівалася, що цього разу у мене все складеться добре.
Це виявилося правдою – через рік ми одружилися, а ще через рік у мене народилася Марічка.
Взявши доньку на руки, я усвідомила з виразною ясністю – гроші не просто не головне, вони ніщо в порівнянні з любов’ю до своєї дитини, до свого чоловіка.
Гроші можна заробити, але на них не купиш щасливі погляди рідних людей.
