Світлана повільно опустилася на підлогу. На очах були навіть не сльози, а якесь скляне заціпеніння.
А за стіною Маша засміялася — там, у мультику, який вона дивилася не перший раз, звірятка один за одним ганялися лісом.
Світлана сиділа на підлозі і дивилася, як дівчинка, її «нова дочка», радісно регоче над мультиками.
Коктейлі на пляжі, відпочинок, пальми…
Тепер вона в іншому світі, десь в паралельній реальності.
Тут її оточують ляльки, слинявчики і чужа дитина, яку підкинули їй.
Вона різко встала і схопила телефон. Набрала Ігоря. Гудки. Один. Другий. Третій — скидання.
— Ну давай, рідненький, відповідай… — процідила крізь зуби.
Набрала знову. Скидання. Ще раз. Знову скидання.
— Покидьок, — видихнула вона. — Просто скинув дитину і зник. Дуже зручно, так?
Вона стояла в коридорі, тремтячи від злості. Дівчинка, нічого не розуміючи, підійшла до неї і потягнула за руку.
— Тітонько, хочу пити…
Світа різко відсмикнула руку, ніби обпеклася. Мовчазно подивилася на дитину. У цей момент в її погляді було не те, що зазвичай буває у дорослих до дітей — не жалість, не любов. То було роздратування.
— Тітонько… — знову пискнула дівчинка.
Світлана перевела погляд на телефон. Потім знову на дитину. Зробила кілька кроків у бік кухні, дістала з шафи склянку, налила води, простягнула дівчинці.
— Пий.
Та взяла, зробила пару ковтків, залишила склянку на підлозі і знову повернулася до мультиків.
Жінка сіла на диван. Телефон у руці пульсував — немов підказував їй, що ще не все втрачено, ще можна відіграти цю плівку назад.
Зателефонувати, проговорити, переконати.
Але замість Ігоря вона набрала три цифри.
— Алло. Так. У мене дитина. Не моя. Чоловік залишив. Я не можу за нею доглядати. Так, вона зовсім маленька. Дівчинка. Три роки. Документи? Нічого не знаю. Просто приїхали і залишили. Так, можу повідомити адресу. Приїжджайте, будь ласка. Так. Терміново.
Минуло трохи більше двох годин.
Ключ повернувся в замку. У квартиру, як і того разу без стуку, увійшла Валентина Степанівна.
У руках — торт у коробці, згорток з цукерками і пачка дитячих соків.
— Світланко?
Свекруха пройшла в кухню. Світлана сиділа за столом, втупившись в одну точку.
— Ну… я, загалом, подумала. Погарячкувала, зірвалася. Ти вибач, добре? Ми всі не ангели. Давай спробуємо дружити.
Вона просто мовчала.
— Торт привезла до чаю…
Вона повільно повернула голову.
— А де Маша? Онуцю, бабуся тобі щось привезла. Йди мершій до мене.
— Забрали.
— Що?
— Забрали. Опіка.
Валентина Степанівна зблідла.
— Що ти… Що ти несеш?…
— Ви пішли, вона не моя. Я подзвонила, сказала, що дитина залишена. Нехай тепер розбираються.
— Ти… ти що, хвора? Ти викликала опіку? Просто… віддала дитину?! Як собаку в притулок?!
Світлана знизала плечима.
— А що я мала робити? Варити кашу, коли я в житті навіть суп не варила? Пеленати? Гуляти о третій годині дня, коли у мене нарада?
Валентина Степанівна стояла посеред кухні з тортом у руках. Потім поставила коробку на стіл, руки тремтіли. Жінка не могла зібрати думки докупи. Їй довго не вдавалось добрати слів.
— Та ти… ти ж зруйнувала все! Ти з глузду з’їхала! Ти думаєш, її просто так повернуть? Там почнуть перевірки, допити, суди! Це ж дитина, Світа!
— Я не мати. І ніколи не хотіла нею бути.
Світлана встала, пройшла повз свекруху і пішла в кімнату, закривши за собою двері. А Валентина Степанівна залишилася стояти на кухні. Пачка соку впала на підлогу. Помаранчева рідина повільно розтікалась по підлозі…
Валентина Степанівна пішла в сльозах. Вона не кричала, тільки видихнула в дверях: «Ти за це відповіси».
На ранок Світлану розбудив гуркіт.
— Де вона?! — першим криком завив Ігор, буквально вриваючись у передпокій.
Світа, не встаючи з дивана, позіхнула і натягнула халат. Ігор бігав кімнатами, не вірячи повністю маминим словам.
— Хто вона?
— Маша! Дитина! Де моя дитина, Світа?!
— У надійних руках. У держави. Там, де належить.
— Ти… Ти викликала опіку? Віддала мою дочку? Просто віддала?!
Вона знизала плечима:
— Ти ж сказав, що вона буде під наглядом. У няні, у мами. Але ні няні, ні мами не виявилося. І мене ніхто не питав, чи хочу я бути мамою чи ні.
Він зробив крок до неї, ніби зараз щось зробить. Більш за все його роздратовувала її байдужість до того, що вона ж сама і наробила. Світлана навіть не здригнулася.
— Спокійно, Ігор. Це вже кримінальна справа.
— Ти зруйнувала моє життя, дурепо! — закричав він.
Він кинувся в спальню, розчинив шафу, схопив її речі: сукні, сумки, нижню білизну, косметичку… Зім’яв у оберемок і вийшов на балкон.
Світлана спокійно спостерігала за тим, що відбувається. З балкона полетіли туфлі. Потім шуба. Потім все інше…
— Геть з мого дому! — закричав Ігор. — Чуєш? ГЕТЬ!
Вона кивнула.
— Вже виходжу.
Пройшла повз нього босоніж, на ходу накинувши куртку, яку він не встиг викинути. Взяла сумку з документами, яка висіла в коридорі.
Через годину вона сиділа в кафе на розі з кавою і круасаном.
— Наступного разу буде краще, — сказала вона собі вголос. — Цього разу виберу з розумом, без дітей, без свекрух.
На душі не було ні болю, ні жалю.
