Інна стояла в магазині і розгублено дивилася на прилавок, вона знала, що всі ці жінки, які зібралися тут, всі вони обговорюють і засуджують її, Інну.
Її це, звичайно, ображало, і дівчині хотілося піти, втекти, сховатися від їхніх очей і довгих язиків, але… Вона не могла, тому що до божевілля хотіла томатного соку.
– Сік томатний? — перепитала продавчиня, велика, зі свіжезробленою хімією, з яскраво підведеними очима і синіми тінями на повіках, — немає томатного, є яблучний, сливовий, березовий, а томатного немає.
Жінки, що стояли купкою, замовкли і осудливо хитали головами. Було помітно, як їм хочеться попліткувати, обговорити, розчавити своїм гнівом безсовісну Інну.
Але ці доброчесні жінки терпіли, вони чекали, поки піде ця безсоромна, щоб повною мірою насолодитися своїм гнівом, виплеснути на неї відро злості і зневаги.
Ти ж, ось яка мерзота, ходить і нікого не соромиться, тьху, тричі тьху на неї. Інна розчаровано зітхнула і відвернулася від прилавка.
– Що дуже хочеться?- співчутливо запитала продавчиня, Катя.
– Так, – відповіла тихо, ледь стримуючи сльози.
– Слухай, я коли з другою дівчиною ходила, теж хотіла соку томатного, жах як, дивись, пасту береш, розводиш з водою, трішки солі, ось тобі і сік томатний.
Інна сумнівалася.
– Зачекай, – Катя швидко збігала в підсобку, і через хвилину винесла склянку з чимось червоним, – пий, пий, не бійся…
Дівчина взяла обома руками склянку, зробила ковток, потім почала пити, випила всю, щасливо зітхнула, прошепотіла подяку.
– Ну ось, сподабалось? Це ж воно, он в маленьких банках паста, бери…
Дівчина купила баночку томатної пасти, притиснула до себе і, не помічаючи нікого, щаслива, пішла додому.
– Диви яка, — ледь встигла зачинитися двері за Інною, нетерпляче промовила одна з жінок, — безсоромна зовсім, ноги носять, тьху…
– Зовсім знахабніли, – підхопила інша, – в дівки пішли, нагуляла пузо і ходить носа задерла, ганьба. Сіла б і носа не показувала, раз таке зробила, а вона, ти поглянь що… Сік їй подавай, о нахабна яка!
– Та не кажіть, тітоньки, я б на місці Людмили, всі очі б їй видряпала…
– Ну зашипіли змії, ти б тітка Клава рот закрила, та повзунків краще купила з пелюшками, — обірвала їхню розмову Катя, — шипиш стоїш, а дівка між іншим, онука твого або онуку носить.
– Я? Та на чорта мені той нагуляний здався… Та щоб я, та як ти таке можеш говорити, Катька… Ця пава до хлопця стрибнула в ліжко, а я повинна щось купувати? Та ні за що, я й близько не підійду до дитини…
– Та годі тобі, розкудахталася… Близько вона не підійде. А чи підпустять? Відіб’ються вам сиротині сльози і тобі тітка Клавдія, і хлопчику твоєму, псу безхвостому.
Як пакостити, так він перший, а як смаженим запахло, так в кущі. А ще мужик називається. Підібгав хвіст і під спідницю до дружини, та мамці.
– Та що ти, Катя, невже хочеш Генку мого звинуватити в усьому?
– Хочу, тітка Клавдія, ой як хочу. Чула я, як він цій дурепі малій зуби заговорював, що мовляв, з Людкою розлучається, не любить її і ніколи не любив…
Шоколадки бігав купувати, щасливий та окрилений бігав, а як напакостив, так в кущі. Заступитися за дівку нікому, були б брати чи батько, так швидко б хвіст притиснули псу шерстистому.
А що там бабка стара одна, що вона може? І ти, Ольга, Люду свою виховала тетерей. Трохи що не так – до мами біжить, збирає свої тряхомудії в вузли і плентається, реве теличкою, ось Генка і шукає на стороні щастя. Розкудахталися тут, йдіть, мені працювати треба.
– А що ти, Катя, можна подумати, якби така хижачка до твого Мішки пристала, то ти б мовчала? Пішла б перша бити морду.
– Ага, Мішці… Знайшли хижачку, не соромно вам, баби?
– А що нам соромитися? Ми до чужих чоловіків в ліжко не стрибаємо.
– Ой, Ольга, забула, як Нінка тебе дубасила, коли ти з її Семеном у лісосмузі ягоди рвала? Що? Правда очі колить?
Адже я про кожну можу сказати; це про мене сказати нічого, бабоньки, я з Мішкою своїм із самої школи, та й то…
Якщо розібратися, теж можна дорікнути, як бігала до нього на далекий покос, там Юльку і того, застукала, — регоче Катя. — Так що святі ви мої, за кожною грішок є, а дівку в образу не дам, якщо дізнаюся хто ображає, дивіться у мене…
Вийшли жінки з магазину, йдуть, огризаються, немов побиті собаки. Весь настрій Катерина зіпсувала, так хотіли позмагатися в гостротах.
А Інна, принесла додому ту банку з томатною пастою і від нетерпіння пританцьовуючи, давай собі сік замішувати.
– Де була, дитинко.
– У магазин ходила, бабусю.
– Ой, Інночко, не ходи зайвий раз, моя мила, не дай Бог чогось трапиться, не пробачу собі, що не вберегла тебе…
– Та що ж зі мною трапиться, бабусю?
– Не кажи, дитинко, баби злі, вони не пошкодують, хоч ти і така як вони, дзьобнуть, можуть і побити…
– Не переживай, бабусю, я нічого поганого не зробила, чужого не взяла, за що мене бити?
– Іііі, мила моя, так гірше за жінку звіра немає, не розберуться, навіть якщо чоловік сильніший, все одно жінку обговорять.
Ось така жіноча доля. Самі плачуть, а якщо якась оступиться, дзьобнуть. А чоловікам нічого, їм як з гуся вода, а ось нам, жінкам, завжди все погано.
– Бабуся, але ж зараз не старі часи!
– А все одно, мила моя, що старе, що нове, завжди жінка винна…
– Бабуся, але ж він не просто так, він же домагався мене, залицявся, він хотів познайомити мене з батьками…
Сказав, що з Людмилою все, покінчено, навіть додому кликав, я не пішла, баба… Сказала, що тільки господинею прийду, він погодився.
Чому він так зі мною? За що, бабуся? Я ж не гуляща якась, ти ж знаєш, а вони… гидоти говорять, дивляться глумливо. А він… він же як дізнався, що дитина буде, радів, на руках носив, каблучку подарував. А потім…
Людмила повернулася, веліла мені їхати. Каже, що не витримає, щоб сирота по цій землі ходив. Це вона про дитину, бабуся. А який він сирота? У нього батьки є, хіба не так?
– Так дитинко, все так, о-хо-хо, мила моя, скільки ж тобі ще плакати, не переплакати…
У строк Інна народила хлопчика, гарненького такого. Андрійком назвала, Андрій Геннадійович, по батькові дала батька, а прізвище своє. Гарне у Інни та Андрійка прізвище, Соловйови вони.
– Ось виросте синочок і нікому в образу мене не дасть, – шепоче Інна.
А ввечері прийшли сільські дівчата, як тільки Інну з Андрійком виписали і додому привезли. Принесли різних дрібничок для малюка, веліли не переживати, сильно підтримали.
Через місяць хмільний Гена з’явився, мовляв, сина хочу побачити. Інна спочатку хотіла відмовити, та як Гена почав нісенітниці нести, мовляв, подивлюся і вирішу, чи точно мій, то Інна його і виштовхнула геть.
Веліла забиратися і ніколи навіть носа не показувати і навіть не сміти думати про сина її.
Ось така Інна, не дивись, що сирота, заступитися нікому. Це за себе вона не заступиться, а за сина всіх переможе.
Поговорили, поговорили баби, та й затихли. Почали мужики на Інну з цікавістю поглядати.
А що? Живе жінка одна, молода, мовляв, без чоловіка зовсім нудно, і почали хороводи водити.
То питають, чи не привезти дрова, то паркан може полагодити. Плату брати не хочуть, натякають, що не проти отримати іншу винагороду.
Виганяє їх Інна, а вони все одно лізуть, немов медом намазано. Прибігла так одна і давай Інні висловлювати, мовляв, волосся повисмикую і вікна поб’ю.
Інна їй у відповідь, мовляв, поб’єш, твій же чоловік за твій же рахунок і вставить. А ось за що бити зібралася, ось з цим розібратися треба.
Ніколи такого село не бачило, в житті не було такого дива, ні, були звичайно товариські суди, але щоб такі…
Інна викликала чоловіків на суд, все честь по честі, заяву написала. Жінки бігали до неї на уклін, просили не викликати чоловіків.
– Ну вже ні, як ім’я моє тріпати, так ви всі вправні, а як відповідати так ні? Всі відповідайте, кожен хто плітки про мене пускав!
– Ось тобі і сирота, – хитають головами сільські, – ось тобі і нікому заступитися.
Як пішла Інна лаяти всіх базік і кожного.
– А ну скажи, Петро, чим з тобою ми займалися, га?
Мовчить, червоніє, заїкається Петро, плечима тисне, нічим таким, мовляв, я дрова рубав, ти складала, потім грошей дала я і пішов.
– Як грошей дала, – кричить його дружина Наталя, яка прибігла дряпати обличчя Інни, – а куди ж ти, негіднику, їх подів?
І ось так кожного, кожного свого кривдника продерла, а якщо хто не був, заочно висловила.
– Не соромно вам? Ще чоловіками називаєтеся, сором таким. Гірше за найгіршу бабу.
Що думаєте? Якщо нікому за мене заступитися, то в багнюці валяти можна? А вам, баби, ось показник, з ким живете.
Ти, Уляна, знаєш, як стовпи вкопувати треба? Як краще піч перекласти, знаєш? Ні? А я знаю, бо з дитинства це сама роблю, і якщо наймаю когось, то за гроші.
Навіть настоянкою не розраховуюся, через ту заразу батько з матір’ю пішли, сиротою мене залишили на стару бабусю.
А ви раді старатися, топчете і топчете в багнюку, нехай вас покарає той, хто вище нас усіх, мені вам більше нічого сказати. Так і знайте, виллються вам, сирітські сльози.
Сказала так Інна і пішла. Не сказати, щоб пліток у селі стало менше, ні, але дівчину чіпати перестали.
А одного разу хлопець за нею почав ганятися, найвідомішої пліткарки в селі син молодший, хороший такий хлопчина.
З армії прийшов і проходу Інни не дає. На два роки її молодший.
– Відчепися, Толик, ти не знаєш, яка я?
– Знаю, найкраща.
– У своєї матері запитай, — посміхається, — як я за її довгий язик до суду її викликала. Невже думаєш, що вона мені це пробачить? Дозволить нам з тобою одружитися?
– Мені байдуже, все одно на тобі одружуся.
– Ні, не одружишся!
– Чому?
– Я не хочу, тому що. Почнеш пити, мене бити, дорікати, що дитину нагуляла, говорити, що твоя мама була права, коли не давала тобі одружуватися зі мною. Іди, знайди собі рівну.
Повернулася і пішла, подобався їй хлопчина, погляд чесний і відкритий, не хотіла життя йому псувати, тому й наговорила різних грубощів.
А через тиждень прийшов Анатолій, зі своєю матір’ю і тіткою.
– Інна, пробач і зла не тримай. Толик любить тебе, життя без тебе не уявляє. Хлопчика любитиму, за онука вважатиму, я на все заради сина піду…
Стримала слово свекруха Інни, Андрійко — улюблений онук, жодного разу не образили його бабуся з дідусем, а про тата Толю й говорити нема чого.
Ще трьох синів народила Толику Інна, всі красені як на підбір.
– Захист мій і опора, — часто говорила жінка, — он які красені. Якщо дізнаюся, що хтось з них образив жінку, сама покараю.
Чесних хлопців виростили Інна з Анатолієм.
А Гена зі своєю Людмилою так і прожив все життя. Бігав як песик від неї, вона слідом на велосипеді їздила, пильнувала.
Мати Генчина, на старості років вирішила раптом гріхи замалювати. Зустріла Андрійка, намагалася йому сказати, що бабуся вона рідна, мовляв, татова мама.
Андрійко сказав, що бабуся з дідусем вдома, і татова мама зовсім не така, він же не дурник, знає, які у нього бабуся з дідусем.
Ніхто не наважився більше образити Інну і ніколи, вона теж все життя намагалася всім допомагати.
Синів з Анатолієм одружили, онуків дочекалися, живуть у любові та злагоді. Ну а кому треба, тому сльози сирітські й справді відлилися, хто заслужив цього.
Та й нехай, нам про них нецікаво знати.
