Інна вже збиралася йти, як до кабінету заглянула молода дівчина.
— Добрий день. А ви мене приймете?
— Добрий день. Власне, прийом закінчено, я йду…
— Зрозуміло. Вибачте…
Двері зачинилися. Обличчя дівчини здалося Інні знайомим, ніби бачила її раніше, або схожа на когось… Напевно, вже приходила.
Взяла сумку, вимкнула світло і вийшла в коридор. Дівчина сиділа на кушетці. Худенька, в простенькій сукні, стареньких босоніжках.
— Я ж сказала, прийому не буде. Або ви чекаєте на когось?
— Я просто не знаю, що мені робити. І до кого йти. Мені додому далеко їхати, виходить, даремно прийшла…
— А що у вас за проблема? З чим прийшли? Щось термінове?
— Ага, термінове. Потрібно обірвати… ну це… Термін підтискає…
— А скільки вам років?
— Вісімнадцять виповнилося.
— Приходьте завтра, я з восьмої години працюю.
— Прийду, куди ж діватися. На автобус тільки запізнилася вже. Доведеться попутками добиратися…
При слові попутка Інна здригнулася.
— Це небезпечно. Краще на таксі. Хоча, в таксі зараз теж страшно їздити, особливо молодим дівчатам.
— Я у знайомої можу переночувати, є тут одна, живе недалеко. У неї, правда, троє дітей, але нічого, я і на підлозі можу спати.
— Добре. Чекаю вас завтра.
Інна вийшла з будівлі. Що відбувається? Чому їй так тривожно стало за цю дівчину? Може тому, що згадала, що з нею сталося багато років тому…
…Інна стояла на узбіччі дороги, дивлячись услід автобусу. Трохи не встигла. Небо затягнуло чорними хмарами, зривався дощ.
Що ж робити? Як дістатися додому? Батьки чекають, та й вона скучила, пів року не бачилися.
Жінка вчилася в медичному інституті, мріяла стати гінекологом. Жила на знятій квартирі, так вирішили батьки, і оплачували самі. Вона була не проти. Навчання подобалося, давалося легко.
Зупинилася машина, жигуль, за кермом сидів чоловік у кепці, років на двадцять старший за неї.
— Куди треба, красуне?
— У Сміляне. Автобус уже поїхав, не встигла ось…
— Сідай, я якраз у той бік їду. Та не бійся, я й недорого візьму.
Їхали спокійно, водій жартував, щось питав. Далі все сталося стрімко…
Він різко звернув з дороги в ліс. Інна не розуміла, що відбувається. Машина зупинилася.
Чоловік дістав якусь ганчірку і сильно притиснув до її обличчя. Вона миттєво знепритомніла.
Прокинулася на сирій землі. Машини не було. Спідниця перекручена задом наперед, голова розколювалася… З трудом усвідомила, що сталося…
До батьків дісталася пішки. Розповісти про те, що сталося, побоялася. Батьки суворі, звинуватять її в усіх гріхах зараз.
Треба просто забути цю історію. Інакше доведеться йти в поліцію (тоді ще міліцію), писати заяву, підніметься галас, ганьби не уникнути потім.
У Інни був хлопець, але недовго. Місяць зустрічалися, і вона його кинула. Виявився жахливим занудою.
Але зробити з неї жінку він встиг. Водій виявився її другим партнером. Тільки небажаним.
Сволота, по-хорошому треба його покарати, але страшно оголошувати про це. Скільки було випадків, коли звинувачували дівчат, мовляв, сама винна, спровокувала. І батьків шкода, такий стрес переживуть.
А вона сильна. Впорається. Забуде як страшний сон.
Минав час, Інна ходила на навчання, гуляла з подругами. Тільки здоров’я підводило. Нудота, блювота періодично, слабкість і сонливість. Звернулася до лікарні.
— А з циклом жіночим у вас все нормально? — лікарка уважно подивилася на Інну.
— Так, нещодавно було щось схоже на ці дні, і до цього теж…
— Направляю вас до гінеколога. Мені здається, ви при надії…
Інну ніби окропом облили. Не може бути… Адже були ці дні, пару разів, значить не при надії…
Але гінеколог підтвердив небажаний стан, тринадцять тижнів. Зрив робити пізно. Сказала, що так буває, коли місячні йдуть через плід.
Інна була в паніці. А як же навчання, як батьки? Не потрібна їй ця дитина, вона її вже ненавидить…
Якщо на зрив пізно, значить народить і залишить. І батьки нічого не дізнаються. Не буде до них їздити з животом. А на навчання ходити буде, кому яке діло.
Так і вчинила. На щастя, живіт практично не було видно, і ніхто зі знайомих не здогадувався, що вона з дитиною під серцем. Носила широкі кофти, сорочки, пояснювала тим, що набрала зайві кілограми.
Благополучно доходила до семи місяців. Якось увечері став боліти живіт, все частіше і частіше. Зрозуміла, що почалися передчасні пологи.
Викликала таксі і поїхала в пологовий будинок, захопивши необхідні речі і документи.
Відразу сказала, що буде писати відмову від дитини, нехай навіть не вмовляють залишити.
Народила швидко, дівчинку, два з половиною кілограми. Бачила мигцем маленьку маківку.
Сказали, що дівчинка здорова, і запропонували прикласти до грудей. Інна відмовилася. Вона навіть дивитися на неї не хотіла.
Через кілька днів вона поїхала додому. Відмова написана, молоко перегоріло, життя триває. Нарешті вона позбулася цієї непотрібної дитини.
А далі були навчання, сесії, заліки. Рідко кудись ходила, не було бажання.
І ось її мрія збулася. Отримавши диплом, влаштувалася в міську лікарню гінекологом. Батьки до цього часу допомогли купити квартиру, машину.
Почала зустрічатися з братом подруги, навіть жили разом. Але недовго. Виявився любителем випити.
Наступний чоловік виявився одруженим. Зізнався не відразу. Довелося відправити його… до дружини.
Ходила в театр, на виставки, їздила з друзями в гори. Начебто життя її влаштовувало, але в душі була якась туга. Відчуття, що чогось не вистачає для повного щастя.
Батьки живі, здорові, постійно натякають, що пора б онуків няньчити. Інна і не проти б народити, та тільки від кого? Немає нормальних чоловіків в її оточенні…
…Наступного дня до неї в кабінет зайшла дівчина, яка вчора не встигла на прийом. При надії, малий термін.
Коли Інна заповнювала картку, то звернула увагу на дату народження дівчини. Саме в цей день у Інни тоді сталися пологи. Треба ж, який збіг, і число, і місяць, і навіть рік…
— Анна, може залишите дитину? Чому вирішили робити зрив?
— Ой, та куди мені її… Хлопець кинув, коли дізнався, мати накричала і змусила йти в лікарню. Вона не може нас вигодувати… Вона санітаркою працює в пологовому будинку. Любить випити…
Я теж працюю, після школи відразу влаштувалася в магазин. Але там зарплата маленька, і графік не дуже.
Я росла без батька, знаю, що це таке. Тому не хочу своїй дитині такої долі. Хоча, шкода звичайно… Адже це і моя плоть і кров…
В очах Ані з’явився смуток. Інна зрозуміла, що дівчина може ще передумати. Чомусь саме її захотілося відрадити від цього страшного кроку.
— Знаєте що, йдіть додому і добре подумайте. Встигнете ще зробити.
— Правда? Добре… Мамі скажу, що аналізи здати поки треба… Знаєте, я ж семимісячна народилася.
Рідна мати відмовилася від мене в пологовому будинку. Молода була. Напевно, приблизно в такій же ситуації, як і я опинилася. Я не тримаю на неї зла.
Мама каже, що так шкода стало, і вона забрала мене, у неї безпліддя було, чоловік кинув. Я дуже вдячна за це, що не потрапила в дитбудинок.
Мама хороша, добра. Коли твереза. Її на роботі з жалю тримають. Вона вдома вживає тільки, на роботі тримається… Гаразд, я піду…
Інна не могла вимовити ні слова. Не може це бути збігом…
Таке тільки в мильних операх показують — випадково мати зустріла дочку… Що ж робити? Казати їй чи ні?
А дівчина симпатична, схожа чимось на Інну. Тільки колір очей інший.
Дівчина пішла. Інна випила склянку води від хвилювання. Ну треба ж такому трапитися! Спливла з минулого її таємниця.
Прийшовши додому, Інна не могла знайти собі місця. Це що ж виходить, що вона стане бабусею, якщо Аня залишить дитину?
Справжньою, рідною бабусею. Тільки знати про це буде тільки Інна.
Дівчина їй дуже сподобалася. Скромна, вихована. Санітарка з пологового будинку всю душу вклала в неї і любов.
Інна не відчувала докорів сумління. У той момент вона не могла вчинити інакше. Не той це випадок, коли раді дитині.
Але тепер, коли вона знає правду, що робити з цією інформацією? Адреса і телефон дівчини у неї є, переписала про всяк випадок.
Наступного дня Аня знову прийшла. Сумна і заплакана.
— Я буду позбуватися дитини. Мама наполягає. Мені тільки вісімнадцять років, все життя попереду.
Та й кому я буду потрібна з дитиною. Призначайте аналізи, або що там потрібно. Це ж безкоштовно? А то грошей у мене немає.
Інна важко зітхнула. Бідна дівчинка… Адже це її дочка, яка носить її онука чи онуку. Вона зобов’язана допомогти їй у скрутній ситуації.
— Анна, у мене є серйозна розмова до вас. Зачекайте, будь ласка, в коридорі. За пів години я звільнюся.
Аня з подивом подивилася на неї, знизала плечима.
— Добре. Я почекаю.
Як же довго тягнулися ці пів години. Інна переживала, що дівчина піде, не дочекавшись її. Але, на щастя, вона сиділа на кушетці, коли жінка вийшла з кабінету.
— Ходімо в кафе тут поблизу. Розмова довга.
Зробивши замовлення, Інна почала розповідати про той самий день. Всю правду. Так, боляче, неприємно, але що робити. Брехати вона не буде. Що сталося, те сталося.
Аня уважно слухала її, не розуміючи, навіщо лікар їй розповідає про те, що з нею колись трапилося.
— І справа в тому, Аня, що дівчинка, яку я народила тоді — це ти… Я твоя рідна мама…
Аня розгубилася, почала теребити носовичок у руках.
— Та як же це… А ви не дізнавалися, хто був цей чоловік?
— Ні. Я постаралася забути про це. Вибач, що так вчинила. Я не хотіла тобі зла… Але ти повинна знати правду.
Аня не знала, що сказати.
— Я прошу тебе залишити цю дитину. Ти полюбиш її, ось побачиш. А я допоможу. Усім, чим зможу. Куплю дитячі речі, іграшки, дам гроші. Все буде добре!
— А як же мама? Ну… Мама, яка виростила мене…
— Все залишиться так само. Якщо захочеш, можеш переїхати до мене. У мене умови хороші, квартира велика.
— Ні, дякую. Я маму не кину. Мені треба обдумати все, що ви сказали.
— Ось мій телефон і адреса. Якщо що, я завжди тобі рада.
Аня пішла. Було видно, що вона хвилюється і переживає. І це зрозуміло. Дізнатися таке…
Минув тиждень. Від Ані — тиша. Інна не хотіла дзвонити першою. Вона розуміла, що звалила на цю юну дівчину такий тягар відповідальності.
Подивившись серіал, Інна лягла спати, час пізній, завтра на роботу. Раптом пролунав телефонний дзвінок.
— Алло, Інна Михайлівна, добрий день. Моя мама перебрала в якійсь компанії і їй стало зле. Відвезли на швидкій, але врятувати не вдалося… Отруїлася… Що мені робити?
Інна чула, що дівчина плаче.
— Анечка, співчуваю… Я зараз приїду.
Оце новини! Яке горе для доньки. Адже вона любила ту жінку.
Інна допомогла організувати похорон, поминки. Аня була в шоці від горя. Розповіла, що приховала від матері те, що розповіла Інна, не знала, як завести розмову.
І ще вона сказала тій мамі, що вже позбулася дитини, щоб вона заспокоїлася. Але дівчина твердо вирішила залишити дитину.
— Я не можу перебувати в цій квартирі, мені важко… Все нагадує про неї…
— Знаєш що, збирай речі і поїдемо до мене. Поживеш якийсь час, а там буде видно. Можна продати цю квартиру потім, як вступиш у спадок, і купити іншу, кращу. А я допоможу. Може навіть поруч зі мною.
Аня погодилася. Вона була вдячна за допомогу. Адже у неї більше нікого не було.
Тепер треба було все розповісти батькам Інни. Це було найскладніше… Як вони сприймуть таку новину?
— Аня, пропоную поїхати познайомитися з твоїми бабусею і дідусем.
— Я не проти. Навіть рада буду. У мене їх ніколи не було. Мама росла у тітки, батьків не було.
Батьки були в шоці від почутого. Мамі Інни довелося пити заспокійливе, тато налив собі чарку.
— Інна, ну як так… Чому нам не сказала?! Ну ми звірі, чи що, не зрозуміли б? Ти єдина дочка… Анечка, онучка… Ти така схожа на маму Інну… Вибач, що так вийшло…
Коли всі заспокоїлися, пили чай з тортом і розмовляли. Інна раптом зрозуміла, що тепер по-справжньому щаслива.
Таємниця більше не тяжіла. У неї є тепер дочка, і скоро народиться онук або онучка.
Вона все зробить для них. І все буде добре!
