— Ну, чому Ви так себе занедбали?
Каті раптом здалося, що вона наслідує когось, але літній пацієнтці це чомусь подобалося, і вона мимоволі продовжувала:
— Ось і призначення не виконували…
— Так, як же не виконувала? — вдячно дивилася на неї бабуся, — все приймала, як написано…
— Тоді, ось Вам направлення. Здайте кров, і післязавтра в другій половині дня знову приходьте. Подивимося, що нам далі робити…
Намагаючись бути привітною з усіма, Катя майже завжди в темряві приходила на орендовану квартиру абсолютно розбитою, і не те, щоб вона не любила свою роботу, скоріше, навіть навпаки, дуже любила, з дитинства мріяла, але щось йшло не за планом.
Ніби вона щось упустила і ніяк не могла зрозуміти, що.
Того, що вона заробляла, вистачало лише на оплату житла і комунальних послуг, але практично зовсім не залишалося на життя.
Треба було вже подумати про майбутню зиму, до якої вона так і не змогла купити чоботи, та й пуховик, чиє життя вона намагалася продовжити, був безнадійно зіпсований.
Ще в березні, виходячи з маршрутки, Катя послизнулася, а інший пасажир, поспішаючи, ненавмисно штовхнув її, щоб не впасти, довелося спертися ліктем на брудний автобусний бік.
Що вона тільки не робила, величезна пляма все одно залишалася. Навіть хімчистка, в яку Катя, врешті-решт, віднесла зіпсовану річ, впоратися не змогла.
Вони зустрілися на прийомі. Він, супроводжуючи літню матір, увійшов разом з нею в кабінет.
Жінка довго розповідала про свої «болячки», він терпляче, разом з Катею, слухав.
Іноді їхні погляди зустрічалися, і вона читала в його очах співчуття. А незабаром Катя помітила, що він, як то кажуть, потайки «витріщався» на неї.
Чомусь це їй навіть сподобалося і, зніяковіло на частку секунди, вона раптом усвідомила, що посміхається тепер зовсім не цій літній жінці.
А ще їй раптом здалося, що і голос у неї зрадницьки змінився.
Катя глянула на медсестру, але та, здається, нічого такого не помітила.
— Мені ходити важко, — говорила скрипучим голосом пацієнтка, — можна я Вам зателефоную?
— Так, звичайно! — Відразу погодилася Катя.
— Максим, номер запиши! — Наказала старенька синові.
Катя пробиралася додому від автобусної зупинки знову в темряві, обходячи ледь помітні калюжі і поглядаючи на темні провали дворів.
І тут подзвонив Максим.
— Я слухаю! — втомлено відповіла Катя.
— Вибачте! З мамою все добре… — почав він трохи розгублено, — дуже хочеться побачитися з Вами!
Катя не відмовила і вже через годину вони, непомітно перейшовши на «ти», сиділи в затишному і теплому малолюдному кафе.
Каті до запаморочення хотілося їсти і Максим без слів якось зрозумів це.
Він оплатив замовлення і, потягуючи каву, з розчуленням дивився, як вона, насилу стримуючись, поглинає рибний суп, а потім і таку бажану котлету.
— Не дивись так! Я з ранку нічого не їла, не було часу… — нарешті проговорила вона.
— Я так давно не бачив справжню жінку, — він, сумно посміхаючись, все дивився на неї.
— У якому сенсі? — насторожилася вона.
— Та ні! Не лякайся! — Максим раптом розсміявся, — Я не те хотів сказати. Ось ти зараз їси не тому, що так треба, а тому, що страшенно втомилася і тобі хочеться їсти… І тому ти — справжня!
Максим підвіз її додому, провів до дверей.
— Чомусь мені тепер за тебе страшно… — Катя відчула щиру тривогу в його погляді, — обіцяю, більше ти одна додому не підеш.
Наступного дня Максим зустрів її біля поліклініки.
Вони без поспіху йшли через парк, хоч ця дорога і була довша хвилин на двадцять. Ділилися думками та емоціями після прожитого дня.
І ці прогулянки стали звичним спільним завершенням їхніх буденних днів.
Він майже одразу розповів Каті про свою родину, бо не хотів її вводити в оману, але їхні стосунки та почуття все одно йшли до зближення.
— Ну коли ти вже назавжди залишишся? — Катя притискалася щокою до його гарячих грудей.
— Вибач, мила, — промовив Максим, гладячи її волосся, — не можу, адже на мене чекають дружина і діти.
— Я думала, що так не буває… — Катя не стала витирати сльозинку, що скотилася по віях.
– Я теж думав, що не буває… – Максим спробував поглянути їй в очі.
– Я не зможу без тебе, – тихо плакала Катя.
– Куди ж я тепер від тебе подінуся! – Він до хрускоту стиснув її в обіймах, зітхнувши гучно і уривчасто.
— Ну чому так? — Катя спробувала вирватися, — Чому? Чому ми не зустрілися раніше?!
— Моя дівчинко!
Він притягнув її за плечі і, цілуючи в заплакані очі і мокрі від сліз щоки, наговорював:
— Різними… ми з тобою дорогами… ходили… Не було б щастя… та… нещастя… допомогло…
Максим підвозив її додому, часто заходив, але ночувати ніколи не залишався.
Він впевнено і швидко вирішував її «нерозв’язні» проблеми.
Тепер зачинялися дверцята всіх шаф, кран на кухні вже не крапав, вона більше не боялася, що заїсть замок вхідних дверей, в холодильнику засвітилася лампочка і у вікно вже зовсім не дуло…
— Не засмучуйся, — вмовляв час від часу Максим, — потерпимо, потихеньку все вирішиться.
Катя сиділа поруч з Максимом у пасажирському кріслі, дивилася на пробігаючі повз світлові вітрини, вікна будинків і вогні автомобілів, ніяк не наважуючись заговорити.
Максим розповідав якісь смішні історії, Катя черговою посмішкою відповідала.
— Макс, я повинна тобі сказати, — нарешті скористалася вона несподіваною паузою в його словах, викликаною складнощами, що виникли на дорозі при обгоні тролейбуса,— я чекаю на дитину.
— Так ось, він і каже… — Максим, продовжуючи перервану розповідь, раптом замовк, — що ти сказала?
— Я при надії. — Повторила Катя тихо.
— І давно ти знаєш? — Максим з подивом поглянув на неї.
— Мене, як медика, без черги прийняли, і тест показав. Все думала, сумнівалася… Виявляється, майже місяць уже… — поспішаючи говорила Катя, — що робити тепер?
— І як так вийшло? — задумливо промовив Максим.
— Не знаю, все рахувала начебто? — промовила Катя ще тихіше, — а Маша, до якої на прийом ходила, привітала і каже: «Все буває! Любов, чудеса творить!»
— Ти не засмучуйся, Катю! У мене вже двоє є і третього вивезу, — після недовгого мовчання продовжив Максим.
— Я знаю!.. — Катя насилу стримувалася, щоб не розплакатися.
— А переїжджай-но ти в іншу квартиру, — раптом бадьоро запропонував Максим, — у двокімнатку, я все думав, коли тобі сказати? Мабуть, зараз саме час!
— Яку двокімнатку? Мені і на цю ледь вистачає, — невесело відповіла Катя.
— Будеш тільки комуналку як всі нормальні люди оплачувати, головне в борги не влізати! А квартира буде твоя.
За нашим заводом шість квартир значаться, тепер буде п’ять, можу собі дозволити, знаєш…
— Ти що, все можеш? — Катя насторожилася.
— Ні, кохана, не все! — він знову важко зітхнув, — розлучитися зараз ніяк не можу.
Катя з донькою, яку на наполегливе прохання Максима вона назвала Валерією, тепер жила у своїй квартирі.
Максим допомагав з обстановкою, їй залишалося лише вибирати.
Іноді він запрошував якихось дизайнерів, але Катя майже завжди була незадоволена їх хитро-мудрими задумками і пропонувала свої рішення, з якими він без обговорення погоджувався.
Так пролетіла декретна відпустка.
— І що? Знову в свою поліклініку підеш? — Максим дивився з легкою усмішкою.
— На що вчилася! — віджартувалася Катя.
— Тоді вже краще вдома сиди, за донькою доглядай. І не переживай, грошей вистачить, — впевнено говорив Максим.
— Так кваліфікацію втрачу, — намагалася чинити опір Катя.
— І що вона тобі давала, ця кваліфікація? — Знову посміхнувся Максим, — ні, мила, не треба! Так і мені спокійніше буде.
Так Катя стала домогосподаркою і зразковою матір’ю-одиначкою.
А з грошима більше проблем, дійсно, не було.
— Максим, може, відвезеш нас на прийом? — говорила Катя в телефон.
– Вибач, Катю, не зможу, – досить бадьоро говорив Максим, – термінове відрядження. Партнерів вигулюю!
Приблизно тиждень їх догоджати доведеться. Летимо до Фінляндії, потім закидання на вертольоті. Всюдиходи, риболовля, полювання, лазня… Оленини привезу!
— Ні, не треба! — чомусь злякалася Катя.
— Ну тоді, ягід всяких та горішків… — весело наговорював Максим.
— Ти, обережніше там… — хвилювалася вона.
— Я постараюся! — поблажливо відповів Максим.
На прийом поїхали на таксі. Погода була гарна і назад Катя не поспішаючи котила коляску з Валерією, яка міцно спала.
— Ти, напевно, Катя? — до них підійшла висока доглянута жінка.
— Так, а Ви хто і звідки мене знаєте? — Катя пильно вдивлялася в незнайомку.
— Я про тебе дуже багато чула. Мене звати Аня, я дружина Максима, — жінка говорила сухо, пильно дивлячись, ніби вивчаючи реакцію Каті.
А Катя раптом відчула, як кров відлила від обличчя.
Якби вона не котила коляску, на ручки якої зараз злегка спиралася, напевно, впала б.
— Що? Не очікувала? — від гострого погляду Ані здавалося, що все тіло пронизує холод.
— Що Вам потрібно? — Тихо запитала Катя.
— Давно мріяла побачитися. Ти ж у мене чоловіка вкрала! — Аня дивилася все так само холодно.
— Я Вас навіть не знаю! — спробувала виправдатися Катя.
— Він, напевно, скаржиться тобі? — Продовжувала жінка, — як йому важко, як він втомився від такого життя!
А не говорив, кому всім зобов’язаний? Де його тато мій знайшов?
Ні? Не сказав?
— Будь ласка, тихіше, доньку розбудите! — благала Катя.
— Ах, доньку! — погляд Ані трохи потеплішав, — дітей він справді любить! Тільки якщо тато розлучення схвалить, то знай, йому нічого не залишиться.
Як прийшов ні з чим, так і піде!
— Вибачте, нам треба йти! — Катя потихеньку прискорювала крок.
– Ну йди… Тільки пам’ятай, я все про вас знаю! – прошипіла в спину Максимова дружина.
Катя ніяк не могла заспокоїтися. Донька, мабуть, відчуваючи її стан, дивилася насторожено і була готова розплакатися.
Катя часто вмикала телевізор тихо, зазвичай якийсь музичний канал, а Максим, приходячи, майже завжди перемикав на чомусь зовсім невеселі новини.
Зараз, відволікшись на Валерію, вона, так і не побачивши пульта, перемкнути не встигла.
Зазвучав голос диктора:
«… У Скандинавських горах здійснив жорстку посадку вертоліт з двома членами екіпажу і п’ятьма українськими пасажирами. Всі, хто перебував на борту, загинули.
На місці аварії працює пошуково-рятувальна служба. Причини аварії розслідує спеціальна комісія…»
Пролунали ще якісь повідомлення, а Катя раптом заціпеніла від страху:
«Вертоліт! Скандинавські гори! Ні! Це збіг! Хіба мало вертольотів у у цих горах можуть бути одночасно?!», — відганяла вона нав’язливі страхи, розшукуючи пульт і намагаючись більше не слухати дивно спокійний голос диктора.
Нарешті, їй вдалося перемкнути телевізор на свій улюблений музичний канал.
Тривога, однак, не проходила і ввечері, вклавши донечку, Катя стала шукати інформацію про аварію в інтернеті.
Списку загиблих не було, була лише вказівка, що вертоліт належав приватній компанії і здійснював комерційний політ.
Катя не почула, а відчула, як завібрував телефон, номер не визначився.
Відповідати чомусь стало страшно.
— Катя, вибач за пізній дзвінок, — в телефоні приглушено пролунав голос Ані, — Максима більше немає. Я подумала, що ти теж повинна знати про це…
Після цих слів життя Катерини пішло шкереберть. Постійні зриви, депресія, довгий шоковий стан…
Та промінчик, заради якого потрібно було жити далі – це Валерія.
Тож вона збиралась повернутись на роботу до поліклініки, оформила Валерію до садочка (та поки чекала певного віку, щоб почати водити малу).
З Анною вони іноді зустрічались на прогулянці та невимушено спілкувались, бо розуміли, що обидві втратили кохану людину.
