— Ось же паршивка! Мій брат стільки для тебе зробив, а ти… Ну, а чого я, власне, чекала від нагуляної? — в серцях кинула тітка Люба, спираючись на потерту лаковану тростину.
Ірина застигла так, ніби її вдарили під дих. По спині пройшов холодок. До щік прилинула кров.
Вона й сама не розуміла, чи соромиться вона, чи злиться. Хотілося закричати: навіщо?!
Їй уже сорок п’ять років. За плечима — сім’я, чоловік, троє дорослих дітей. Ціле життя. Але це слово…
Воно змусило її відчути себе маленькою покинутою дитиною.
— Що ви сказали?.. — тихо перепитала вона.
— Те, що чула. Не прикидайся, Іра. Ти давно вже мала все зрозуміти. Мало того, що ти підкидьок, так ще й невдячна! Та ти ручки нам цілувати повинна за те, що ми тебе прийняли!
У Ірини зашуміло у вухах. Спогади накрили її з головою. За одну секунду раптом багато загадок перестали бути для неї таємницями….
Вона пам’ятала, як з нею возилася бабуся з боку мами. Вона приїжджала до них кілька разів на тиждень, допомагала з готуванням, прибиранням, сиділа з онукою.
Бабуся Зоя знала всі улюблені мультфільми Іри, вчила з нею віршики, розповідала казки.
Іншу ж бабусю, з боку батька, Іра майже не знала. Та просила називати її тіткою Ніною.
Зустрічалися вони рідко і тільки на свята. Бабуся Ніна ніколи не передавала подарунки на Новий рік, ніколи не вітала Іру з днем народження і взагалі не брала участі в житті онуки. Згодом дівчинка і сама стала уникати її.
З двома тітками, сестрами батька, стосунки були не кращі.
Зі старшою, Світланою, вони не бачилися років десять. З тіткою Любою теж перетиналися раз на два-три роки і то — випадково.
Тітки не обтяжували себе навіть черговими посмішками. Завжди хмурилися, стискали губи, відверталися. Ніби вона їм взагалі не племінниця.
Схоже, так воно і є. Іра нервово ковтнула. Потім. Вона розбереться з цим потім.
— Тітко Любо, ви щойно самі сказали, що я для вас ніхто. То з чого ви вирішили, що я повинна з вами няньчитися?
У вас є син і мінімум двоє онуків, якщо вже не більше.
— Розлетілися всі! Онуки в столиці відучилися і оселилися, — з гордістю повідомила тітка. — А Сеня переїхав до моря, одружився. Хоч на старості років у теплі поживе…
— Ну так і питайте з них. Нехай наймають вам доглядальницю або забирають до себе. Я тут до чого?
— А чому вони повинні наймати доглядальницю, коли тут у мене живе племінниця?!
— Тому що я стаю для вас племінницею тільки тоді, коли вам зручно, — гірко посміхнулася Іра.
Вона більше нічого не сказала тітці. Просто розвернулася і пішла далі по вулиці, геть від аптеки, в якій вони спочатку зіткнулися. Геть від цього слова, що ранило її.
Тітка Люба пленталася слідом, пихкала, обурювалася, але наздогнати не могла.
Коли батько ще був живий, він розповідав, що онуки Любові згадують про неї ледь не частіше, ніж пару разів на рік.
Тітка не дуже любила возитися з дітьми, тож вони теж особливої любові до неї не відчували. «Сенечку» ж вона постійно тикала на тему «а ось син моєї подруги»…
— Сеня, тобі пора подумати про професію. Те, чим ти займаєшся, несерйозно.
— Мамо, робота в таксі зараз — це цілком нормально. Навіть якщо всі люди в світі раптом перестануть користуватися транспортом, я завжди зможу влаштуватися кур’єром.
Ми заробляємо достатньо. Що тобі не подобається? — дивувався син.
— Ти ж не будеш вічно своє кермо крутити! Ось у Свєти старший син стоматолог.
А у Ольги, нашої сусідки, син працює бухгалтером. Теж шанована професія, завжди буде затребуваною. Може, на курси сходиш?
— Ага. Цей бухгалтер заробляє менше за мене. Мамо, навіщо мені це? Мені і так добре.
— Треба розвиватися! А то так на одному рівні і застрягнеш.
І такий підхід у Любові був до всього. Не так виховуєте дітей, не така дружина, не туди поставили диван. Не дивно, що син вирішив змитися куди подалі.
Тітка Люба, тим часом, не молоділа. Вона вже ледве ходила і навіть в окулярах бачила лише силуети.
Однак гордість все ще не дозволяла їй попросити сусідів сходити за продуктами. Зате дозволяла зневажати Ірину — єдину «близьку» людину, яка залишилася під боком.
Для Любові все виглядало надзвичайно просто. Колись її брат, Микола, любив Іру, як рідну дочку, виховував і навчав. Тепер вона повинна подбати про його літню сестру, щоб «віддати борг».
Іра не була згодна з цим. Якщо у неї і є якісь борги, то безпосередньо перед батьками.
Але хто її батько?
Слова тітки не давали їй спокою. Раніше, коли вона бачила шоу, в яких раптом розкривалося щось подібне, вона лише відмахувалася.
— Господи, ну півстоліття вже людині. Ну з’ясувалося, що батько їй не батько. І що?
Ось ще проблема, в такому віці! — обурювалася вона під час перегляду чергового випуску під час готування.
Тепер вона раптом зрозуміла, як це: коли все твоє життя раптом перевернулося з ніг на голову.
Чим більше вона думала про слова тітки, тим яскравіше в її пам’яті спливали косі погляди тіток, дивні жарти про відрядження, недомовлені фрази бабусі.
— Ти, головне, більше нам таких сюрпризів з Франції не привозь, — посміхнулася тітка Люба одного разу, коли батько прощався з рідними перед поїздкою. — Нам і одного вистачить.
Тоді вона не розуміла, про що йдеться. Тепер все раптом стало ясно.
На вихідних Ірина не витримала і поїхала до матері. Вона повинна була дізнатися правду.
— Мамо, скажи чесно. Родичі батька ненавидять мене, тому що я йому не рідна? — випалила вона мало не з порога.
Мама важко зітхнула і скосила погляд на фотографію батька. На знімку — він веде дочку за руку в перший клас. Задоволений, посміхається.
— Іринко… Навіщо згадувати старе? Але якщо ти запитала… Я почала носити тебе під серцем тобою ще до того, як познайомилася з Колькою.
Твій біологічний батько кинув мене, злякався відповідальності. А Коля — врятував. Негоже тоді жінці було народжувати поза шлюбом.
Він все знав і ніколи мене не дорікав. Але його сім’я… Вони бачили, що терміни не сходяться, адже він був тоді у відрядженні. Ось і не полюбили і мене, і тебе.
— Але я ж їм нічого не зробила… Виходить, весь цей час я була для них… — Іра запнулася, не в силах закінчити.
— Чужою, так. Для них. Але для Коленьки — ніколи.
Здавалося, правда нічого не змінила. Але все ж холод нікуди не подівся.
— Просто… Я тут з тіткою Любою зіткнулася. І вона сказала, що я нагуляна.
Я, начебто, вже не маленька дівчинка, але мене це зачепило. Ніби все життя провела в чужому домі і тільки зараз це помітила…
Мама подивилася на дочку з болем у погляді і накрила її руку своєю.
— Іринко, забудь про них. Любі важко і страшно, ось вона і плюється отрутою. Але вона сама винна, що всіх розігнала. А батько…
Батько не той, хто народив, а той, хто виховав. Я Коленьку не обманювала, він все знав і любив тебе. А що там думає його рідня — це їхні проблеми.
Іра подивилася в бік вікна, за яким неспішно мрячив дощ. Ці слова мали заспокоїти, проте всередині все ще вирувало щось важке і неприємне.
Вона майже не злилася на тітку, але відчувала якусь несправедливість.
Чи був у Іри взагалі шанс завоювати прихильність рідні, чи все було вирішено ще до її народження?..
Через кілька тижнів пролунав дзвінок. Тітка Люба. Серце забилося, всередині все опиралося ідеї підняти трубку, але Іра все ж відповіла.
— Ірочко… — хрипло почала та. — Ти пробач мене, дурепу стару, що я тобі таке сказала.
Може, ми якось домовимося? Давай я на тебе квартиру перепишу, а ти доглядати за мною будеш.
Під ребрами все стиснулося від жалю. З голосу було очевидно, що тітці Любі за останні дні стало гірше.
Але ж колись їй не було шкода дитину, від якої всі відвернулися.
— Ага. Ви мені пообіцяєте квартиру, а потім вип’єте кров, як за особняк. Ні, тітко Любо… Навіть за квартиру — ні. Звертайтеся до рідних, а не до нагуляних.
— Гадюка! — кинула тітка і повісила трубку.
Іра на пару секунд прикрила очі. Їй раптом стало гірко і легко одночасно.
Вона все ще не знала, чи правильно чинить, відмовляючи в допомозі хворій тітці.
Але з іншого боку — вона не збиралася йти на поводу у людини, яка тільки вимагала і розмахувала чужими таємницями.
Якщо для тітки Люби так принципове питання спорідненості, нехай домовляється із сестрою, сином і онуками, а «підкидька» залишить у спокої…
