Якось Іра вирішила влаштувати сюрприз чоловікові.
Відправила сина до своїх батьків, приготувала вечерю, запалила свічки і, одягнувши красиву білизну під ажурний халатик, стала чекати його вдома.
Коли чоловік увійшов, він озирнувся навколо і здивовано запитав:
— У нас що, світло відключили?
Грайливий настрій одразу зник.
— Ні, — відповіла Іра, — це мій сюрприз для тебе.
— Ааа, — простягнув він. — Красиво. Що у нас на вечерю?
І жінка здалася…
… Іра з Володею прожили вже чотирнадцять років у шлюбі.
За спільне життя вони обзавелися квартирою в іпотеку, старою машиною і старенькою дачею за сто кілометрів від міста.
Разом виховували сина Кирила, який вже перейшов до другого класу.
Загалом, середньостатистична сім’я, зі своїми проблемами і турботами.
Зрозуміло, що за такий чималий термін сімейного життя, пристрасть дещо вщухла у відносинах. З шалено закоханих, Іра і Володя перетворилися на звичайну пару.
Вранці вони разом снідали, потім йшли на роботу, відвозячи сина до школи. Увечері також зустрічалися за вечерею, іноді обговорювали, як пройшов день, і йшли спати.
У вихідні Іра намагалася якось влаштувати їх сімейне дозвілля. Закликала всю сім’ю в кіно або погуляти по місту.
Але все частіше Володя відмовлявся від спільного відпочинку, пояснюючи, що втомлюється на роботі і хоче просто повалятися вдома.
— Вова, — ласкаво говорила дружина, — ми зовсім не спілкуємося один з одним. Хочеться і разом час провести.
— Ну, давай, разом вдома посидимо, — пропонував він. — Кирюхі, он, теж особливо прогулянки не потрібні. Він буде радий нікуди не йти, а пограти в комп’ютерні ігри.
— Але це ж неправильно, — обурювалася Іра. — Потрібне свіже повітря, нові враження.
— Давайте без мене, — все частіше відмовлявся Володя, завалюючись на диван і вмикаючи телевізор.
Іра не залишала спроб трохи струсити чоловіка. І не тільки на спільне проведення часу з сином.
Їй дуже хотілося повернути хоча б малу частину тієї пристрасті, що була у них з Вовою спочатку.
Іра пам’ятала, як він нею захоплювався, як дарував маленькі подаруночки, від яких вона була в захваті.
А зараз нічого…
Ні компліментів, ні квітів, ні навіть якоїсь задушевної розмови. Спілкуванню з нею він віддавав перевагу перегляду бойовиків і ігор в мобільному телефоні.
— Може, поїдемо вдвох куди-небудь? — якось увечері заїкнулася Іра. — Кирила залишимо у бабусі з дідусем, а самі розвіємося.
— Та ну, гроші ще витрачати, — буркнув Володя.
— Ну, давай хоча б у кафе посидимо, — не відставала від нього дружина.
— Навіщо? Приготуємо вечерю вдома, — не розумів, або робив вигляд, що не розуміє, чого хоче від нього дружина.
А Володя розслабився. Його і так все цілком влаштовувало.
На роботі він багато спілкувався з колегами, іноді зустрічався з друзями.
Дружина стала звичним атрибутом його життя. Він був упевнений, що якщо вони прожили стільки часу разом, то вже й не розійдуться.
У них рідко бували сварки, та й звідки їм взятися, якщо Володя взагалі намагався поменше з рідними говорити.
Він вважав, що має право розслабитися вдома, і щоб його ніхто не чіпав.
У підсумку Іра майже кожен вихідний брала Кирила і їхала його розважати. Ну і себе, хоча б трохи.
У свої 36 років вона була дуже привабливою жінкою. Іра якраз намагалася не розслаблятися в шлюбі.
Майже завжди з макіяжем, в гарному одязі. Бувало, вона купувала собі якусь нову річ, приміряла вдома, а потім показувала її чоловікові.
— Ну, як, Вова, пасує мені? — запитувала вона, кружляючи перед чоловіком.
— Угу, — відповідав він, особливо навіть не дивлячись.
Його більше хвилювало, що дружина в цей момент встала перед телевізором, і він зараз пропустить щось цікаве.
Якось Іра вирішила влаштувати сюрприз чоловікові.
Відправила сина до своїх батьків, приготувала вечерю, запалила свічки і, одягнувши красиву білизну під ажурний халатик, стала чекати його вдома.
Коли чоловік увійшов, він озирнувся навколо і здивовано запитав:
— У нас що, світло відключили?
Грайливий настрій одразу зник.
— Ні, — відповіла Іра, — це мій сюрприз для тебе.
— Ааа, — простягнув він. — Красиво. Що у нас на вечерю?
І Іра здалася.
Дуже важко витягнути стосунки з того болота, куди їх засмоктало.
Вона вже змирилася з думкою, що все життя, яке залишилося, вони просто будуть існувати поряд.
Іра вирішила зануритися з головою в інші сфери життя. Зайнялася додатковою освітою сина, сама записалася на уроки живопису.
Колись давно Іра дуже непогано малювала, навіть навчалася в дитинстві в художній школі.
Вперше вона прийшла на заняття, сильно хвилюючись. Раптом, вона даремно це зробила? Все ж їй далеко за тридцять, а вона раптом вирішила дитинство згадати.
Їх викладачем виявився чоловік років сорока.
Він не був схожий на тих художників, з якими Ірі доводилося в житті перетинатися. Веселий, активний, вміє підібрати правильні слова для підтримки.
Та й зовні він був схожий скоріше на якогось спортсмена, ніж на людину, яка проводить багато часу з фарбами і мольбертом.
— У вас дуже добре виходить, — з посмішкою сказав він їй після першого заняття. — Ви десь навчалися?
— Давно, — зніяковіла Іра, — ще в школі.
— Ну, навички з роками не втрачаються, — ще ширше посміхнувся Віталій, так його звали. — Та й талант нам даний від народження і на все життя.
— Та годі, який талант!
Здавалося, Іра зараз почервоніє. Давно її ніхто не хвалив. Вона вже й забула, як це приємно.
— Я ж професіонал і знаю, про що кажу, — підморгнувши їй, відповів Віталій.
Весь день Іра думала про це. Здавалося б, нічого такого й не сталося. Напевно, він усіх хвалить.
Але варто було їй згадати його слова, як серце завмирало.
— Вова, дивись, що я сьогодні намалювала, — показала Іра картину чоловікові, як тільки той повернувся з роботи.
— А ти впевнена, що живопис — це твоє? — з сумнівом запитав він.
— Тобі не подобається? — поникла Іра, розглядаючи картину.
Після того, як чоловік завуальовано розкритикував її, жінці теж стало здаватися, що вийшла якась нісенітниця.
— Та нормально. Але так і вдома можна малювати. І хочеться тобі кудись їздити після роботи?
— Хочеться, — невпевнено промовила Іра.
– Гаразд. Я втомився, поїмо і, напевно, фільм піду дивитися, – вимовив він, відразу втративши інтерес до хобі дружини.
– Їжа на столі, – приглушеним голосом промовила вона.
– Добре.
Володя сів вечеряти, не чекаючи, коли вся родина збереться. Кирило закінчував уроки, і Іра не хотіла його переривати. Думала, вони через хвилин десять всі разом сядуть.
Повечерявши з сином, жінка пішла в кімнату до чоловіка.
По телевізору йшов якийсь гучний фільм з перестрілками і погонями, і Володя навіть не помітив, як вона увійшла до кімнати.
Іра сіла на край ліжка, а потім дотягнулася до пульта і поставила фільм на паузу.
— Що таке? — запитав чоловік.
Тільки коли перервався показ, він помітив, що вже не один.
— Вова, скажи чесно, ти любиш мене? — запитала Іра.
Всупереч поширеній думці, жінка ніколи не дошкуляла цим питанням свого чоловіка.
Раніше він і сам часто говорив слова кохання, а зараз, здавалося, і смішно таке питати, після стількох років шлюбу.
— Що за дивне питання? — посміхнувся Володя.
— Це просте питання. Відповідай, так чи ні.
– Звичайно, люблю. Дай мені пульт, будь ласка.
Іра проігнорувала прохання чоловіка, продовжуючи дивитися на нього.
– Розумієш, я цього не бачу. Ти не цікавишся мною, відмовляєшся від спільного проведення часу. Ми живемо, як сусіди. Я хочу щось змінити.
Здавалося, Володю дратувала вся ця розмова. Він не розумів, чого від нього хоче дружина?
Він їй не зраджує, не п’є щодня, ніколи не піднімає руку. Що їй ще потрібно?
— Іра, ми стільки років разом, а ти зараз поводишся як підліток. У нас все гаразд, всі так живуть.
Я втомлююся на роботі, і в мене немає сил на те, щоб з тобою про щось говорити.
— Я так не хочу, — твердо промовила дружина. — Це не сімейне життя, а існування поруч.
— Гаразд, — схрестив руки чоловік, розуміючи, що не дочекається заповітного пульта. — Чого ти хочеш?
— Уваги. Компліментів. Підтримки. Спільних поїздок.
— Добре, врахую! — буркнув він, вихоплюючи у дружини пульт.
Іра була задоволена, що все йому висловила. Тепер залишилося чекати від нього наступного кроку.
Але Володя і не збирався робити ніяких кроків. Він взагалі вже через п’ять хвилин забув про цю розмову, захопившись сюжетом фільму.
На наступному занятті з малювання Віталій знову похвалив Іру. Він запропонував їй вдома спробувати намалювати щось від себе, що в душевному пориві виллється на полотно.
Іра і намалювала. Самотню жінку, яка сумно дивиться на свій старий будинок.
Не відразу вона зрозуміла, чому саме цей сюжет прийшов їй в голову, і лише коли Віталій запитав про сенс цієї картини, до неї дійшло.
Адже це вона.
Це вона дивиться на те, що колись було її сім’єю. Дивиться, але розуміє, що вже так ніколи не буде.
Як і очікувалося, Володя нічого не став робити. Він все так само був упевнений, що Іра здуру завела ту розмову, і що нікуди вона від нього не дінеться.
Їх тримає син, іпотека і спільні роки.
А вже через два тижні після того вечора, Володя повернувся додому і зрозумів, що якось підозріло тихо в квартирі.
Він знизав плечима і пішов на кухню. Хто знає, куди поділися домашні.
Але на плиті не було вечері, а в спальні він виявив, що зник одяг Ірини. Лише через 15 хвилин, поки він розгублено намагався зрозуміти, що сталося, чоловік помітив на столі листок.
«Нашої сім’ї більше немає. Я в цьому переконалася, побачивши твою байдужість. Думаю, нам варто розлучитися.
Ми поки з Кирюшею поживемо у мами, а потім, як будеш готовий, ми зустрінемося і все вирішимо».
Як психував Володя. Звинувачував її в тому, що вона з жиру біситься.
Потім вирішив, що Іра просто вирішила його налякати, і навіть посміхнувся.
Ще прибіжить, як рідненька. Куди вона від нього дінеться?
Зустрілися вони через тиждень. Чоловік з посмішкою запитав, коли Іра перестане дурити?
Жінка ж уточнила у нього, чи готовий він щось змінювати в їхньому житті. І по очах зрозуміла, що ні.
Володя до самого розлучення не вірив, що вона це серйозно. Коли їм віддали документи в РАГСі, він розлючено промовив їй:
— Тепер дитина через тебе буде рости в неповній родині!
— Зате вона не буде рости в байдужості, — спокійно відповіла Іра.
Зрештою, вона молода і приваблива жінка. Вона гідна більшого, ніж просто нудне і похмуре життя.
Навіть якщо Іра залишиться на самоті, їй хоча б не доведеться до кінця життя випрошувати у когось любов.
