Ірина обережно поправила бантик на конверті для новонародженого і подивилася на годинник. Десята ранку, а Віктора все немає.
Вона розуміла, що йому непросто вирватися з дому, придумати правдоподібну причину для дружини, але сьогодні особливий день – їх виписують з пологового будинку.
Ірина сподівалася, що хоча б сьогодні він буде поруч.
— Ну що, тато вже їде? — запитала медсестра, заглядаючи в палату.
— Так, скоро буде, — відповіла Ірина, посміхаючись через силу.
Вона знала, на що йшла, коли починала стосунки з одруженим чоловіком.
Віктор не приховував, що у нього є сім’я. Казав, що з дружиною давно живуть як сусіди, що немає кохання, тільки звичка і спільне життя. Ірина вірила або хотіла вірити.
Коли дізналася про вагітність, він не відвернувся, підтримував, обіцяв, що все вирішить. Але час минав, а він все не наважувався поговорити з дружиною.
Ірина взяла телефон, набрала повідомлення: «Ми готові. Ти скоро?» Відповіді не було. Вона подивилася на сплячого сина. Маленький Костик був так схожий на батька – ті ж бровки, те ж підборіддячко.
У коридорі почулися кроки. Ірина випрямилася, поправила волосся. Двері відчинилися, але замість Віктора увійшла медсестра з паперами.
— Ірино Сергіївна, заповніть документи на виписку.
Коли медсестра пішла, Ірина знову взяла телефон. Ні дзвінків, ні повідомлень. Вона набрала номер Віктора, але телефон був вимкнений.
Це траплялося нечасто, зазвичай, коли він був вдома з родиною і не хотів, щоб дружина бачила дзвінки. Але сьогодні він обіцяв бути вільним.
Минула година. Ірина вже зібрала всі речі, малюк був одягнений і загорнутий у ковдру.
Інші мами вже поїхали, зустрінуті чоловіками з квітами і кульками. Вона сиділа одна в порожній палаті, коли телефон нарешті задзвонив.
— Іра, вибач, я не зможу приїхати, — голос Віктора звучав напружено.
— Що сталося? — запитала вона, намагаючись говорити спокійно.
— Вдома проблеми. Я викликав тобі таксі, скоро під’їде машина. Завтра все поясню.
Він відключився, перш ніж вона встигла щось сказати. Жінка подивилася на сина, зітхнула і почала збиратися. Що ж, не вперше вона справляється сама.
Ірина стала чекати таксі, час у палаті ніби завмер. Жінка то заколисувала сина, то дивилася на телефон, який мовчав, то знову укладала малюка в ліжечко. Вона знала, що Віктор одружений, знала, що їхня зустріч цього дня — майже неможливе диво, але все одно сподівалася, що він з’явиться хоча б на хвилину.
Несподівано в палату увійшла жінка — доглянута, стримана, з прямою спиною і холодним поглядом. У руках у неї була дорога сумка.
— Ви Ірина? — запитала вона.
— Так, — жінка обережно кивнула.
— Мене звати Світлана. Я дружина Віктора, — спокійно сказала жінка. — Я прийшла замість нього, тому що він не збирається сюди приходити. І надалі теж більше його не чекайте.
Ірина відчула, як у неї всередині все стиснулося. Вона мовчала.
Світлана відкрила сумочку, дістала конверт і поклала його на стіл.
— Тут гроші на перший час. І не потрібно більше дзвонити Віктору, писати йому, чекати його. Він не братиме участі у вашому житті та житті цієї дитини.
Ірина хотіла щось заперечити, але Світлана перебила:
— Це не його дитина. Так буде правильно для всіх. Я буду переказувати вам гроші щомісяця. Ви просто живіть своїм життям і забудьте про нього. Якщо ви будете поводитися розумно, гроші будуть надходити щомісяця вчасно і в достатній кількості.
Ірина дивилася на жінку, не вірячи своїм вухам, але мовчала. Слів не було в голові.
— Не руйнуйте чужу сім’ю. Віктор залишиться з нами. А ви отримаєте все, що потрібно для дитини, — жорстко сказала Світлана.
Потім вона поправила волосся, подивилася на хлопчика і додала:
— Все, що між вами було — закінчилося. Тепер це тільки ваша справа і ваша відповідальність. Гроші будуть. Більше нічого не буде.
Світлана пішла, залишивши після себе запах парфумів. Ірина залишилася в палаті одна — з сином, конвертом на столі і відчуттям крижаної порожнечі в грудях.
Жінка довго сиділа нерухомо, дивлячись на конверт, ніби він міг заговорити і пояснити, як жити далі.
Малюк тихо сопів у ліжечку, не знаючи, що його доля вже вирішена чужою волею. У голові крутилися слова Світлани: «Це не його дитина. Гроші будуть. Більше нічого не буде».
У коридорі чулися голоси, хтось сміявся, хтось вітав чергову молоду маму. Ірина раптом відчула себе зайвою в цьому світі радості. Вона взяла конверт, відкрила — там були акуратно складені купюри і маленька записка з номером телефону і підписом: «Світлана».
Медсестра зайшла в палату, посміхнулася:
— Ну що, матусю, готові додому?
— Так, — відповіла Ірина, намагаючись говорити рівно.
— За вами вже приїхали? — запитала медсестра.
— Таксі чекає, — сказала Ірина, глянувши у вікно.
Виписка пройшла швидко і формально. Ніхто не чекав її біля входу з кульками і квітами, ніхто не фотографував на пам’ять. Таксист мовчки відкрив двері і закріпив автолюльку, не задаючи зайвих питань. У дорозі Ірина дивилася у вікно, думаючи тільки про те, як тепер все буде по-іншому.
Вдома було тихо. Квартира здавалася чужою. Ірина вклала малюка, сіла на кухні і поклала конверт на стіл.
Вона згадала, як Віктор обіцяв бути поруч, як говорив, що все владнає, як запевняв, що кохає. Тепер замість нього – тільки конверт.
Увечері зателефонувала мама з селища:
– Ну як ви? Все добре?
– Все добре, – відповіла Ірина, ковтаючи сльози. – Ми вдома.
– Віктор був?
– Ні, – коротко сказала вона. – Не зміг.
Мама замовкла, а потім обережно сказала.
– Ти ж знала, що він не вільний.
– Знала, – сказала Ірина. – Але сподівалася, що все буде інакше.
– Головне, щоб малюк був здоровий, – сказала мама. – Все інше переживемо.
Вночі жінка не могла заснути…
Вона знову і знову прокручувала в голові розмову зі Світланою, згадувала її холодний голос і твердий вираз обличчя.
Пропозиція дружини здавалася принизливою і дивно цинічною: щомісячні гроші замість батька для дитини, мовчання і повна відсутність Віктора в їхньому житті. З одного боку, це був шанс не залишитися без підтримки, з іншого — відчуття, що її просто купили, щоб вона зникла з їхньої родини назавжди.
Ірина розуміла, що так жити не зможе. Вона не хотіла перетворюватися на отримувача подачок, не хотіла, щоб син ріс з думкою, що у нього немає батька. Їй було боляче і прикро, але ще сильніше хотілося почути пояснення від Віктора.
Вона не вірила до кінця, що він дійсно вирішив ось так все кинути, не сказати ні слова, не подивитися в очі ні їй, ні синові.
Вранці Іра взяла телефон і довго дивилася на екран. Вона знала, що Світлана, швидше за все, попередила чоловіка, щоб він не відповідав, але надія залишалася.
Іра написала коротке повідомлення: «Вітя, мені потрібно з тобою поговорити. Дуже важливо. Будь ласка, напиши». Але протягом дня відповіді не було…
Вона дзвонила — телефон був вимкнений.
У голові крутилися думки: а раптом він і справді радий позбутися цієї відповідальності? А раптом для нього все це лише помилка, яку тепер вирішує його дружина? Або він просто боїться, не знає, як вчинити?
Вона не могла повірити, що людина, з якою вона ділила надії, розмови, плани, тепер просто розчинилася, залишивши після себе розбиратися свою дружину.
Іра згадувала історії, які читала на жіночих форумах: скільки жінок роками чекають, сподіваються, вірять словам одруженого чоловіка, а в підсумку залишаються самі, з дитиною на руках і розбитим серцем.
Хтось писав, що час лікує, хтось радив не принижуватися і не шукати зустрічей, а хтось зізнавався, що все одно не може відпустити минуле.
Ірина розуміла: їй необхідно почути Віктора особисто, хоча б раз — щоб зрозуміти, що робити далі.
Вона вирішила, що буде добиватися розмови з ним. Їй потрібна правда, навіть якщо вона виявиться гіркою.
Минув місяць, за який Іра так і не змогла жодного разу поговорити з батьком своєї дитини. Він жодного разу не зв’язався з нею і не з’явився.
Вона дзвонила йому щодня, писала короткі повідомлення, сподівалася на відповідь, але телефон був вимкнений. У якийсь момент вона зрозуміла, що всі спроби марні: Віктор зник з її життя остаточно.
Гроші закінчувалися. На оплату квартири, комунальні послуги, продукти, підгузки, суміш для малюка йшло більше, ніж вона передбачала. Іра рахувала кожну копійку, намагалася економити, але розуміла, що скоро коштів не залишиться зовсім.
У голові крутилися слова Світлани: «Я буду переказувати вам гроші щомісяця. Ви просто живіть своїм життям і забудьте про нього». Тоді це здавалося жорстоким ультиматумом, але тепер — єдиним виходом.
Вона довго не наважувалася, але одного разу пізно ввечері, коли гроші майже закінчилися, вона взяла телефон і написала Світлані коротке повідомлення:
«Я згодна на вашу пропозицію».
Відповідь прийшла швидко:
«Гроші буду переказувати на картку, як і обіцяла. Не дзвоніть і не пишіть Віктору, ця умова залишається в силі».
Іра відчула полегшення і одночасно сором. Вона не мріяла про таке життя, не хотіла для сина долі «чужої» дитини, якій платять за мовчання. Але вибору не було.
Вона прийняла умови, тому що думала насамперед про малюка і його майбутнє — нехай без батька, але хоча б з мінімальною стабільністю.
З цього дня життя стало іншим: сухі перекази на картку, рідкісні короткі повідомлення від Світлани, жодного дзвінка чи листа від Віктора.
Ірина все частіше ловила себе на думці, що минуле ніби стерлося, а попереду — тільки турботи, самотність і постійна тривога про завтрашній день.
Вона більше не чекала дзвінка, не сподівалася на диво. Просто жила заради сина.
Через 8 місяців Світлана перестала відповідати і надсилати гроші. Спочатку Іра думала, що це тимчасова затримка, але минув тиждень, два, місяць — відповіді не було.
Телефон Світлани перестав відповідати, повідомлення залишалися без уваги, а рахунок порожнів з кожним днем.
Іра зрозуміла, що зробила помилку, погодившись на цю принизливу угоду.
Тепер їй все одно доведеться розшукувати Віктора, через суд доводити батьківство і вимагати аліменти.
Вона знала, що процес буде непростим – доведеться проводити генетичну експертизу, доводити факти, можливо, наймати адвоката. А поки що їй було абсолютно незрозуміло, на які гроші існувати…
Маленький Костик ріс, вимагав все більше витрат, а запаси танули з кожним днем.
Іра гірко посміхнулася, згадуючи слова Світлани про те, що «це не його дитина». Тепер ця брехня обернулася проти неї самої – якби вона відразу звернулася до суду, а не погодилася на сумнівну угоду, у неї вже було б рішення про стягнення аліментів.
Тепер же доводилося починати все з нуля, доводити очевидне і чекати, коли система правосуддя повернеться в її бік.
Вона подивилася на сплячого сина і твердо вирішила: більше ніяких угод, ніяких компромісів.
Тільки офіційний шлях, тільки закон, тільки справедливість.
Нехай Віктор і його дружина думали, що позбулися проблеми, але тепер їм все-таки доведеться понести відповідальність.
