Розчарування змінилося образою. Ірина думала про те, що вона їм скаже. Вона ніяк не могла повірити, що так могли вчинити близькі їй люди.
Найнеприємніше те, що ти робиш їм добро, допомагаєш, а вони цього зовсім не цінують!
Іра народилася в невеликому містечку, де, здавалося, всі один одного знають.
Вона була другою дитиною, і з самого дитинства її старша сестра Таня допомагала матері доглядати за молодшою.
Мати, Світлана Петрівна, працювала на фабриці й сильно втомлювалася.
Дочки допомагали їй по господарству з самого дитинства. Сидіти без діла в родині було не прийнято.
Влітку виїжджали за місто, де у них була ділянка землі і хатинка.
Садили картоплю, Петро Семенович, глава сім’ї і будівельник за фахом, поставив парники. Трикутні нижчі під огірки і теплицю заввишки з людину під помідори.
У будні всі в родині або працювали, або вчилися, а всі вихідні займалися дачними справами.
Взимку сім’я теж не сиділа без діла. Клопотів по дому вистачало.
Закінчивши школу, сестри продовжили освіту в столиці. Батьки, як могли, підтримували дочок матеріально.
Обидві залишилися працювати у великому місті, де й зустріли своє кохання.
Спочатку вийшла заміж Іра, а через рік зіграла весілля Таня.
Обидві наполегливо працювали і потроху просувалися кар’єрними сходами.
Обидві допомагали батькам, але перевезти їх до столиці змогли лише тоді, коли Павло, чоловік Ірини, перейшов працювати у великий холдинг на посаду керівника філії.
Відповідальність на новій посаді була велика, Павло сильно втомлювався на роботі, але він став отримувати дуже хороші гроші.
Це сильно змінило їхнє життя. Вони могли дозволити собі все, про що раніше мріяли. Стали більше подорожувати.
— Ірка, привіт! Ти у вихідні що робиш? — Таня не любила ходити околясами і відразу перейшла в наступ. — Тільки не заливай мені, що знову відкрилася виставка, яку ти не можеш пропустити!
— Ну, взагалі-то… — почала Іра.
Вони й раніше не часто вибиралися на дачу до Тані, а тепер культурне життя не залишало часу, щоб побути з рідними.
Як можна сидіти за містом, коли навколо стільки цікавого відбувається!
— Все! Досить! У мене немає сил слухати твої відмовки! — перебила сестру Таня. — Ти коли у нас була востаннє?
Не пам’ятаєш? Ось і я не пам’ятаю! Обійдуться без тебе твої виставки! У нас на дачі в суботу! Батьки теж приїдуть.
— Добре, — здалася Іра, — приїдемо. Що привезти?
— Візьми на себе м’ясо для шашликів, напої… І гарний настрій не забудь!
З гарним настроєм було складніше, ніж з м’ясом і напоями.
Навряд чи вдасться втекти ввечері в суботу. Напевно, їх не відпустять і залишать ночувати на скрипучому дивані.
Швидше за все, знову доведеться слухати про те, що раніше було краще і Петра Семеновича цінували на роботі, а тепер пенсія всім на сміх.
Світлана Петрівна буде скаржитися на здоров’я і на молодь, яку не навчили поважати старших.
Таня знову розповідатиме, як її дістали колеги, а чоловік Тані, Олексій, нарікатиме на те, що ціни на машини злетіли до небес, а якість впала.
Таня часто заїжджала до Іри з Павлом, щоб поділитися своїми новинами. Останнім часом все частіше.
І оскільки ці новини почали повторюватися, Іра запідозрила, що сестра приїжджає не стільки для того, щоб поспілкуватися чи порадитися, скільки для того, щоб позичити чергову річ.
З самого дитинства у сестер майже все було спільним.
Спочатку Іра доношувала речі за Танею, потім, коли дівчатка майже перестали рости, мати купувала їм одяг відразу на двох, і гардероб став у них спільним.
Пізніше, коли вони стали вже зовсім дорослими, дівчата позичали одна в одної то блузку, то сумочку, щоб справити враження на хлопців і подруг.
Неприємно було лише те, що Таня не поспішала повертати позичене.
І якщо Павло не дуже переймався з приводу інструменту, який у нього брав чоловік Тані Олексій, то Іра часто ловила себе на думці, що їй знадобилася б якась частина гардеробу, позичена сестрою.
Вона купувала речі так, щоб вони доповнювали одна одну. Сумочки вона підбирала до туфель, блузки до спідниць, шарфи до рукавичок і так далі.
Коли чогось бракувало, вона не могла одягнути іншу річ, підібрану до пари.
Павло ж навіть радів, що його інструмент знадобиться комусь ще. Він лише займав місце з того моменту, як вони, заїхавши до нової квартири, закінчили розставляти меблі та вішати на стіни полиці.
Коли Павлу потрібно було щось зробити по дому, він просто замовляв новий в інтернеті.
Йому подобалося працювати найсучаснішим і найдосконалішим інструментом.
Розрахунки за проектом ніяк не хотіли вкладатися у відведений бюджет. Все, що можна було скоротити, Іра вже скоротила.
Жертвувати якістю заради зниження витрат не хотілося. З цих роздумів її вирвав наполегливий голос Вірочки.
— Іро, ти не пам’ятаєш, у тебе є сумка, така коричнева, з м’якої шкіри, — у голосі Вірочки були якісь мишачі нотки, які ніяк не в’язалися з її яскравою зовнішністю, — у неї ремінь якої довжини?
Віра займалася в офісі документами і була завантажена роботою тільки тоді, коли вони брали участь у тендерах.
В інший же час вона читала огляди косметики або шукала собі нові шмотки.
Оскільки отримувала вона небагато, а заможного принца їй у свої тенета зловити поки не вдавалося, обновки вона шукала на жіночих форумах і на сайтах оголошень.
— Якої сумки? — розрахунки ніяк не хотіли відпускати Іру, і вона не розуміла, про що питає Віра.
— Ну, ось ця. Я тобі посилання кинула. А сама сумка якого розміру?
За посиланням відкрилося оголошення про продаж такої ж сумки, як була у неї.
— Вона трохи більша за аркуш А4. А ремінь довгий, через плече.
— Ось сфотографують, що нічого незрозуміло! А ти сиди й здогадуйся, велика вона чи маленька! — обурювалася Віра, — Лінійку складно поруч покласти, чи що?!
Сумка виглядала точно так, як та, що була у неї. Іра навіть збільшила фотографію, щоб розглянути ближче.
Її збентежило, що залом на шкірі був у тому ж місці, що й на її сумці. Зазвичай вона зберігала сумки акуратно, щоб такого не траплялося.
Але того вечора Павло запросив її в дуже приємний ресторан. Вони настільки добре провели час, що їй було не до розвішування речей.
Вона кинула сумку в шафу, а потім забула про неї. Згадала тільки тоді, коли її захотіла позичити сестра.
Стоп. Ірина вже забула про розрахунки за проектом. Вона ще раз вдивлялася у фото в оголошенні.
Іру не полишало відчуття, що це її сумка. Оголошення розмістив або розмістила якась «Тусік». Вибір імені її розвеселив.
Вона уявила собі початок діалогу: «Здрастуйте, Тусік. Підкажіть, будь ласка, торг можливий?»
Поєднання шанобливого звернення і такого імені здалося їй настільки смішним, що вона мимоволі хихикнула.
До кінця робочого дня вона не могла позбутися думки, що хтось продає її сумку. До проекту вона вже не поверталася.
«Може, у Таньки вкрали сумку… — подумала Іра. — Таке буває. І Таня боїться їй сказати, бо я їй більше нічого не даватиму… — Іра зморщила чоло. — Та ну, дурниці! Просто збіг!»
Поки Іра їхала додому, їй у метро весь час траплялися жінки з коричневими сумками. Різних розмірів і моделей, але коричневих було більшість.
Вона навіть почала рахувати сумки інших кольорів. У підсумку вийшло 2 чорні, 1 синя, 1 зелена і 1 настільки строката, що Іра так і не вирішила, до якого кольору її віднести. Решта — коричневі.
«Якийсь тренд на коричневий, чи що?» — подумала вона.
Незважаючи на те, що Іра вже кілька разів вирішила для себе, що це просто збіг, ввечері вона зайшла на сайт з оголошеннями і знову відкрила оголошення з сумкою.
Просто для того, щоб переконатися, що це не її сумка. Результат був зворотним.
На фотографії дна сумки було чітко видно протерте місце саме там, де вона носила ноутбук.
— Ти чого сьогодні весь вечір така розгублена? — Паша звернув увагу, що дружина весь час про щось думає.
— Так, ми в проекті не вкладаємося в бюджет, — Ірі не хотілося ділитися своїми підозрами з чоловіком, — ось і думаю, на чому заощадити…
«Ну, навіщо я збрехала, — подумала Іра, — Але ж я не збрехала. Та яка різниця! Все одно довго це в собі тримати я не зможу».
— Слухай, Пашо, я сьогодні бачила оголошення, хтось продає сумку, дуже схожу на ту, яку я позичила Таньці.
— А коли ти почала купувати собі сумки з рук? — здивувався Паша. — Чи тепер твій вибір — це «Люксова якість, не відрізнити від оригіналу»? — розсміявся чоловік.
— Та ні. Віра мені на роботі показала. Питала, якого вона розміру. Так там моя сумка. І залом, і протерта в тому ж місці!
— Думаєш, Таня вирішила продати твою сумку?
— Та ні, звичайно! Може, в неї вкрали. Або квартиру в них обікрали…
— Просто візьми й запитай. — Паша запропонував найпростіший і найлогічніший варіант.
«Ось, у них, у чоловіків, все просто!» — подумала Іра. Їй було ніяково питати у Тані, коли вона поверне позичені речі.
Спочатку Таня намагалася не брати багато. Повертала те, що позичала раніше, і тільки потім брала щось нове.
Але з часом гардероб Іри зріс, і вона почала відмахуватися від пропозицій сестри зайти в гості, щоб повернути позичене. Тож сама винна.
Таня почала брати більше речей, ніж повертала. А останнім часом стала заходити тільки для того, щоб взяти.
Іра знову відкрила ноутбук. Знайшла оголошення, перейшла в профіль продавця і зрозуміла, що це треба було зробити раніше.
Крім тих речей, які у неї позичила Таня, вона відразу побачила яскраво-жовтий шуруповерт чоловіка.
Олексій брав його тиждень тому, щоб зібрати тумбу під взуття, яку вони з Танею купили в передпокій.
Ще цікавіше було подивитися, що Тусік вже встигла продати. Іра зайшла в розділ профілю з завершеними оголошеннями.
Тут вона знайшла перфоратор Паши, шарф, блузку і дві свої сумки, чорну і темно-синю.
Скільки мав коштувати перфоратор, вона не знала, але свої речі за тими цінами, які були вказані під оголошеннями, викупила б із задоволенням.
Особливо англійський картатий шарф. Мабуть, продати його хоча б за половину вартості через величезну кількість підробок, що продаються тут же, не вдалося, і ціну було знижено до рівня репліки середньої якості.
Іра не могла повірити, що рідна сестра так з нею вчинила. Навіщо? Невже вона не допомогла б, якби Таня її попросила?
Вона набрала сестру.
— Тань, привіт!
— Привіт! Ти чого так пізно? — позіхнула в трубку сестра.
— Ти не могла б мені шарф повернути?
— Та ще ж тепло, — після невеликої паузи відповіла Таня.
— Мені на днях треба поїхати у відрядження. Там уже холодно.
Ірі кортіло запитати сестру по телефону, чому вона продає речі, які їй не належать, але ще дуже хотілося подивитися сестрі в очі.
Наступного дня кілька оголошень у профілі Тусіка були закриті. У тому числі, на превеликий жаль Вірочки, оголошення з сумкою.
— Звичайно! За такою ціною і дня не провисіло! Треба було відразу брати! — журилася колега.
— Іро, привіт! Нічого, якщо я не сьогодні, а завтра заїду? — мабуть, у сестри не вийшло швидко знайти такий самий шарф.
«Цікаво, що вона скаже завтра?» — подумала Іра.
— Забери тоді ще темно-синю сумку. — відповіла Ірина.
— М-м-м… добре. — після невеликої паузи сказала Таня.
— Щось не так?
— Та ні, просто намагалася згадати, куди її поклала. — виправдалася Таня.
«Цікаво, що вона скаже завтра. Що так і не згадала?» — подумала Іра.
— Тоді, до завтра!
— До завтра!
Увечері Ірина все розповіла чоловікові.
— Оце так! — захопився Паша. — Гроші з повітря! А ми з тобою пашемо! Проєкти, кошториси, договори… а потім ще рекламації та компенсації. Вчися!
— А чого вчитися? — відповіла чоловікові Іра, — Мені все одно таку дурепу сестру не знайти!
— Так, Танька — розумна жінка! Тут без варіантів! — Засміявся Паша.
Наступного дня Таня теж не приїхала, пославшись на якісь термінові справи.
«Знаю я, які в тебе справи», — подумала про себе Іра, але промовчала.
Приїхала Таня не одна, а з чоловіком.
«Сподівається, що при чоловікові я буду з нею м’якшою», — подумала Іра і тут же подумки додала: «І даремно!»
— Слухай, ніяк не можу знайти сумку! Почекаєш? — Іра й не сподівалася на інше, — А ось шарф. Дякую!
— А ти впевнена, що це мій? — Навіть побіжно глянувши на шарф, було зрозуміло, що «люксової якості» за два дні знайти не вдалося, і від оригіналу шарф сильно відрізнявся.
— Ну, так. А чий?
— У тебе є совість? Як ти могла так вчинити з рідною сестрою? — Іра ледве стримувалася
Таня не могла зрозуміти, що сталося. Або просто вдавала, що не розуміє.
— Тань, давай не будемо гаяти час. Ти продала мій шарф, як і синю сумку. Я бачила твій профіль з оголошеннями. Колега показала.
— І що? Тобі від цього менше стало? У тебе цим мотлохом усі шафи забиті! Ти навіть не пам’ятаєш, мабуть, що в тебе є!
Іра не знала, що відповісти на таку нахабність. Таня вирішила, що це успіх, і продовжила в тому ж дусі.
— Вони дегустують напої! На виставки ходять! Зажерлися! Я ж бачу, що ти нас за людей давно перестала вважати.
Ми для тебе тепер хто? Люди другого сорту! З нами ж спілкуватися нема про що, так? Ми ніде не були, нікуди не їздили, так? І що?!
Таня ненадовго замовкла, чи то перепочиваючи, чи то згадуючи, у чому ще провинилися Іра з її чоловіком.
— Книг ми не читаємо, так? А де ж час взяти?
Іра згадала, як Таня на дачі з чоловіком обговорювали серіали, і посміхнулася, але нічого не сказала.
— Зате ми хороші люди! Не такі, як… — Таня не змогла підібрати порівняння, яке б повною мірою відображало її ставлення до сестри та її чоловіка, — як ви!
Іра дочекалася, коли Таня закінчить, і дуже спокійно сказала:
— Іди геть! Те, що залишилося, повернеш. Сподіваюся, гроші, виручені від продажу моїх речей, зроблять тебе щасливішою.
