– Артеме, чуєш, Артем! Ти гроші часом із заначки не брав?
– Ні, ти що! У будь-якому разі я б без тебе не поліз. А що там, невже…
– Ой, Артемчику, краще б ти їх нишком від мене взяв! Нема там грошей, нема, все зникло! – Віра заплакала.
– Так, нічого не роби, нікому ні слова, я скоро буду!
Артем розвернув машину в бік дому, зателефонував на роботу, відпросився – сказав, що в нього проблеми в родині. Примчав до будинку, залишив машину на стоянці, побіг додому.
У голові крутилася шалена надія, що Віра, роблячи чергове прибирання, засунула конверт із грошима в якусь щілину й забула про це.
Втім, хоч дружина й була білявкою, але дурістю не вирізнялася, навпаки, іноді міркувала навіть краще за чоловіка, і забути про переховані заощадження просто не могла.
Річ у тім, що Артем із Вірою збирали гроші на власну автівку.
Це була не примха чоловіка-автолюбителя, а нагальна потреба – Артем вечорами та у вихідні досить успішно підробляв у таксі, але машину поки що орендував, що вельми негативно позначалося не лише на бюджеті, а й при прийомі замовлень – на старій «деу» він отримував лише економ-замовлення, хоча й водив машину майстерно.
Начальник не раз пропонував взяти в оренду нову, гарну машину, але Артем боявся – чуже є чуже.
Зараз у нього орендована машина, далеко не першої свіжості, її «вбити» складно, а от нову…
Тому й збирали вони гроші – по-старому складали готівку в конверт і, не довіряючи банкам, ховали в схованку за шафою.
Вдома Артем застав заплакану Віру, яка розповіла йому, що вона справді робила прибирання й машинально перевірила конверт у схованці.
Конверт виявився на місці, але вона одразу запідозрила недобре – занадто тонким і плоским він був.
Таким чином, версія про випадкове переміщення заповітного конверта, спочатку безглузда, тепер повністю відкидалася.
– Ти поліцію викликала?
– Н-ні… Тебе чекала. Ти думаєш, треба поліцію? – невпевнено запитала Віра.
– А що ще робити? – здивувався Артем. – Хай шукають, сліди збирають, відбитки, собаку приведуть…
– Яка там собака, – махнула рукою дружина, – це ж не вчора було, напевно.
– І замок не зламаний, – Артем сходив у передпокій, оглянув двері, – ми ж відчиняли-зачиняли його цими днями, він працював чудово. Ти ключі не губила?
– Ні, ось вони, – вона показала зв’язку ключів.
– Мої теж на місці. Запасні? Лежать у своїй коробочці, – він поліз у дальню шафку, знайшов резервні ключі, – ще один комплект у твоєї мами має бути, пам’ятаєш, ми давали, коли у відпустку їхали, та так і не забрали?
– Зараз я їй зателефоную, запитаю, – Віра схопила телефон, натиснула виклик.
Коли мати відповіла, вийшла з телефоном на кухню. Поговоривши хвилин десять, повернулася до кімнати, розгублено сказала:
– У неї ключів немає. Куди вони поділися, вона не знає, нікому їх не давала. Зараз телефонуватиме Ірці, чи не брала вона…
– Так, усе це дурниці, а ми з тобою два ідіоти. Треба було ключі одразу забирати!
– Мама ніколи б не взяла наші ключі без дозволу!
– Мама – може бути. А от сестриця твоя люба запросто. Або синок її, дурень безголовий! Коротше, я телефоную в поліцію, хай вони розбираються!
– Зачекай, Артемчику, давай спочатку з мамою все з’ясуємо!
– Що там з’ясовувати, – буркнув Артем, але телефон відклав.
Замість Ганни Вікторівни буквально за десять хвилин передзвонила Іра й підтвердила їхні найгірші побоювання.
Так, два тижні тому вона брала ключі, але не для себе, а для свого сина, Віриного племінника Вадика.
– Хлопчик дуже просив, він познайомився з дівчиною, їм ніде було усамітнитися! А хіба він не повернув ключ, я ж його просила?
– Іро, ти що давала ключі Вадику?
– Давала, ну і що, шкода вам? Ви вдень все одно на роботі, а хлопцеві треба особисте життя влаштовувати!
– Іро! У нас гроші пропали, ми на машину відкладали!
– А до чого тут Вадим, чи я? Ти на що, сестро, натякаєш?
– Я натякаю? – у Віри навіть зірвався голос. – Ти взяла без дозволу наші ключі, при цьому дала їх хлопчиську, у якого мізки ще між ніг…
– Не смій ображати мого сина!
– Я, Ірочко, нікого не ображаю, але терпіти це беззаконня не збираюся! Артем іде в поліцію, пише заяву, й хай вони там розбираються, хто ліз у квартиру, хто гроші брав, та інше.
Якщо Вадим тут ні до чого, ми будемо тільки раді, якщо ж це його рук справа…
– Ах, ось як ти заговорила! Хлопчик на годину взяв ключі, а ти йому збираєшся справу пришити? Розтратили гроші куди попало, а тепер за наш рахунок хочете повернути? А от чорта лисого вам!
Іра кричала так, що Артем, який стояв неподалік, усе чув.
Він обережно взяв телефон з рук дружини, скинув виклик і встановив беззвучний режим.
– Вимкни або заблокуй його й заспокойся. Я телефоную в поліцію, будемо діяти суворо за законом.
Не забивай собі голову, йди, приляж, випий валер’янки, я посиджу на кухні, буду на зв’язку із зовнішнім світом, тебе будити не стану.
– Дякую, рідний, – Віра притулилася чолом до плеча чоловіка, – я тебе люблю!
– Я теж тебе люблю, – відповів Артем.
Якийсь час сестра намагалася додзвонитися Вірі (Артем читав повідомлення про пропущені виклики), а потім, переконавшись, що вона не відповідає, стала довбати дзвінками його телефон.
У якийсь момент він прийняв виклик, спробував пробитися крізь дикі крики родички й згорнути розмову в конструктивне русло.
Однак це виявилося марним: Ірина верещала, як заведена, не намагаючись навіть почути зятя.
Він зітхнув і відправив їй повідомлення:
«Ірино, я подав заяву в поліцію про крадіжку грошей з нашої квартири. Усі розмови прошу вести з поліцейськими, якщо будеш нас діставати, я напишу ще одну заяву, вже конкретно на тебе».
Після цього все стихло, а вранці теща зателефонувала на його телефон.
Голос її тремтів, вона плакала. Виявилося, правоохоронці спрацювали дуже оперативно – Артем, подаючи заяву, вказав на родичів, розповівши історію з ключами.
До тих у квартиру з’явилися двоє молодих хлопців у цивільному, найпростішого вигляду, і за пів години, з добродушними жартами, розуміючими обличчями, розкрутили Вадика на повне зізнання.
При цьому вони з усмішками розповіли йому різницю між добровільним зізнанням і допомогою слідству, з доказом вини під тягарем незаперечних доказів («Ти ж відбитки пальців на конверті залишив, скажеш, ні?» – підловив на гачок дурнуватого хлопця один зі слідчих).
При всій своїй недостатності розуму племінник виявив достатньо кмітливості, щоб підписати свідчення про визнання провини й не вдавати з себе незнайка.
Ганна Вікторівна сказала, що вони з Ірою зараз приїдуть, щоб вирішити всі питання.
Артем відмовлятися не став, і незабаром рідня дружини сиділа в них на кухні. Іра знову спробувала завести істеричну програму, але її вгамувала не лише сестра, а й мати.
Артем дуже спокійно заявив, що всі розмови відбуватимуться лише в спокійному та конструктивному ключі.
Зрештою, гостям довелося зібратися й говорити, не зриваючись на істерику.
– Артеме, ми дуже просимо в тебе забрати заяву з поліції, – почала теща, – Вадик дуже розкаюється й просить вибачення.
Ми ж родичі, не треба хлопцеві ламати життя! Будь ласка, Артемчику!
Він же ще нетямущий, по дурості вліз. Якщо його зараз посадять, він зламається. Віро!
Він же твій племінник, а не чужий тип. Ми благаємо вас, давайте все забудемо, ми щиро розкаюємося, ось ваші ключі, хлопчик просто забув їх віддати…
– А гроші він не забув віддати? – скипіла Віра.
– Дорогі наші, будь ласка, прийміть із розумінням… хлопчик трохи розгубився… Загалом, він гроші всі, того… Витратив.
– Що?! – Артем від здивування ледь не випустив з (розповідь спеціально для сайту – цей день) рук чашку з чаєм. – Ви взагалі в курсі, скільки там було грошей? Майже на половину гарної машини, добре, що решта на картці лежала! Це що за жарти?
– Це не жарти! – не витримала мовчання Іра.
– Вадик ніколи не мав статусних речей, не міг повести дівчину в кафе, з друзями посидіти, гарний телефон купити!
Ви свою Таню балуєте, і те їй купуєте, й інше, у спортивний табір, он, відправили. Їй-то дванадцять усього, а Вадик вже великий, у нього потреб більше!
– А нічого, що Таня наша рідна донька?
– А Вадим – ваш племінник, теж рідний, між іншим!
– І що, ми його теж зобов’язані утримувати? В чому наша вина? Що в тебе чоловіка немає, та й ти сама особливо на роботу не рвешся?
А в мами пенсія невелика, і ти з неї тягнеш постійно!
Все, сестричко, досить з’ясовувати, хто кому який родич, давайте вирішувати наше питання!
– Так-так, – стрепенулася Ганна Вікторівна, – давайте закриємо це неприємне питання. Артемчику, Вірочко, заберіть, будь ласка, заяву, не ламайте хлопцеві життя, воно не варте ніяких грошей, правда?
– До речі, про гроші, – сердито сказав Артем: йому зовсім не подобалося те, що родичі говорили тільки про проблеми бідного хлопчика, і жодного разу не заїкнулися про витрачені кошти, – як ви думаєте їх повертати?
– Артемчику, милий, та звідки ж у нас такі гроші?
– Вибачте, Ганно Вікторівно, це не мої проблеми! Хай Вадик ваш платить. Оформляє кредит, позичає, мене це не стосується! Умів витрачати чужі гроші, умій повертати.
– Але як же так? Він же не чужий тобі, племінник! Пожалій хлопчика!
– А коли він гроші в нас тягнув, він не згадав, що ми йому дядьком із тіткою доводимося?
Він нас не пожалів? Ну так, йому невтямки, як таксувати на вбитій машині, та ще й оренду за неї платити. Це ж інше, дядька чого жаліти, він ще заробить.
А взагалі кажучи, дурна в нас розмова виходить – не в тому річ, куди ми хотіли гроші витратити, а в тому, що це НАШІ гроші!
І це ми мали повне право купити собі останні айфони, піти в ресторан з друзями, і так далі.
Ми ці гроші своїм горбом заробили не для того, щоб наш племінник їх у нас вкрав і розтратив!
Загалом так, дорогі родичі! Або ви завтра-післязавтра (розповідь спеціально для сайту – цей день) повертаєте нам усі гроші, і тоді я забираю заяву, або ми даємо справі хід. Вирішуйте самі!
– Артемчику, як ти можеш з нами так! Ну, не хочеш по-родинному, забери айфони, що він купив собі й дівчині своїй, речі там, каблучки…
Вони путівку в Турцію купили, відпочити хотіли – ви на себе переоформіть. На решту він розписку напише, буде тобі повертати потроху…
– Ні, мамо, – тихо сказала Віра, – не потрібні нам ні айфони, ні каблучки, ні путівки, ні розписки. Вадик вчинив підло, а ви хочете його прикрити, щоб він не постраждав.
По-доброму, треба всі розмови припинити, дати справі хід, хай він на своїй шкурі відчує, що за свої вчинки треба відповідати.
Загалом, хай сам продає всі цяцьки, що він накупив, путівку здає в агентство, бере кредит і повертає нам гроші. Якщо все зробить швидко й без галасу, Артем забере заяву, і ми забудемо про це. Правда, любий?
Чоловік лише кивнув. Ганна Вікторівна та Ірина пішли й, подолавши гординю, все зробили, як сказав Артем.
Набрали кредитів, повернули вкрадене.
Артем забрав заяву, вони купили машину, і все ніби повернулося на круги своя. Але неприємний осад залишився на все життя.
Ірина, віддаючи гроші, кинула їм в обличчя:
«Щоб ви здохли, куркулі прокляті!», і тепер розповідає всім знайомим і родичам, які дріб’язкові тварюки її сестра з чоловіком.
А Вадик, уникнувши покарання, ходить гоголем з новим айфоном, який він так і не повернув, і не зробив жодних висновків – адже кредити взяли мама й бабуся, пожаліли хлопчика…
