Ірина їхала на дачу, щоб підготувати її до продажу. Дача дісталася їй від батьків.
Ділянка площею шість соток, невеликий літній будиночок зі старими меблями та речами, привезеними сюди з міської квартири, бо вони стали непотрібними.
З чоловіком вони іноді приїжджали сюди. Нічого не садили, просто відпочивали, запрошували друзів на шашлики… Ірина згадала і зітхнула.
Чоловік пішов від неї чотири роки тому до молодої коханки.
Син виріс, недавно одружився. Минулого літа він іноді бував на дачі з нареченою та друзями. Ірина намагалася їм не заважати, не їздила.
Одній їй дача не потрібна. «Продай її, мамо. Толку від цієї дачі ніякого, один головний біль. У батьків Оксани є, якщо що…» — сказав син.
Ірина вийшла з автобуса і пішла знайомою дорогою до дачного селища.
Доглянуті ділянки з новими будинками чергувалися із занедбаними, зі старими маленькими будиночками.
Люди старіють, ідуть у засвіти, а молоді будують або купують будинки ближче до міста, щоб у них можна було жити. А старі дачі нікому вже не потрібні.
Землі мало, якщо побудувати будинок побільше, від ділянки нічого не залишиться. Якщо знайдеться покупець, то вважай, що їй пощастило.
З такими думками Ірина дійшла до своєї ділянки, зарослої травою. Здалося, що будинок став ще меншим.
Усередині сиро і холодно, незважаючи на теплу погоду. Пічки немає, але є електрична плитка.
У прохолодну погоду грілися гарячим чаєм. На ночівлю не залишалися, їхали додому…
Ірина озирнулася. Нахлинули спогади про дитинство, батьків, чоловіка…
Будинок стоїть, а рідних людей у ньому немає і ніколи не буде. Зрозуміла, що й розбирати тут нічого, все на викид.
Вона привезла з собою термос із гарячим чаєм. Вийшла з ним на вулицю, сіла на імпровізовану лавочку — дошку, покладену на цеглу біля стіни будинку.
Раніше батьки засаджували всю ділянку картоплею та іншими овочами. Любили відпочивати тут від роботи.
Ірина налила в кришку термоса чай і почала пити дрібними ковтками, обпалюючись.
— Невже сусідка приїхала? Давно вас не було видно, — окликнув її сусід через невисокий паркан.
— Доброго дня… — Ірина завагалася, згадуючи його ім’я, — Павло Семенович.
— Згадала? — старий хитро примружив очі.
Виглядав він досить бадьорим, але сильно постарів, волосся і борода зовсім стали білими.
— Здрастуй, Іринко. Нарешті приїхала. А то ділянка зовсім заросла. Я минулого року косив траву, ти вже вибач.
— Та що ви, дякую вам, Павло Семеновичу. А ви давно приїхали? Дивлюся, вже засадили всю ділянку.
— А я, можна сказати, й не виїжджав. — Старий посерйознішав, змінився в обличчі. — Пішла з життя моя Машенька півтора року тому. Пам’ятаєш, які троянди вона вирощувала?
Весь будинок потопав у квітах… — Павло Семенович зітхнув. — Хочеш, тобі дам росточки? У мене багато залишилося.
— Дякую, Павло Семеновичу, але не треба. Я вирішила продати дачу. Приїхала подивитися.
— Продати? — перепитав він. — Ну і що? Посади, нехай ростуть квіточки, радують тебе і тих, хто купить дачу.
— А давайте, — погодилася Ірина. — Тільки мені потрібні невибагливі квіти, якісь простіші, за якими доглядати не потрібно. Адже я не збираюся тут жити.
— Та й пожила б, поки не продала. Повітря тут яке, тиша, — тільки він це вимовила, як тут же неподалік увімкнули музику. — Ну, не без цього, — засміявся старий. — Люди відпочивати приїжджають. А я зараз піду до будинку й принесу тобі те, що в мене залишилося.
Незабаром він приніс цілу коробку розсади. Відігнув дві дошки в паркані й проліз до Ірини на ділянку.
— Показуй, де хочеш посадити. Лопата є? Неси.
Дві години вони розчищали місце від трави, розкопували землю, садили квіти. Потім пили чай із термоса на лавочці.
— Чи приживуться? — засумнівалася Ірина, дивлячись на паростки квітів.
— Приживуться, нікуди не дінуться. Машенька казала, що троянди ростуть і цвітуть тільки у добрих людей.
Багато хто просив у неї розсаду, а мало в кого приживалася. Квіти відчувають душу людини, ростуть лише у тих, у кого чиста душа.
— Шкода буде, якщо не приживуться. Я ж працюю, зможу приїжджати лише на вихідні, — сказала Ірина.
— А я на що? Пригляну за ними, поллю. Ось і побачимо, яка в тебе душа. — Павло Семенович засміявся. — Та не бійся. У тебе приживуться. Хорошу людину видно відразу.
Увечері Ірина поїхала, пообіцявши приїхати наступних вихідних. Але приїхала лише через два тижні. Квіти прижилися, деякі вже зацвіли.
— Я ж казав, — гордо сказав Павло Семенович.
Ірина привезла йому цукерки, свіжий батон, ковбаси.
— Ось спасибі, порадувала. А то в крамниці у нас вибір невеликий. Ходімо до мене чай пити.
У старого будинок був трохи більший, з пічкою і ліжком.
— Ви сказали, що не виїжджали з дачі. Ви що ж, і взимку тут жили? Але чому? — запитала Ірина.
— Ох, Іринко… Коли Машеньки не стало, я залишився один. Син з дружиною переїхали до мене, а свою квартиру віддали онукові. Він щойно одружився.
Спочатку все було добре. Потім невістка почала дорікати, що я хроплю ночами, заважаю спати, від мене багато бруду…
Помився, білизну виправ, розвісив у ванній, а вона носа крутить, що моя білизна погано пахне, мовляв, у ванну зайти неможливо.
Ось я й поїхав на дачу. Тут спокійніше, та й до Машеньки ближче. Розмовляю з нею. — Старий подивився на фотографію дружини на стіні.
З вигорілого знімка на стіні на них дивилася миловидна усміхнена жінка, а навколо неї троянди росли стіною.
— Машенька завжди казала, що діти мають жити окремо, та я забув. Син приїжджав, вмовляв поїхати до будинку для літніх людей.
Мовляв, там тепло, сухо, годують і доглядають. А я подумав і вирішив, що поки ходжу і можу за собою доглядати, краще поживу на дачі.
— Так будинок же не утеплений. Як ви тут взимку жили?
— Зима тепла була. Тільки спину прихопило. Сусід привіз з міста ліки. А влітку тут добре. Далі я не заглядаю. Може, до наступної зими й не доживу.
Та ти не дивись на мене так. Я цього зовсім не боюся. Швидше з моєю Машенькою побачуся, — очі старого зволожилися.
Покупців на дачу поки не знайшлося. Ірина й не поїхала б більше, та обіцяла сусідові продукти привезти. Шкода його було.
Вона все ж переконала Павла Семеновича дати адресу сина. З’їздила до нього, дорікнула, що не відвідує батька.
— Що ви хочете? У мене своє життя, сім’я, робота. Не розірватися ж мені. Немає часу мені до нього їздити.
Я пропонував влаштувати його в будинок для літніх людей, та він уперся. І це взагалі не ваша справа,— він зачинив перед Іриною двері.
Через два тижні Іра купила продукти для Павла Семеновича, ліки й поїхала на дачу.
Зайшла на свою ділянку, підійшла до паркану й покликала його, але на крик ніхто не вийшов.
Тоді жінка пролізла в дірку в паркані й підійшла до будинку. На дверях висів замок. Ірина вирішила дізнатися у сусідів, що сталося.
— Він піщов у засвіти. Тиждень тому. Поховали вже, — сказала повна жінка. — Добре, що це сталося на вулиці, серед грядок, помітили його.
А якби в будинку, то не скоро б зникнення помітили. Його син приїжджав, сказав, що дачу продаватиме, залишив номер телефону, щоб дзвонила, якщо хтось цікавитиметься.
Ось воно яке, життя. Була людина, жила, а вже немає. Одні квіти після нього залишилися, — зітхнула сусідка.
Ірина сказала, що теж хоче продати свою ділянку, попросила дзвонити й їй.
Наприкінці літа зателефонувала сусідка і сказала, що її ділянкою дуже цікавилися. Ірина у вихідний поїхала на дачу.
На ділянці Павла Семеновича грала музика, диміли мангали прямо на грядках.
Навколо неї товпилися люди й голосно розмовляли. Двоє хлопчаків грали в м’яч і нещадно топтали квіти.
«Добре, що Павло Семенович не бачить», — подумала Ірина і пішла на свою ділянку.
— Гей, ви господиня? — крикнув через паркан син Павла Семеновича. — Чув, ви теж ділянку продаєте? Наші друзі купили б. Подивитися можна?
Ірина продала дачу майже без жалю. Всю дорогу до міста вона сумно розмірковувала над сенсом життя.
«Жила людина, пішла, після неї залишилися діти, будинок, речі… Квіти зів’яли, на місці старого будинку збудують новий.
Речі викинуть або спалять… Незабаром від людини залишається лише пам’ять. А чи надовго?»
Кілька днів її не полишала туга, ніби разом із дачею вона розлучилася з чимось дорогим. Увечері зателефонував син.
— Мамо, як ти?
— Дачу продала, синку. Перекажу тобі частину грошей.
— Дякую, мамо. Дуже доречно. Оксана чекає на дитину. Сподіваємося, що буде дівчинка…
— Вітаю, синку.
Вони трохи поговорили. За вікном давно стемніло, йшов дощ, тривожно стукав по карнизу.
Ще трохи — і настане зима, довга й холодна. Ірина здригнулася.
Скоро народиться онук чи онучка, треба радіти, а на душі чомусь було сумно. Вона раптом згадала Павла Семеновича.
У сина однокімнатна квартира, втрьох їм стане тісно. Син любить її, але для нього зараз важливіша його сім’я, дружина і майбутня дитина.
У них свої плани на життя, і старіюча мати може не входити в них. Рано чи пізно вони захочуть квартиру побільше.
Ірина похитала головою, відганяючи сумні думки. Вона на пенсії, але ще працює. А якщо що, можна ж знайти вихід, який влаштує всіх…
Ірина дивилася у вікно. Їй здавалося, що крізь приглушений склопакетами шум міста вона чує шелест падаючого листя.
Воно падає і вкриває землю, будинки… І навіть коли її не стане, а листя все так само падатиме на землю…
