Сімейні узи затягуються, але хто витримає натяг?
— Що тут відбувається? — Ірина завмерла на порозі. Вона повернулася з магазину, на кухні чути звук голосів, біля дверей лежали незнайомі черевики…
…— Це бабуся запросила нових подруг! — пошепки відповів Артем. — Сказала, буде весело.
На кухні сиділи Людмила Петрівна з двома подругами, розклавши по столу їжу. Вони жваво обговорювали новини.
— О, Іринко! — вигукнула одна з гостей. — Як у вас затишно!
— Що це? — запитала Ірина, насилу стримуючи гнів.
— Чому ти так дивуєшся? — махнула рукою свекруха. — Ми вирішили трохи поспілкуватися. Заради дітей. Адже їм весело?
— Вони в кімнаті. І ніхто не запрошував вас сюди, — твердо сказала Ірина. — Це мій дім.
Людмила Петрівна різко обернулася.
— Ах, ось як? — її голос став крижаним. — Значить, виганяєш? Добре. Але врахуй, я цього так просто не забуду.
Ірина мовчки стояла біля дверей, поки гості збирали свої речі і йшли. Андрій, який з’явився в коридорі, тільки зітхнув.
— Ти вдома? — сказав він тихо. — І не припинив це неподобство?
Ірина від обурення навіть слів підібрати не змогла, горло стиснулося від образи.
Наступного дня Іра повернулася додому раніше, ніж зазвичай, і відразу помітила, що в квартирі щось не так.
На полицях все було переставлено до невпізнання, на видному місці замість паперових красувалися моторошні вафельні рушники в квіточку.
У сміттєвому кошику опинилися її овочечистка, часникодавка, її улюблена кружка, китайські палички для суші і ще кілька дрібниць.
У вітальні Людмила Петрівна пила чай з дітьми, на столі стояли її найкращі подарункові чашки.
— Ви знову тут? — голос Ірини затремтів. — Як ви потрапили?
— Катя дала ключ, — незворушно відповіла свекруха. — Адже це заради дітей. Вони сумували.
Ірина повернулася до дочки.
— Бабуся попросила. Це був секрет, — прошепотіла Катя.
— Мамо, ви не повинні брати ключі без дозволу, — Ірина намагалася стриматися.
— Дозволу? — пирхнула свекруха. — Це будинок мого сина. Мені не потрібні твої дозволи.
У цей момент увійшов Андрій. Його погляд метався між дружиною і матір’ю.
— Мамо, ми ж домовлялися, що ти не будеш приходити без попередження, — тихо сказав він.
— Домовлялися? — Людмила Петрівна різко підвелася. — Андрію, ти забув, хто тебе виростив? Я жила заради тебе! А тепер ця… — вона кинула презирливий погляд на Ірину. — Вчити мене буде?
— Ніхто вас не вчить, — Ірина постаралася говорити рівно. — Але тут живе наша сім’я, а не ваша. І я попрошу попереджати особисто по телефону про ваші візити. І прошу вас, не змінювати нічого в моєму інтер’єрі. Я потім після вас нічого знайти годинами не можу.
— Ах, сім’я! Значить, я чужа? — свекруха з силою зачинила свою сумку. — Вибачай мене, але якщо вона ось так заговорила… Вибирай, Андрійку. Або я, або вона!
Вона вийшла, грюкнувши дверима, залишивши після себе гнітючу тишу.
Ірина опустилася на стілець, відчуваючи, як накочується втома.
— Це не може продовжуватись, — сказала вона ввечері, коли діти заснули. — Твоя мама руйнує наше життя і в цьому місці. Заради чого ми переїжджали? Навіщо ти допоміг їй знову поміняти квартиру? Щоб вона була поруч з нами? Ми повинні щось зробити.
— Я не міг тоді відмовити мамі. Але ти права, Іро, — зітхнув Андрій. — Та як їй сказати? Вона послухає, але не почує…
— Значить, доведеться змусити почути, — твердо відповіла Ірина, дивлячись на ключі, що лежали на полиці.
Ірина вставила новий замок у двері, ретельно перевіряючи, щоб ключ легко повертався.
Заміна зайняла всього півгодини, але залишила осад тривоги. Вона знала: Людмила Петрівна не змириться.
— Ти думаєш, вона зрозуміє? — запитав Андрій, притулившись до дверного косяка, закінчивши роботу.
— У неї не залишиться вибору, — відповіла Ірина. — Це наш дім, Андрію.
Пора це довести.
Наступного дня мама Андрія з’явилася зранку…
Вона стояла на порозі, дивлячись на зачинені двері. Іра приготувалася до бурі, але замість цього почула стукіт. Тихий, розмірений.
— Ірина, відчини! — голос Людмили Петрівни звучав стримано, але напружено. — Що сталося із замком?
— Ми його поміняли, — відповіла Ірина, відкривши двері на ланцюжок. — Ключ у вас більше не спрацює.
— Ви… поміняли замок? Без мого відома? — обличчя свекрухи залилось багрянцем. — Як ти посміла?
— Людмило Петрівно, — голос Ірини залишався твердим. — Це наша квартира. Ми приймаємо рішення, що стосуються будинку разом з Андрієм. І ми ж просили вас заздалегідь попереджати про візити.
— Попереджати? Я що, далека родичка, щоб попереджати постійно? — свекруха грюкнула по сумці і з образою пішла геть.
Ірина не відповіла нічого. Вона закрила двері і повільно видихнула. Всередині все тремтіло, але вона не збиралася відступати.
Через кілька годин Андрій подзвонив з роботи.
— Мама дзвонила мені. Каже, ти вигнала її. Що я повинен їй відповісти?
— Правду, Андрій, — спокійно сказала Іра. — Ми не виганяли її. Ми захищаємо наші порядки та просимо трохи поваги з її сторони до наших рішень.
Але Людмила Петрівна вирішила піти далі. Наступного дня вона приїхала, щоб взявти з собою до парку дітей. Посміхаючись, простягнула записку Ірині.
— Це тобі, почитай, — свекруха плеснула Артема по плечу. — Ми поки в машину підемо.
Записка була короткою, але отруйною. «Дорога Ірино, пам’ятай: ти зруйнувала сім’ю. Ти завжди залишишся розлучницею». Ірина зім’яла папірець, але її руки зрадницьки тремтіли.
— Все нормально? — Андрій поклав руку їй на плече, коли повернувся додому.
— Вона не зупиниться, Андрію, — голос Ірини зірвався. — Я втомилася. Але, якщо ми зараз здамося, її контроль не закінчиться ніколи.
Андрій міцніше обійняв її.
— Ти права. Завтра я поговорю з мамою. Вона повинна зрозуміти, що ми більше не дозволимо їй втручатися.
Андрій нервово постукував пальцями по керму, поки його машина повільно тягнулася до старої п’ятиповерхівки, де жила його мати.
Він чудово розумів, що ця розмова буде складною, але вибору не залишилося. Мама зустріла його в передпокої, склавши руки.
— Ти прийшов вибачитися за свою дружину? — різко запитала вона.
— Ні, мамо, — Андрій важко зітхнув. — Ми повинні поговорити.
— Про що? Про те, як твоя рідненька виганяє мене з твого життя? Або про те, як ти дозволяєш їй це робити?
— Мамо, досить, — голос Андрія став твердішим. — Ти переходиш межі. Ірина — моя дружина. Це наш дім, наші діти та наші з нею правила. Ти повинна це прийняти.
— Прийняти без погодження? — свекруха відкинулася на спинку стільця. — Ти забув, хто тебе виростив? Мама… Хто тебе до школи водив, вночі не спав, вболівав за тебе на кожному іспиті? Знову мама!.. Я ж за вами переїхала, щоб допомагати! А тепер мене виганяють, як чужу!
— Ти ніколи не була чужою, мамо, — відповів Андрій. — Але тепер у мене своя сім’я. І я хочу, щоб ти ставилась з повагою до наших з Ірою рішень.
— А мене хто поважатиме? Ця жінка? Вона не дала мені ключі, не пустила в будинок, навіть пиріжки не взяла, які я спекла для дітей!
— Мамо, це не про пиріжки. Ти порушуєш наші кордони. Ірина заслуговує на спокій, а я не хочу щодня чути ваші сварки.
— Ти за неї заступаєшся? — в її голосі звучав майже крик. — Значить, вона тобі важливіша, ніж я?
— Мамо, це не змагання, — втомлено сказав Андрій. — Але якщо ти не зміниш свою поведінку, нам доведеться обмежити наше спілкування.
Слова зависли в повітрі. Людмила Петрівна довго мовчала, а потім її обличчя перекосилося від злості.
— Значить, ти вибираєш її. Ну що ж, живіть. Але знаєш, Андрійку, одного разу ти зрозумієш, що я твоя справжня сім’я.
Ірина нервово метушилася по кухні, чуючи, як грюкнули вхідні двері. Андрій повернувся додому.
Він зайшов, зняв куртку і мовчки подивився на дружину.
— Як пройшло? — запитала вона, хоча по його обличчю вже все зрозуміла.
— Це було важко, — відповів він. — Вона зла. Дуже зла. Але я сказав, що вона повинна поважати нарі рішення і притримуватись їх. Інакше…
Ірина зітхнула, але перш ніж відповісти, в кімнату увірвалися діти.
— Тату! Бабуся нам дзвонила! Вона сказала, що ми більше її не побачимо. Це правда? — Артем тягнув батька за руку.
— Ні, звичайно, — Андрій присів навпочіпки. — Ви її побачите. Просто вона трохи образилася, і їй потрібен час, щоб все обдумати.
Минуло два місяці. Людмила Петрівна не з’являлася, і в будинку нарешті запанував спокій.
Діти звикли до нової тиші, Ірина знову зайнялася улюбленими справами, а Андрій став проводити більше часу з родиною.
— Мамо, бабуся справді більше не прийде? — запитала Катя за вечерею.
Ірина поглянула на Андрія, і той, ледь посміхнувшись, відповів:
— Звичайно, прийде. Просто їй потрібно трохи часу.
Немов почувши ці слова, прийшло повідомлення: «Я зайду до вас на хвилинку?»
Не встигла Іра відповісти, як у двері подзвонили. На порозі стояла Людмила Петрівна з коробкою торта і напруженим виразом обличчя.
— Добрий вечір, — сказала вона, коли Ірина відчинила двері. — Я… вирішила зайти. Ось, привезла торт для дітей.
— Проходьте, — відповіла Ірина, відступаючи вбік.
Людмила Петрівна увійшла в будинок, озирнулася і ніяково поставила торт на стіл.
Кімната виглядала затишно, але щось змінилося. У цій родині відчувалася нова сила.
— Я хотіла поговорити, — почала свекруха, сідаючи на край стільця. — Я… розумію, що поводилася неправильно. Просто я боялася залишитися одна. Мені здавалося, що ви мене більше не любите…
— Ми ніколи тебе не відкидали, мамо, — м’яко відповів Андрій. — Ми просто хотіли, щоб ви поважали створений нами маленький простір.
Людмила Петрівна подивилася на Ірину.
— Вибач мене, Іронько. Я дійсно занадто багато собі дозволяла.
Іра кивнула. Вибачення свекрухи були важливі, але вона вирішила не втрачати пильності.
— Все гаразд, мамо. Я рада, що ви зрозуміли, що у нас є правила, і їх потрібно дотримуватися.
— Добре, — стримано відповіла Людмила Петрівна. — Нехай буде так.
Вечір минув спокійно. Ірина відчувала залишки напруги, але розуміла: тепер вона здатна захистити свою родину.
Коли свекруха пішла, Андрій обійняв Іру і прошепотів:
— Ну ось, а ти казала, що всі слова марні. Все налагодиться.
Дружина посміхнулася. Вперше за довгий час вона відчувала, що їхній дім став по-справжньому їхнім.
