Ірині було 17 років, коли вона, в черговий раз, приїхала на літні канікули в село до тітки.
Влітку в селі краса. Природа навколо така, що дух захоплює. Такого ясного, блакитного неба в місті точно не побачиш.
Вранці воно сяє чистотою, а вночі видно Чумацький шлях, зірки розсипані, немов мільярди діамантів.
Ліс, річка, а найголовніше, сільські подруги, зустрічі з якими молода дівчина з нетерпінням чекала весь навчальний рік.
Подруг було четверо: Іра, Надя і дві Свєти. Вони дружили з раннього дитинства.
Влітку були нерозлучні, а в розлуці писали одна одній душевні дівочі листи.
Вдень кожна з них займалася своїми справами. В основному це була допомога в господарстві.
Тітка йшла на роботу рано. Коли Іра прокидалася, на столі лежала записка з переліком справ.
Потрібно було чи то прибрати в будинку, нанести води домашній худобі, чи то перевернути сіно, що сохло на сонці.
Справ по господарству в селі було багато. Ірина не лінувалася. Намагалася, як могла, тим більше, що крім записки, на столі завжди чекав на неї чудовий сніданок.
Стопка свіжих, неймовірно смачних, товстих млинців, мисочка з ароматним медом і кухоль холодного коров’ячого молока. Це так смачно!
Справившись із домашніми завданнями ближче до обіду, вона заходила за однією подругою Свєтою, і дівчатка разом йшли до Свєти іншої, а потім і до Наді.
Якщо всі були не зайняті, то бігли за село на річку покупатися або плескалися в місцевому ставку недалеко від будинку, більше схожому на велику, глибоку калюжу.
Базікали і будували плани на вечір. А вечір – це цілий ритуал. Він включав в себе підготовку до можливого побачення із сільськими залицяльниками.
Кожна дівчина в 17 років мріє, щоб її ввечері додому проводжав наречений. Чудова пора юності, романтики, кохання і надій! Так ось, вони готувалися до походу в сільський клуб на танці.
Ця церемонія включала в себе завивку кучерів, нанесення на обличчя бойового макіяжу, що приваблює місцевих мачо (як їм здавалося) і одягання в найкраще вбрання.
До речі, Іра привозила із собою з дому цілу валізу речей, щоб міняти гардероб мало не кожен день.
Не скупилася і ділилася з подругами обновками. Благо, що всі приблизно в одній ваговій категорії.
Закінчивши вечірній моціон близько 22 години, в тій же послідовності, що і вдень, подруги збиралися у Наді.
По асфальтованому шосе, що пролягало за селом, йшли вчотирьох до клубу, співаючи на всю округу модні пісні.
З таким же пісенним супроводом з усіх кінців села збиралася молодь.
У клубі було весело. Приходили і підлітки років 12-ти і вже зрілі 20+ хлопці та дівчата.
Молодь у селі жвава, проста, знайомилися легко і невимушено.
В один з таких вечорів, перед початком танців, до дружної дівочої компанії підійшли хлопці.
З усіма Іринка була знайома, крім одного. Невеликого зросту, кремезний, блакитноокий, світловолосий, він був років на 8 старший.
Іра ж висока, худа, за сільськими мірками, непрезентабельна міська «модель», з невеликим розміром грудей, вбрана за останнім віянням моди в нові джинси і кросівки.
Чи то штовхнули незнайомця, чи то він спеціально боляче наступив їй на ногу, чим викликав обурений вигук:
– Ну, гля! Просто чортяка, чи шо!
Саме це міське «шо» неприродно прозвучало на тлі їхнього сільського «що».
Хлопець розсміявся і повторив цю фразу знущально, а потім сказав:
– Пані з міста завітали? На таких, кажуть, не вигідно одружуватися. Такі їдять мало, але робити не вміють нічого.
І знову по-хамськи засміявся. Подружки замовкли. А коли молодий чоловік відійшов, зашепотіли тихо:
– Це Вовка на прізвисько «Мох». Приїхав у відпустку. Всі дівчата його бояться, місцевий Донжуан, задирака і забіяка, краще з ним не зв’язуватися.
Далі події відбувалися як зазвичай. Дівчата натанцювалися, і, далеко за північ, молодь почала розходитися, розпадаючись на компанії і парочки.
Всі четверо вирушили в зворотню дорогу додому, на загальне розчарування, без супроводу.
Раптом, поруч пролунав голос:
– Ну, гля! Просто чортяка, чи шо!
Поруч з Ірою з’явився «Мох» і з видом, що не терпить заперечень, пішов проводжати. Всім стало зрозуміло, чия персона піддавалася випробуванню.
У голові Ірини гарячково металися думки. Було одночасно страшно і цікаво.
Страх наводила репутація «Моха», а інтерес викликав його вибір. Вона була вища за нього майже на голову, і з боку це виглядало, найімовірніше, смішно.
Подружки багатозначно переглядалися, робили їй великими очима знаки, намагаючись застерегти від нав’язливого претендента в наречені.
Іра вирішила, нехай проводжає, на цьому і закінчиться.
«Знайду, як від такого відв’язатись. Чи не великий розумник».
Всю дорогу новоявлений залицяльник поводився зухвало, розважав вульгарними анекдотами та історіями, жартував, при цьому застосовував нестандартний лексикон, співав пісні.
По черзі, всі разом проводжали двох Світлан і Надю. Не поспішаючи, удвох, пішли до будинку тітки.
Настрій у дівчини був бойовий. Вона була готова, в разі чого, дати відсіч, аби бути ближче до бажаного притулку.
Однак, на її велике здивування, поведінка молодого чоловіка в клубі і в присутності дівчат, різко змінилася, коли вони залишилися наодинці.
Це був не глузливий, задиристий «Мох», а дорослий, уважний чоловік.
Він галантно підтримував юну даму за лікоть, щоб вона не спіткнулася в темряві, і розмовляв спокійно і ласкаво.
Одним словом, поки дійшли до будинку, бажання прогнати Володю у дівчини зникло. Він їй сподобався. Втекти від нього зовсім не хотілося.
Майже до ранку вони провели в невимушеній бесіді, в саду під кленом. Сиділи, на дбайливо постеленому, на траві піджаку.
І нічого зайвого він собі не дозволив, крім того, що обійняти, бо стало прохолодно. Розлучилися з обіцянкою продовжити знайомство.
Спати Іринка лягла в приємному сум’ятті і з масою найсуперечливіших почуттів, передчуваючи, що завтра подружки закидають її розпитуваннями.
Так і було. На всі питання вона тільки й відповіла:
– Ви його не знаєте, він не такий.
Надя уїдливо натякнула:
– Ох, Іринка! Дивись, подруго, не помітиш, як він тебе закрутить. Ти не перша, слава вперед нього біжить.
Іра відмахнулася, мовляв, подивимося, адже нічого не віщує біди.
Увечері, як завжди, дівчата прийшли в клуб. Чутки в селі поширюються швидко.
Всім уже було відомо, хто Іру вчора проводжав. Вона ловила косі погляди місцевих дівчат і намагалася відігнати від себе незручне почуття сорому.
Володі не було. Він не з’явився і до кінця танців. Заспокоївши себе думками, що все само собою владналося, і їй не доведеться більше відчувати неприємні емоції, вона вирушила з подругами додому.
Всю дорогу назад дівчину не покидало відчуття образи і смутку, що він не прийшов, як домовлялися.
Треба зауважити, що жила Ірина далі за всіх, і, розлучившись з дівчатами, їй доводилося пройти більшу частину дороги одній.
Звичайно, було страшно, і дівчинка, щоразу, мчала знайомою стежкою, як степова лань, із завмираючим від страху серцем. Так було і цього разу.
Вона бігла з однією єдиною думкою: швидше дістатися до незачинених дверей тітчини хати.
Вже майже досягнувши заповітної мети, раптом почула знайомий сміх і голосом, нищим за звичним, він кинув фразу:
– Трохи повільніше, красуне…
Володя чекав на лавці біля ганку. Обійняв її, задихану, перелякану і здивовану. Тільки й сказав:
– А що мені там робити в клубі? У мене тепер є Іринка.
Ірина зрозуміла, що тепер у неї з ним є маленька таємниця. Всім абсолютно не потрібно знати, з ким вона буде проводити кожен вечір. На тому й вирішили.
Усі наступні дні, натанцювавшись у клубі, Іринка спокійно йшла додому, де на неї чекав Володя.
Минув тиждень, потім інший. Стосунки молодих людей поступово ставали більш довірливими і близькими.
Піддаючись ласкавим словам, дівчина дозволяла йому обіймати себе і цілувати.
Від його наполегливих рук і губ крутилася голова, в голові плуталися думки, пристрасть охоплювала кожну клітинку дівочого тіла.
Вона відчувала себе бажаною і крім його закоханих очей нічого навколо не бачила. Хотілося, щоб це тривало вічність.
Досвіду в любовних справах у неї не було, а заборонений плід, як відомо, солодкий… Володя витирав їй запізнілі сльози, заспокоював. Казав, що плакати не треба.
Як порядний чоловік не відмовлявся одружуватися, радів, що він став першим. Через місяць його відпустка добігала кінця.
Закоханим належало розставання. В останній день перед його від’їздом, пара сиділа, обійнявшись, засмучена майбутньою розлукою.
Володя взяв Іру за руку і сказав:
– Все може статися за час, що ми будемо не разом. Хочу, щоб ти знала, що я кохаю тебе.
Почекаємо, поки тобі виповниться 18 років, щоб не було проблем у нас обох.
На прощання він заспівав свою улюблену і занадто сумну пісню. Так надривно, вклавши, здавалося б, всю душу в кожне слово. Немов передвіщаючи, що ця зустріч остання.
Якби Іра знала тоді, що все своє подальше життя, коли буде звучати та пісня, перед уявним поглядом буде виникати образ її першого чоловіка.
Володя повернувся в місто на роботу. Дівчина поїхала додому, вступила до інституту і стала чекати листів від коханого. Але їх не було.
Час минав. Ірина відчувала, що щось не так, але страждала мовчки. Присвячувати в свої таємниці нікого не хотілося.
Писали їй тільки подруги. Повідомляли про всі сільські події. Одного разу прийшов лист від однієї зі Світлан, в якому вона розповідала:
«Пам’ятаєш, Іринка, «Моха»? Так ось він у місті одружився через те, що дівчину опущатив. Дружину звуть Тамарка, і скоро у них народиться дитина».
Ось так і закінчився цей сільський роман. Залишився на серці першим глибоким шрамом, набутий жіночий досвід.
Життя тривало. Були нові зустрічі і нові розставання. На четвертому курсі інституту Ірина зустріла хорошого хлопця, закохалася і вийшла заміж.
З чоловіком живуть, як то кажуть, душа в душу. Виростили двох прекрасних дітей. Скоро будуть онуки.
Давно сім’ї і у її сільських подруг. Листи вони вже не пишуть один одному. Їх замінили мобільний зв’язок та інтернет.
Тепер всі новини можна дізнатися, отримавши смс на телефон або в соцмережі.
Іноді долітають звістки, що Володя сильно хворіє і частенько прикладається до пляшки.
У нього двоє дорослих синів і він часто ганяє свою дружину Тамарку. Що ж, так склалася доля…
