— Іринко, ти не забула про шоколад? У Жені ж алергія.
Я затиснула телефон плечем і продовжувала розкачувати тісто. Ольга Семенівна дзвонила втретє за день.
— Ольга Семенівна, я не використовую шоколад у жодній страві.
— Ну, я просто про всяк випадок. Хто знає. Ти ж знаєш, який він у мене чутливий.
Знаю. Десять років знаю. Ще знаю, що Євген спокійно їсть шоколадні цукерки в машині, коли думає, що я не бачу.
— Все врахувала, не хвилюйтеся.
Я поклала слухавку і подивилася на стіл, завалений продуктами. Три види м’яса, риба, чотири салати, закуски, випічка.
Двадцять осіб. Десять років весілля. Я хотіла, щоб цей вечір став ідеальним.
Щоб нарешті Ольга Семенівна подивилася на мене не як на дівчину з гуртожитку, а як на гідну господиню.
Гості почали збиратися ближче до сьомої. Я одягла нову темну сукню. Ольга Семенівна не любила яскравих нарядів.
Євген обійняв мене за талію.
— Красуня. Ти сьогодні перевершила себе.
Стіл дійсно виглядав розкішно. Біла скатертина, кришталеві келихи, свічки, квіткові композиції.
Віктор Миколайович налив собі ігристого і підняв келих.
— За молодих! За те, щоб наступні десять років були ще міцнішими!
Всі підтримали. Ольга Семенівна сиділа поруч з чоловіком, посміхалася, але її погляд ковзав по столу з якимось оцінюючим виразом.
Вечеря проходила гладко. Хвалили качку, розпитували про рецепт салату. Я майже розслабилася.
— Так, увага! — Ольга Семенівна встала, тримаючи в руці келих. — Я хочу вручити подарунки своїм дівчатам.
“Своїм дівчатам?” Я завмерла.
— Віра, донечко, — вона простягнула дочці витончену оксамитову коробочку. — Це родинне кольє з сапфірами. Воно належало моїй бабусі. Носи на здоров’я.
Віра відкрила коробку, і всі ахнули. Кольє було приголомшливим — темно-сині камені в золотій оправі, старовинна робота. Всі вітали, захоплювалися.
— А для Іринки, — свекруха нахилилася і дістала з сумки велику коробку, недбало обгорнуту, — у мене теж дещо є.
Я взяла коробку. Всі дивилися. Євген нахилився вперед, посміхаючись. Я розгорнула папір і відкрила кришку.
Всередині лежала книга. Стара, пошарпана, з пожовклими сторінками і жирними плямами на обкладинці.
«Домашня кулінарія». Видання сімдесятих років.
— Це дуже практична річ, — сказала Ольга Семенівна з посмішкою. — Для господарства.
Думаю, тобі знадобиться. Там рецепти прості, зрозумілі. Якраз для повсякденного готування.
Навколо запала тиша. Хтось кашлянув. Віра втупилася в тарілку. Євген відкрив рот, але так нічого й не сказав.
А я сиділа і дивилася на цю книгу. На плями. На вицвілі літери. На те, як Ольга Семенівна подарувала її мені — при всіх.
Такий контраст із родинними сапфірами. Щоб кожен зрозумів: ось твоє місце, Іро. Кухня. Прості рецепти.
Я повільно встала. Поклала книгу на стіл. Підійшла до плити і повернула всі ручки, вимикаючи конфорки.
Головне блюдо — запечена телятина — ще томилося в духовці. Я вимкнула і її.
Відкрила шафку, дістала контейнери і почала спокійно складати страви зі столу. Салати, закуски, нарізку.
Все, що стояло перед гостями. Руки рухалися чітко, без поспіху.
— Іра, що ти робиш? — голос Євгена став гучнішим. — Гості ж за столом!
Я підняла на нього погляд.
— Відповідай мені, Євгене. Прямо зараз, при всіх. Ти вважаєш нормальним те, що зробила твоя мати?
Він розгублено подивився на матір, потім на мене.
— Ну… це просто книга. Мама хотіла…
— …хотіла як краще, — підхопила я стандартну фразу і продовжила складати їжу в контейнери. — Родинне кольє Вірі і радянська книжка з плямами мені. При двадцяти гостях. На нашу річницю. Це «як краще»?
— Іра, ти перебільшуєш, — втрутилася Ольга Семенівна. — Я дійсно думала, що тобі буде приємно. Це ж корисна річ.
— Корисна, — я кивнула, закриваючи черговий контейнер. — Зрозуміло. Віра отримує коштовності на нашу річницю, тому що вона дочка.
А я отримую нагадування, що моє місце біля плити. Десять років ви вказуєте мені на це.
Віктор Миколайович раптом різко поставив келих на стіл. Звук був такий гучний, що всі здригнулися.
— Оля, досить.
Свекруха обернулася до нього.
— Що я зробила?
— Я сказав — досить, — він дивився на дружину так, як я ще ніколи не бачила. — Десять років ти мучиш цю жінку. Я мовчав, думав, ти схаменешся. Але ти не можеш зупинитися.
— Вітя, про що ти??
— Про те, що ти не можеш змиритися з тим, що син виріс і сам зробив вибір. Ти завжди хотіла контролювати його життя.
А коли цього не вийшло, почала принижувати Іру при кожній зустрічі.
Ольга Семенівна зблідла.
— Як ти смієш говорити таке при гостях!
— А ти як сміла дарувати їй це барахло при гостях? — голос Віктора Миколайовича звучав твердо. — Ти думала, ніхто не помітить?
Всі помітили. Всі сидять і мовчать, бо їм ніяково. Але мені не ніяково. Мені соромно за тебе.
Кілька гостей підвелися і невпевнено попрощалися. Я продовжувала прибирати їжу. Віра дивилася на мене винуватим поглядом.
— Іринка, візьми кольє. Будь ласка.
— Не треба, — я похитала головою. — Справа не в кольє. Справа в повазі.
Євген все ще стояв посеред кімнати. Я зупинилася і подивилася йому в очі.
— Ти так і не відповісиш? Знову промовчиш?
Він стиснув кулаки. Я бачила, як щось змінюється в його обличчі.
— Мамо, — він повернувся до Ольги Семенівни. — Вибачся перед Іриною. Зараз.
— Що?!
— Я сказав — вибачся. Негайно.
Ольга Семенівна підхопилася з місця.
— Женя, ти зовсім з глузду з’їхав? Я твоя мати! Я дала тобі життя, виростила, навчила! А ти зараз на боці цієї…
— Домовляй, — голос Євгена став жорстким. — Цієї кого? Моєї дружини? Жінки, яка десять років терпить твої випади?
Свекруха стояла, важко дихаючи. Її обличчя вкрилося червоними плямами.
— Ти вибираєш між мною і нею?
— Я прошу тебе просто вибачитися. Це так складно?
— Не вибачуся, — вона схопила сумку. — Я нічого поганого не зробила. Це вона влаштувала сцену.
Євген підійшов до дверей і відчинив їх.
— Тоді йди.
Зависла тиша. Ольга Семенівна дивилася на сина так, ніби він її відлупцював на очах гостей.
— Ти не посмієш вигнати мене!
— Іди, мамо. І не повертайся, поки не зрозумієш, що була неправа.
Віктор Миколайович повільно підвівся.
— Ходімо, Оля.
— Вітя!
— Ходімо, я сказав. Поки ти остаточно не зганьбилися.
Вони пішли. Двері зачинилися. Гості, що залишилися, швидко розійшлися.
Через десять хвилин ми залишилися самі. Євген стояв біля дверей, притулившись до косяка.
— Вибач, — сказав він тихо. — Я стільки років був боягузом.
Я мовчала.
— Я думав, якщо не реагувати, все само вирішиться, забудеться. Що ти звикнеш. Що мама перестане. Але я просто закривав очі, бо боявся конфлікту.
— А сьогодні вибрав.
— Так. Запізно, але вибрав.
Він підійшов, опустився на коліна поруч з моїм стільцем.
— Дай мені шанс. Я виправлюся. Буду захищати тебе. Обіцяю.
Я подивилася на нього. На цю людину, з якою прожила десять років. Яка дійсно була боягузом. Але яка сьогодні вперше стала на мій бік.
— Побачимо.
Ольга Семенівна не дзвонила місяць. Потім подзвонив Віктор Миколайович. Сказав, що дружина майже не розмовляє, замкнулася. Що вона не очікувала такої реакції від сина.
— Вікторе Миколайовичу, я поважаю вас, — відповіла я. — Але поки вона не зрозуміє, що була неправа, зустрічатися безглуздо.
Він зітхнув.
— Розумію. Я з нею спробую про це поговорити.
Через два місяці він зателефонував знову. Сказав, що поставив умову: або вона працює над собою, або він буде жити окремо. Вперше за сорок років шлюбу.
— Вона погодилася працювати над собою, — його голос звучав втомлено. — Ходить вже місяць до психолога.
Я не відповіла. Мені було все одно. Я більше не чекала схвалення свекрухи. Просто жила.
Євген змінився — став уважнішим, підтримував мене навіть у дрібницях.
Минуло майже два роки. Ми святкували дванадцяту річницю тихо, удвох.
Дзвінок у двері пролунав несподівано. Я відкрила і побачила Ольгу Семенівну. Вона тримала в руках невеликий згорток.
— Можна увійти?
Я подивилася на Євгена. Він кивнув. Я відступила.
Ольга Семенівна сіла на край дивана. Її руки тремтіли.
— Мені потрібно сказати тобі дещо. Давно потрібно.
Я чекала.
— Вибач мене, — вона ковтнула. — За все. За десять років. За подарунок. За те, що я намагалася зробити тебе неважливою, щоб не відчувати, що втрачаю сина.
Я не очікувала таких слів.
— Психолог допоміг мені зрозуміти, — продовжувала вона, дивлячись у підлогу. — Я боялася, що Женя віддалиться. Що ти забереш його у мене.
І замість того, щоб прийняти тебе, я нападала. Думала, якщо покажу, що ти недостатньо хороша, він буде ближче до мене. Але я домоглася зворотного. Ледь не втратила і його, і Вітю.
Вона замовкла. Витерла очі хусткою.
— Я не прошу пробачити мене відразу. Просто хочу, щоб ти знала: я розумію, що була неправа.
І якщо даси мені шанс, я постараюся виправити. Не словами. Справами.
Євген сидів поруч зі мною, напружений. Але вирішувати мала я.
— Ольго Семенівно, — я заговорила повільно. — Я не можу просто взяти і забути того, що було протягом десяти років.
Це не працює так. Два роки тому ви вибрали гордість замість вибачень. Минуло цілих два роки, перш ніж ви прийшли.
— Я знаю. Я вперта. Я не хотіла визнавати, що була не права. Мені знадобився час, щоб… зламати себе.
— Тоді ось що я вам скажу, — я подивилася їй в очі. — Я готова спробувати. Поступово.
Але при першій же колючій репліці, при першому натяку на колишнє ставлення — все закінчиться. Назавжди. Ви зрозуміли?
Вона кивала, часто, вдячно.
— Так. Дякую. Я не підведу.
Вона простягнула мені згорток.
— Це тобі. До річниці.
Я розгорнула папір. Всередині була коробка, а в ній — професійний кондитерський термометр. Дорогий, точний, про який я мріяла.
— Віктор Миколайович сказав, що ти давно хотіла такий, — Ольга Семенівна дивилася на мене з боязкою надією. — Я подумала, раз ти так любиш готувати і пекти… це буде потрібно.
Я провела пальцями по гладкому корпусу. Це був не символічний жест. Це був подарунок, обраний з увагою. З повагою до того, чим я займаюся.
— Дякую, — сказала я. — Він мені справді потрібен.
Вона встала, невпевнено підійшла до мене. Я теж підвелася. Ми обійнялися. Обережно, без фальші. Це був початок.
Минуло ще пів року. Ольга Семенівна приїжджала раз на два тижні, не частіше. Не лізла з порадами. Не робила зауважень.
Питала про справи, цікавилася новинами. Я бачила, як вона старається. Як стримується, коли хоче сказати щось звичне.
Одного разу вона помітила на полиці ту саму книгу. Стару кулінарну з плямами. Я не викинула її. Залишила як нагадування.
— Ти… зберігаєш її? — голос Ольги Семенівни затремтів.
— Так, — я кивнула. — Це моє нагадування про те, що я змогла постояти за себе. Що я не побоялася вимкнути плиту і прибрати святкову вечерю зі столу прямо перед гостями. І що люди здатні змінюватися, якщо захочуть.
Вона подивилася на мене довгим поглядом. Потім кивнула.
— Ти сильна, Ірина. Набагато сильніша за мене. Жені пощастило. І мені, що ти дала другий шанс.
Я накрила її руку своєю. Ми сиділи мовчки. І в цій тиші було більше розуміння, ніж за всі попередні роки.
Та книга досі стоїть у мене на полиці. Я іноді беру її в руки і згадую той вечір.
Як вимикала плиту. Як чоловік вперше став на мій бік.
Як я зрозуміла, що повагу не можна заслужити догоджанням — її можна отримати, тільки відстоюючи межі.
Ольга Семенівна тепер приходить на сімейні вечері і дякує за частування. Щиро. Без уколів.
Іноді я ловляю її погляд — в ньому читається визнання. Те, що вона не давала мені цілих десять років.
Вона втратила два роки життя сина, повагу чоловіка, своє місце в родині.
Їй довелося ходити до психолога, ламати себе, визнавати помилки публічно. Це була її карма за роки принижень.
І знаєте що? Це визнання було варте того, що ми маємо зараз.
