Юля була пізньою дитиною — мама народила її в 42 роки, після дванадцяти невдалих виношувань.
— Ой, Юленька, ми з батьком вже й сподіватися перестали — так боляче було всіх діток втрачати.
Якби не Василь Борисович, тебе б ніколи не було — геніальний лікар, шкода, що я пізно до нього потрапила.
— Нічого не шкода, — заперечувала Юля, — якби ти раніше до нього потрапила, мене б не було, була б зовсім інша дитина.
— Так, — погоджувалася мати, — іншої мені не треба, ти у мене — диво чудове.
Батьки Юлю дуже балували. Мама відкрито, а батько, хоч і робив суворе обличчя, завжди здавався під натиском улюблених жінок.
— Які такі чоботи! — обурювався він, — он їх, повний коридор! Нема чого гроші даремно витрачати.
Це він говорив ввечері. А вранці підходив до дружини і ніби ненароком запитував:
— Скільки там треба? На чоботи.
— Та зовсім небагато, півтори тисячі, — розпливалася в посмішці Марія Давидівна. — Такі гарні чобітки, біленькі, ні в кого в інституті таких немає.
— На трельяжі візьми, — коротко відповідав він, запалював цигарку і йшов працювати.
Коли Юля привела до батьків Славіка просити її руки, Марія Давидівна відразу прийняла його як рідного сина.
А Іван Сергійович оглянув хлопця своїм звичним суворим поглядом і вимовив:
— Жити у нас будете. Одна сльозинка з її очей впаде — все, ти не жилець.
Славік невпевнено засміявся, не розуміючи, жартує майбутній тесть чи говорить серйозно. Але слова його не забував — Юлю він ніколи не ображав.
Батьки дуже просили Юльку скоріше подарувати їм онука.
— Нам би встигнути потішитися, поки ми живі, — говорила їй мати.
— Ей, Давидівна, що за розмови, — втручався батько, — встигнемо ще й з правнуками погратися. Але це, затягувати з дітьми не варто, так.
Юля ж не поспішала з цим питанням. Її і Славік вмовляв, то так їй шкода було своєї стрункої жіночої фігури, та й свободою хотілося хоч трохи ще насолодитися.
Коли Юля, нарешті, зважилася, рівно через тиждень після того, як тест показав заповітні дві смужки, батько втратив на роботі свідомість, і його на швидкій допомозі відвезли до лікарні.
Діагностували інсульт — тиждень він пролежав у комі, а потім назавжди покинув цей світ…
Марія Давидівна робила все, щоб горе, яке спіткало сім’ю, якомога менше турбувало дочку в положенні.
Та й численні турботи в очікуванні дитини дійсно відволікали їх від сумних думок — то УЗД, то коляску потрібно вибрати, то з лікарем визначитися.
— Шкода, що Василь Борисович вже не приймає — з ним би все було ідеально, — зітхала мати.
— Мамо, — заперечувала Юля, — у мене і так все ідеально. Зараз інші часи, такі технології та діагностика, тим більше у Славіка теж негативний резус, мені це взагалі не страшно.
Юля народила здорову велику дівчинку, яку назвали Алісою. Бабуся в онуці душі не чаяла — водилася з нею цілими днями, даючи дочці відпочити.
Юля раділа свободі і відразу бігла зустрічатися з подружками або йшла зі Славіком в кіно.
Вона не помічала, що мати з кожним днем худне і все більше п’є таблеток. Помітив це Слава.
— Мамо, що це ви таблеток стільки п’єте? І виглядаєте втомленою. Нехай Юлька сама Алісу няньчить, а ви більше відпочивайте.
Марія Давидівна подивилася кудись у далечінь і тихо сказала зятю:
— Та це Ванька все, Царство йому небесне. Щоночі приходить до мене у снах і кличе до себе.
Не можу, каже, скучив, чекаю на тебе. А я, Славіку, так хочу встигнути подивитися, як Аліса буде рости…
Слава не вірив у всі ці потойбічні справи і записав тещу до лікаря. Але було вже пізно… Четверта стадія, невиліковна. Лікарі сказали — кілька місяців від сили.
Але вони не врахували силу бажання Марії Давидівни довше побути з улюбленою дочкою і ненаглядною онукою.
Юля не відходила від матері ні на крок, доглядала за нею, намагаючись повернути хоча б частину тієї любові і турботи, які вона отримувала все своє життя.
— Не йди, матусю, — просила вона щодня.
— Я завжди буду з тобою, — обіцяла та.
Але обіцянки не дотримала. І пішла до свого коханого чоловіка Івана за три дні до дворіччя Аліси.
Юля дуже важко переживала відхід матері. І нескінченно картала себе, що так пізно подарувала батькам онуку — тато так і не встиг її побачити.
Все її життя розвалилося в одну мить. Якщо раніше вона говорила, що в півтора року віддасть дочку в ясла, то зараз і мови про це не йшло — повертатися на роботу у неї зовсім не було сил.
Хоча Аліса була дуже розвиненою дівчинкою і в яслах точно б не пропала — вже почала говорити, їла сама, вчасно ходила в туалет і ретельно мила свої маленькі пальчики після прогулянки.
Рік Юля жила як уві сні — гуляла і займалася з дочкою, готувала обіди і вечері, зустрічала чоловіка ввечері з роботи.
У вихідні вона лежала цілими днями в ліжку, перекладаючи всі обов’язки по дому і дочку на чоловіка.
Той спочатку намагався її розворушити, водив то в парк на прогулянку, то на дачу до друзів, але потім опустив руки і дозволив їй сумувати.
Час минав, а Юлі не ставало краще. Але час декрету закінчувався, і хочеш не хочеш — потрібно було виходити на роботу.
Юля бачила, як чоловікові важко одному утримувати сім’ю, і незважаючи на свою повну безпорадність, твердо вирішила повертатися до життя.
Одного разу вона збиралася поїхати з дочкою в поліклініку — потрібно було пройти лікарів для садка. Юля викликала в додатку таксі і вийшла з Алісою у двір чекати машину.
Коли та під’їхала, Юля звернула увагу на якийсь занадто крутий для простого таксі номер у машини — зазвичай подібні номери були на дорогих джипах.
Вирішила, що це хороший знак — вона з таким трудом вибила талончик до невролога, і до прийому залишалося всього десять хвилин, спізнюватися ніяк не можна було.
Юля взяла дочку за руку, але та раптом уперлася і встала як стовп, заявивши, що вона нікуди не піде.
Юля, звичайно, чула про кризу трьох років, але поки ніяких її ознак вона в дочці не спостерігала.
Взявши її на руки, вона спробувала посадити Алісу в таксі, але та верещала і звивалася як ніколи в житті.
Незадоволений водій, літній невисокий дядько з вусами як на малюнках українських казок, вийшов і запитав:
— Ви їдете, чи як?
Юля мало не плакала від досади, всі плани пішли коту під хвіст, але як їхати до невролога в такому стані? Навішає ще Алісі якихось діагнозів.
Вона махнула рукою і відпустила водія. Гроші за замовлення, звичайно, списали.
Вона відвела дочку додому, але лаяти не стала — поклала її спати, Аліса була чогось зовсім не в собі. Юля навіть почала переживати, чи не захворіла дочка.
Вже ближче до вечора, коли Аліса давно заспокоїлася і гралася на підлозі зі своїми улюбленими ляльками, Юля сиділа на дивані і гортала стрічку новин.
І раптом у спільноті промайнула фотографія, яка чимось схвилювала Юлю. Вона повернулася і відкрила запис.
На фотографії була та сама біла машина з таким легко запам’ятовуваним номером. Вона кілька разів оглянула фотографію — це точно була вона.
У підписі йшлося про те, що сьогодні об 11.56 в машину таксі на повній швидкості в’їхала фура. Водій таксі сильно постраждав, перебуває в реанімації.
Юля заціпеніла від жаху, дивлячись на зім’яту машину. Удар припав якраз на те місце, де мали сидіти вони з донькою…
Ледве пересуваючи ногами, вона спустилася на підлогу до доньки і тихо запитала:
— Аліса, чому ти сьогодні так плакала, коли приїхала машина?
Донька підняла на неї свої ясні очі і сказала:
— Давидівна мені сказала, щоб ми ні за що сьогодні нікуди не їхали. Сказала, кричати і пручатися з усіх сил, якщо я тебе люблю. А я тебе дуже люблю, мамочко.
— Давидівна…, — занімілими губами вимовляла Юля.
— Ну бабуся. Дідусь її так називає.
Юля хотіла було закричати на дочку, що за дурниці вона несе. Потім вимагати, щоб та пояснила їй, як бабуся і дідусь можуть їй щось говорити.
Але відразу ж Юля згадала мамині слова:
“Я завжди буду з тобою”.
А потім в пам’яті спливли дивні здібності Аліси. Як вона прокинулася і ні з того ні з сього почала плакати, чим розбудила її, Юлю.
Юля пішла на кухню за пляшкою і побачила, що забула вимкнути плитку, ще й рушник поруч кинула, і він уже почав диміти…
Юля згадала, як у Новий рік Алісі зранку стало зле, і вони скасували поїздку до друзів на дачу і зустрічали Новий рік вдома втрьох.
А потім виявилося, що вся компанія серйозно отруїлася на святі і решту вихідних провела в інфекційній лікарні…
Увечері, коли дочка вже лягла спати, а Юля годувала чоловіка вечерею на кухні, вона зважилася і розповіла все чоловікові.
Славік, як і раніше, не вірив у всі ці потойбічні справи. Але тут він зрозумів, що це чудовий шанс вивести кохану дружину з депресії.
— Звичайно, вони поруч з тобою, — погодився він. — Приглядають, як і завжди, щоб нічого поганого не сталося.
— А чому тоді вони розмовляють з Алісою, а не зі мною? — ображеним тоном запитала Юля.
— Напевно, не хочуть тебе турбувати…
Слава обійняв дружину і прошепотів:
— Я думаю, їм дуже сумно бачити тебе в такому стані.
З тих пір все пішло інакше. Юля наступного ж дня записалася до перукарні і на манікюр. Зателефонувала подругам з роботи, щоб дізнатися, що її там чекає нового.
Легко і просто пройшла з дочкою всіх лікарів для садочка. У Аліси вона так і не стала нічого питати про бабусю і дідуся.
Замість цього вона сама стала приїжджати на кладовище і докладно розповідати батькам про всі новини, думки і тривоги.
Вона знала, що вони завжди будуть з нею — в її серці.
