Мати тільки перед самим відходом у засвіти зізналася їй у тому, що вкрала її.
Хоча багато років Женю переслідували дивні видіння нібито з минулого життя, де у неї були інші батьки і інший будинок.
Вона тому й захопилася езотерикою, насправді вірила, що може бачити своє минуле існування, тим більше будинок був якийсь старий, а одяг нібито з минулого століття.
Хоча зараз навіть те, що в дев’яносто дев’ятому році було можна називати з минулого століття.
Взагалі-то, сама могла б здогадатися. Мати була висока жінка з мідним волоссям, схожим на скручений дріт, яке стирчало в різні боки, так що до останнього дня мати заплітала собі косу, щоб хоч якось приборкати його.
А Женя була маленькою, з жорстким темним волоссям і такими ж темними очима, які не мали нічого спільного з маминими блакитними. Батька вона ніколи не бачила.
– Не хочу цей гріх за собою в могилу нести, – ледь чутно промовила мати. – Давно треба було сказати, але я все не могла зважитися.
Я вкрала тебе, витягла зі зруйнованого будинку і видала за свою дочку. Все одно всі твої родичі загинули, і я вирішила – краще я тебе виховаю, ніж після такої трагедії відправляти тебе в дитячий будинок.
Я там випадково була, як туристка поїхала, але, коли все сталося, сама зголосилася піти добровольцем – я ж лікар. Досі перед очима ці люди стоять, як вчора було – стільки загиблих…
Ось я тебе і відвезла, не хотіла, щоб ти там жила, розумієш? Та й дитину я давно хотіла, а ніяк не виходило, сорок один мені тоді вже було.
Женя не розуміла. І спочатку подумала, що мама марить – хто знає, може, метастази вже до мозку дісталися, і все у неї там переплуталося.
Але коли мати віддала їй пошарпаний картатий листок з адресою і двома іменами та вицвілу фотографію, на якій були такі ж темні і невисокі чоловік і жінка, як і сама Женя, вона аж затремтіла.
Ніби вони були і не схожі на тих людей зі спогадів, а ніби і схожі. Було щось знайоме в цих зблідлих обличчях, і Женя заплакала.
– Я тобі ім’я колишнє залишила, – прошепотіла мама. – Все минуле у тебе забрала, але ім’я залишила…
…Іван Тимофійович відмовлявся їхати до лікарні, як його Артем не вмовляв.
– Я Оленці перед її відходом пообіцяв, що буду чекати тут, раптом Оксана повернеться, – відмахувався він. – Нічого зі мною не трапиться – просто застудився, продуло на вітрі.
Іван Тимофійович – прийомний батько Жені, з якою Артем три роки зустрічався і мало не став його зятем.
Але в підсумку Женя-вертихвістка закохалася в заїжджого музиканта і поїхала з ним невідомо куди, попросивши колишнього нареченого доглядати за батьком.
Артему це було неважко, тим більше Іван Тимофійович – світовий мужик! Чого тільки не розповість, чого тільки не навчить.
Свого батька Артем не знав, той загинув у той самий землетрус, коли і дочка Івана Тимофійовича зникла, тому і тягнувся до нього – з матір’ю ж ні про що таке не поговориш: ні про політику, ні про риболовлю.
– Ну тоді давайте я хоча б лікарку додому привезу – хорошу, вона в приватній клініці приймає.
– Цього ще бракувало! – обурився Іван Тимофійович. – До мене Люба ходить, всі таблетки, які треба, виписує. Не мороч мені голову, краще займися справою!
Досить з дідом ляси точити, краще б познайомився з кимось – скільки можна по Женьці сохнути…
Артем промовчав – що на це скажеш? За Женею він і справді сумував, хоча вже начебто і не так кохав, але іншої такої точно ще не зустрів.
– Придивися до сусідки Тоні – хороша ж дівчина! Ну і що, що кульгає, господиня з неї все одно чудова.
Ну так, не красуня, але яка добра! Ти, Артем, не дивись на красу, дивись на душу!
Легко так говорити в шістдесят років. А йому в двадцять вісім хочеться і красиву, і добру.
– Гаразд, дядьку Ваньо, придивлятимуся, – пообіцяв Артем і схрестив пальці…
…Спочатку Женя вирішила, що не хоче нічого знати. Навіщо копатися в цьому минулому, з’ясовувати, що і як – тим більше, якщо її справжні батьки загинули, а чи були там ще якісь родичі, хто знає.
Думати про те, ким вона могла бути в минулому житті, було цікаво, та й взагалі все містичне і потойбічне її притягувало, а реальне життя – це інше, тут хотілося, щоб все було, як у людей.
Тільки через два роки після того, як мами не стало, Женя вирішила в усьому розібратися.
Сталося це так – їй наснився сон, ніби вона перекидається м’ячем з вусатим чоловіком. У чоловіка веселі очі і смішні відстовбурчені вуха.
Коли він підкидає Женю під стелю, вона кричить і регоче, відчуваючи себе абсолютно щасливою.
Тільки це був не сон. Коли Женя прокинулася, вона чітко зрозуміла, що вже бачила цього чоловіка. Звірила з фотографією – ні, не він. А хто тоді? Може, у неї ще були якісь родичі?
Маму Женя дуже любила. І навіть думати не хотіла про те, що у неї могла бути якась інша мама. А ось батько…
Женя вважала, що він відмовився від неї, кинув їх з мамою, але, виявилося, що все зовсім не так. І як їй жити з цим знанням? Довелося купувати квиток і летіти…
…Іван зрозумів, що настав його останній день у цьому світі. Чи є такі інші світи, він не знав – Олена вірила.
Вона взагалі любила всілякі розмови про нечисть і про ясновидців, про переродження душ, прямо тремтіла вся, якщо по телевізору щось таке бачила.
Іван вважав це все бісівщиною, але дружину не лаяв – має ж бути хоч якийсь недолік у такій ідеальній жінці.
Скільки разів вона карти розкладала, щоб дізнатися, де зараз Оксана! І щоразу карти говорили одне – що з їхньою дочкою все добре.
– Ось і славно, – говорив він дружині і відвертався: думати про те, що їхня дівчинка жива, було приємно, і від цього очі завжди зрадницьки червоніли.
Незважаючи на всі її бісівські витівки, Олена не дізналася, що скоро піде. Просто одного разу не прокинулася і все.
– Ідеальний відхід, – сказала тоді Женя. – Вона зовсім не мучилася.
Дівчинка Олену більше любила, все ж, кровний зв’язок, рідна тітка.
А Івана поважала, але так ніколи батьком і не назвала, все дядько та дядько. І де вона зараз, бідолашна, хоч би все добре у неї було.
Якось Іван поголився, змінив білизну. Ех, шкода, в лазню не можна сходити – але ж не просити Артема посеред тижня лазню топити! Гаразд, що зміг, те зробив.
Всю ніч Іван пролежав без сну. Згадував своє життя, і скаржитися йому було майже ні на що – якби не втрата дочки… Він прожив хороше життя і зустрів у ньому багато чудових людей.
Подумки попрощався з усіма, дочекався перших променів світанку і прикрив очі. Ось і йому сьогодні пощастить, як Олені – зараз засне і більше вже не прокинеться…
…Літак приземлився вранці, коли блякле осіннє сонце почало пробиватися крізь сизі хмари. Женя вдихнула незнайоме повітря, здригнулася.
Ну ось, вона прилетіла, а що далі? Куди їй іти, що дізнаватися? Напевно, треба було залишити все як є і не ворушити минуле.
Все, що у неї було, це адреса і два імені. Вона пробувала гуглити, але нічого не знайшла, тому вирішила відразу йти в РАГС.
Не факт, правда, що їй там дадуть потрібну інформацію, за документами вона ж ніхто. Але, може, якийсь запит вийде зробити.
Правда, спочатку потрібно дістатися до готелю – вона страшенно втомилася від цих перельотів, і спати хотілося. Грошей було небагато, все пішло на квитки, і Женя вирішила, що поїде на автобусі.
Зараз вона відчувала себе такою втомленою, що здалася – краще вона голодною буде ходити, але поїде на таксі!
– У відрядження чи так, в гості? – поцікавився блакитноокий таксист, явно схильний до розмови.
Таксист їй сподобався, було в ньому щось приємне – обличчя добре, погляд світлий. Він здавався веселим, або хотів таким здаватися.
За три роки, поки Женя розкладала карти, вона навчилася вгадувати в обличчях те, що приховано. Ось і зараз бачила, що ця його жвава, балакучанина – просто маска, а думки його далеко не такі легкі.
– Шукаю родичів, – чесно відповіла вона. – Тільки недавно дізналася, що народилася тут.
Хлопець глянув на неї в дзеркало, і на його обличчі промайнуло щось незрозуміле.
– А що за родичів?
Женя ледь не розсміялася – ну не дарма ж вона все життя вірить у всі ці знаки, передвіщення та все інше! А що, може цей симпатичний хлопець – її брат, наприклад?
Ні, краще б не брат, з таким і роман закрутити було б непогано. Але долю треба випробувати. Вона дістала листок з кишені і простягнула йому.
– Ось, може, знаєте?
У наступну мить машина здригнулася, поруч хтось різко загальмував, пролунало кілька гудків.
Женя не була пристебнута і буквально врізалася в водійське сидіння, боляче вдарившись щокою.
– З глузду з’їхали, чи що! – крикнула вона. – Ви взагалі вмієте водити?
Хлопець уже вирівняв машину і їхав спокійно, на слова Жені нічого не відповів. Вона штовхнула його сидіння, ще раз вилаялася.
– Вибачте, – нарешті просипів він.
– Вам що, погано?
– Ні. Так. Не знаю.
Він повернув і припаркував автомобіль біля невеликого продуктового магазину, після чого перевалився через сидіння і запитав:
– Ви зараз серйозно? Або це Женька вас послала?
– Яка Женька? – не зрозуміла вона. – Женя – це я. Мене так звуть.
Хлопець похитав головою.
– Ні, – сказав він. – Вас не так звуть. Ваше справжнє ім’я – Оксана…
… Івану здалося, що його покликала Олена. «Ось і кінець, – подумав чоловік, навіть не намагаючись відкрити очі. – Прийшла за мною, моя мила».
Це він Артему лапшу на вуха вішав про застуду і все таке, а сам давно розумів – ніяка це не застуда. З тих пір як кров’ю кашляти став. Але навіщо хлопчика засмучувати, Женька і так йому життя зіпсувала.
Як би вони не намагалися бути для неї хорошими батьками, але, мабуть, не змогли – надто вже сумували за Оксаною і мимоволі порівнювали Женю з дочкою.
Женя була дочкою двоюрідної сестри Олени. Під час землетрусу вона лежала в лікарні, що її і врятувало. І треба ж було Івану з Оленою того вечора попросити родичів доглянути за Оксаною.
Самі вони в гості пішли, вперше з тих пір, як вона народилася, зважилися залишити її, і ось чим все закінчилося.
Родичі загинули, а тіло дочки так і не знайшли. До кінця своїх днів Олена не могла себе пробачити. І до кінця своїх днів чекала її, тому що підтвердження загибелі дівчинки так і не було.
Іван повернувся, насилу розліпив очі. Поглянув на годинник – пів на десяту, можна б і встати, але сил зовсім не було.
Взагалі-то, він сподівався, що сьогодні вже не прокинеться, але ось дивись, протримався ще один день. Шляхи Господні несповідимі, звичайно, але йому хотілося б зустрітися з коханою швидше.
Почувся шум під’їжджаючого автомобіля – знову Артем притягнувся, бідний хлопчик, ну скільки можна! Кинув би вже старого і не мучив себе.
Мабуть, любить він Женьку, заразу таку. От би зустріти йому хорошу дівчину, щоб добра була, як дружина Івана.
– Дядя Ваня, це я! – почувся голос Артема з коридору.
І щось було в цьому голосі дивне, якась весняна дзвінкість посеред осінньої темряви. А ще чомусь запахло квітами і зеленню, у Олени були такі парфуми.
Іван підвівся на ліжку – не хотілося Артема ось так зустрічати, а то знову про своїх лікарів заладить.
– Я не один, – крикнув Артем, і Іван зрозумів – все-таки притягнув лікарку, не послухався його, нахабне щеня!
Зір у Івана завжди був відмінний, але останнім часом став підводити, напевно, тому йому здалося, що це не лікарка, а Олена увійшла.
А, може, і справді його година настала, не встиг Артем, в останній момент прийшов. Іван протер очі, як робив це в дитинстві, прокидаючись, і раптом…
Ні, це була не Олена. Перед ним стояла Оксана, його рідна дочка. Дивилася на нього злякано і жалісно, розгублено озиралася на Артема. Дочекався все-таки, виходить…
Артем підштовхнув дівчину, і вона підійшла до ліжка, присіла, обережно доторкнулася до руки Івана.
– Донечко, – тихо сказав він. – Нарешті ти повернулася…
