Сергій Єгорович з ранку був у передчутті свята. Вчора приїхала дочка з родиною, на своїй машині, погостювати тиждень у рідному курортному місті.
Зупинилася у брата – сина Сергія Єгоровича. У батька – однокімнатна квартира, не розвернутися. Свою вони синові залишили, коли ще дружина жива була.
Вчора дочка відвідала батька – обійнялися, вона поцілувала його в щічку, поцікавилася здоров’ям і поспішила на зустріч з подружками.
А сьогодні – сім’ї сина і дочки вирішили поїхати до моря. Надумали виїхати на двох машинах. Попередили батька, щоб був готовий до восьмої ранку – заїдуть, заберуть.
Радість від майбутнього спілкування з дітьми та онуками розбурхувала.
Ще вчора він почав готуватися до поїздки – прикупив гумові капці-сланці, нову футболку з якимось іноземним написом, шорти. Недорогі, зате щось новеньке.
Витратився, звичайно, але якось дотягне до пенсії. Не кожен день така подія!
Із самого ранку привів себе до ладу і сів у крісло, навпроти настінного годинника – чекати.
Час тягнувся повільно. Він прислухався до шуму за вікном – чи не під’їжджає до під’їзду машина?
Очікування перервав телефонний дзвінок. Дзвонив син.
– Батько, – голос звучав винувато. – Тут така справа – не виходить тебе забрати – місць в машинах не вистачає.
Розумієш, забили багажники, салони, самі ледве розмістилися. Тебе посадити нікуди.
Сергій Єгорович мовчав, відчуваючи, як згасає радість і її місце займає гірке розчарування. Але, опанувавши себе, відповів:
– Нічого, синку, їдьте без мене, – і звільняючи сина від почуття провини, додав: – я і сам думав відмовитися – почуваюся якось не дуже…
– Ось і добре! – зрадів син, не поцікавившись у батька причиною нездужання. – Тоді ми поїхали… .
Так і не переодягнувшись, Сергій Єгорович сидів у кріслі, мовчки втупивши погляд у порожнечу. Блукали в голові невеселі думки:
– Ось так. Був колись потрібний, був час, коли ні дня без мене прожити не могли. Тепер – не до мене їм. На що їм старий батько? Старі, вони нікому не потрібні…
Одне добре – син і дочка не забувають один одного. Пояснив їм у дитинстві, що брат і сестра – найрідніші на світі люди. Рідніших – не буває.
Навіть чоловік з дружиною – по суті абсолютно чужі один одному люди, а решта рідні – ті ще далі.
А брат і сестра – від одного батька і матері – одна кров, спільні предки. Добре вони це засвоїли. І в дитинстві один одного в образу не давали, і зараз не забувають.
Ну і все, – зітхнув Сергій Єгорович. – Чого вже ображатися? Може і справді місця не було? Не дітей же висаджувати.
Він гнав від себе думку, що міг би син зробити ще один рейс – до місця відпочинку година їзди. Але думка поверталася, піднімаючи з дна душі осілу каламутність образи.
– Є ж причіп у сина, перевантажив би на нього речі з салону – не довелося б тіснитися. Дивись, і мені місце знайшлося б.
Так це ж зайві проблеми – причіп чіпляти, перекладати в нього речі. Не вартий, мабуть, батько цих турбот…
Сонце за вікном припікало. Сергій Єгорович закрив балконні двері, смикнув щільну штору, рятуючись від денної спеки.
– Коли ж спека спаде? Хоч би дощик пройшов, все ж легше стане. А на березі моря зараз добре – прохолода від води і вітерець свіжий…
Піти, може, на лавочку, поки там тінь. Подихати свіжим повітрям.
Він важко підвівся, розім’яв затерплі ноги і рушив до виходу.
На лавочці вже сиділа Петрівна – сусідка з першого поверху, подруга покійної дружини Сергія Єгоровича.
– Здрастуй, Петрівна, – привітався він. – Сидяча прогулянка?
– Привіт, Єгорич, – посміхнулася сусідка. – Ти сьогодні, ніби на пляж зібрався, капелюха солом’яного тільки не вистачає. – Вона, стримуючи сміх, читала напис на новій футболці. – Ти знаєш, що тут написано?
– Та звідки? – махнув рукою той. – Зручна, легка – і добре!
– “Ай вонт ту мейк лав”, – прочитала вона. – Я хочу займатися коханням!
– Хто? – здивувався Сергій Єгорович.
– Ти! – засміялася Петрівна. – На футболці у тебе так написано!
– Тьху ти! – обурився Єгорович. – Добре хоч діти не побачили! Сховаю її куди подалі.
Посміялися. Настрій старого дещо піднявся.
– Давно сидиш? – поцікавився він. Не те, щоб йому це потрібно було знати. Просто – щоб зав’язати розмову.
– Вийшла Боцмана з кошенятами погодувати, – кивнула вона головою в бік куща бузку. Під кущем, у тіні, дрімав старий кіт.
Мешканці під’їзду поважали кота, колись домашнього, який примхами долі став бездомним.
Він був ненав’язливий, акуратний і по-доброму ставився до своїх побратимів, що жили в квартирах. Назвали його Боцманом, підгодовували.
Зиму він проводив у підвалі, благо зими тут теплі. Місяць тому у нього з’явилися вихованці – два кошеняти, невідомо звідки взялися – може сам знайшов сиріток, а може хтось із мешканців йому підкинув.
Боцман взяв над ними опіку і виконував свої обов’язки, на подив, відповідально.
Захищав від бродячих псів, водив на прогулянки, навчав премудростям вуличного життя. За їжу брався, коли кошенята відходили від мисок, наситившись.
– Боцман тут, а де кошенята?
– Забрали сьогодні, – зітхнула Петрівна. – Хороші люди, з сусіднього будинку.
– А його, значить, залишили?
– Та кому він потрібен, старий? Я його думала до себе взяти, щоб пожив як треба. Так моя Матильда мені такий скандал влаштувала!
Все життя зі мною прожила, улюблена і єдина кішка! Хіба вона когось чужого в будинку потерпить? Тиждень потім ще на мене ображалася.
– Так. – Опустив голову Сергій Єгорович. – Старі нікому не потрібні. – І знову його охопила хвиля образи.
Хоча – чого ображатися? Комусь і гірше доводиться. Ось – старий кіт, який нікому в житті зла не зробив. Був добрим домашнім котом, дітей, напевно, любив, господарів веселив.
А тепер із заздрістю дивиться на домашніх побратимів, згадує своє минуле, щасливе життя. Розуміє, що нікому він не потрібен. Був потрібен кошенятам – і тих забрали.
– Боцман, – покликав він. – Ходімо до мене. Хоч і залишилося нашого життя лише хвостик, але все-таки краще його дожити, знаючи, що про тебе є кому піклуватися.
Кіт, немов не довіряючи йому, поглянув сумними очима і відвернувся. Сергій Єгорович обережно взяв його на руки, притиснув до себе і щось прошепотів на вухо.
Тіло кота розслабилося, він притиснувся головою до старого, закрив очі і замурчав, немов кошеня.
– Ось і добре, Боцман, – шепотів Сергій Єгорович, гладячи кота. – Ти тепер справжній домашній кіт. Ходімо додому. Скучив за домом?
– Футболку забрудниш, Єгорич! – похитала головою Петрівна.
– Та ну її, цю футболку…
У квартирі надривно дзвонив телефон. Не відпускаючи кота з рук, він натиснув кнопку відповіді.
– Тату! Тату, що сталося?! – ридаючи кричала в трубку дочка. – Я дзвоню, дзвоню, а ти не відповідаєш! Я вже подумала…
– Все нормально, донечко, – заспокоїв її Сергій Єгорович. – Виходив на лавочку, телефон вдома залишив.
– Ми тут мало з глузду не з’їхали! Я чоловіка за тобою послала, – все ще схлипуючи розповідала дочка. – Скоро повинен під’їхати. Ми тут на тебе чекаємо, збирайся.
– Добре, тільки футболку переодягну. Зі мною ще кіт буде. Мій, домашній! – нещодавньої образи на дітей ніби й не було!
– Та хоч усі коти міста! – вже сміялася дочка. – Тільки приїжджай, татку!
– Ось так, Боцмане! – Сергій Єгорович вимкнув телефон. – Ми ще потрібні декому!
Кіт наче підморгнув і замурчав.
