Із зятем Зінаїді Федорівні не пощастило. Треба ж було її дочці так вляпатися із заміжжям!
Ця думка буквально отруювала пенсіонерці життя. На кого нажите добро залишить?..
А нажито у них з покійним чоловіком було чимало.
Господар Петро Іванович був дбайливий. Такого, мабуть, у давні часи б визнали куркулем.
У нього все було в порядку: будинок, двір, сад, пасіка…
Будинок, міцний, сам поставив. Тоді на цьому хуторі вони були єдиними мешканцями.
Це потім занедбані будинки дачники розкупили і на літо стали приїжджати. А взимку їх родина все одно залишалися відлюдниками.
Але це навіть добре: і чоловік, і дружина були нетовариськими за характером.
Петро Іванович лісником працював. Ну, і полював, ясна річ, рибалив знову ж таки.
А на мисливській хатинці у нього яких тільки начальників не перебувало! І всі до нього — шанобливо, по імені та по батькові.
Дочку он в інститут через одного такого начальника прилаштували. А вона бач що вигадала…
Як отримала диплом, батьки думали, що в місті залишиться, хорошу роботу батько їй вже підшукав.
А вона заявила: заміж, мовляв, виходжу і в райцентрі жити буду. Та ще б пощастило, за кого вийшла, а то ж у зятя — ні роду ні племені…
Батьки зникли невідомо де, він ще хлопчиком був. У дитбудинку виріс. А в райцентрі у нього чи то тітка, чи то бабуся двоюрідна жила.
До неї він після дитбудинку і подався. Там з родиною і познайомилися.
Батько, правда, хлопця добре прийняв. А ось у Зінаїди Федорівни душа до зятя не лежала. Ну ніякої в ньому ґрунтовності немає!
Сидить днями цілими, в якихось залізяках копається. Комп’ютери, каже, ремонтує. О як!
Квартиру дочці вони з чоловіком купили, Петро Іванович ще живий був. А зять… Простак і є простак. Трохи від нього толку.
Потім народився онук, Артемка. Ох, і балунчик росте! Бабуся його обожнює.
Скоро вже й онук у школі навчатиметься. А на зятя теща все одно косо дивиться: не до вподоби він їй…
Ні, між собою молоді, начебто, добре живуть. Дочку зять любить, поганого слова не скаже.
Та й Зінаїді Федорівні не перечить, шанобливий, мамою його називає. В гості приїжджають, якщо допомогти в чому треба, зробить. А все одно не те…
Ох, якби у неї були подруги, поперемивала б кісточки зятьку. Та якщо з ким і дружила в молодості, то давно вже в лету канули.
А новими подругами за кілька десятків років життя на хуторі не обзавелася — нізвідки їм було взятися…
…Цього разу дочка з чоловіком на свята приїхали з подарунком. Мікрохвильовку Зінаїді Федорівні привезли.
А навіщо їй ця мікрохвильовка? Інша справа – пічка газова! У ній і приготуєш, і розігрієш, коли треба.
А мікрохвильовки ці — одне баловство. Гроші, мабуть, зятю дівати нікуди.
Зима цього року видалася морозна. За грудень Зінаїда Федорівна спалила пів дровника дров, зазвичай стільки спалює ближче до березня.
А якщо вже молоді приїхали, вирішила вона далеку дров’янку в дровник перетягнути. З помічниками все швидше піде.
Раніше дровами завжди Петро Іванович сам займався. Любив він цю справу. Казав, що від дерева йде цілющий дух. І справді, запах свіжої деревини ні з чим не порівняти.
Три роки як чоловіка не стало, а Зінаїда Федорівна ще жодного разу дров не замовляла. Ось скільки покійний чоловік заготовив!
Укладаючи поліна в рівний дровник, жінка думала, що навесні все ж доведеться поповнити запаси. Тепер їй самій треба про все дбати…
На її очах виступили сльози. Але, відігнавши сумні думки, Зінаїда Федорівна взялася до роботи з новою силою.
— А що, зятьку, багато у тебе з цих комп’ютерів виходить? — запитала вона, коли зять в черговий раз підвіз до дров’яника доверху наповнені полінами великі санки.
— По-різному, мамо, — відповів той. — Коли добре виходить, коли не дуже. Але нам вистачає.
«Ех, — подумки промовила жінка, — вистачає йому… Ось вже точно кажуть: простота гірша за крадіжку».
Плюнувши вслід зятю, який, скинувши поліна, поїхав за новою партією, Зінаїда Федорівна зі злістю продовжила укладати дрова.
Ні, путнього господаря з цього чоловіка так і не вийде!
Занурившись у свої сумні думки, жінка не відразу звернула увагу на поступово наростаючий тупий біль внизу живота праворуч.
«Мабуть, треба перепочити», — подумала вона і, покликавши зятя, пішла в будинок. Він поспішив за нею.
Вдома, пообідавши, Зінаїда Федорівна прилягла відпочити. Біль, здавалося, вщух. Поступово жінка занурилася в сон…
І приснився їй покійний чоловік. Увійшов Петро Іванович у двері, зупинився на порозі, подивився на дружину, що лежала на дивані, і каже:
«Чого ти, Зіна, хлопця ображаєш? Не по-нашому це, не по-родинному. Хороший у нас з тобою зять, не ледар. Та й тебе он скоро врятує…»
Хотіла вона відповісти чоловікові, та не встигла — прокинулася. Все ще перебуваючи під враженням від побаченого уві сні, сіла.
Подумала: «Ох, Петро, погано без тебе… А зять… Та який він рятівник? Себе обслуговувати не може…»
Нижче живота знову нило. Намагаючись не звертати уваги на біль, Зінаїда Федорівна пішла займатися господарством.
Вийшла на вулицю і остовпіла: за кілька годин погода змінилася: пішов густий сніг і завіяло так, що далі кількох кроків нічого не можна було розгледіти.
Нагодувала худобу. Хотіла було розгребти стежку до хвіртки, та швидко зрозуміла, що толку немає: будь-який слід одразу заметало.
Подивившись трохи на снігову завірюху, жінка повернулася до будинку.
На кухні господарювала Світлана. Зять з онуком дивилися у великій кімнаті телевізор.
— Щось живіт у мене болить, — сідаючи за стіл, сказала Зінаїда Федорівна дочці. — Ниє і ниє внизу. Може, таблетку якусь випити?
За все своє чимале життя вона й не пам’ятала такого, щоб серйозно хворіти.
А в лікарні взагалі лежала, тільки коли дочку народила. Правда, в останні роки спина стала турбувати та суглоби на погоду ниють.
Але це вік позначається, нічого не поробиш. Буває, тиск ще скаче.
Ось від тиску фельдшерка з сусіднього села Зінаїді Федорівні таблетки виписала, їх вона п’є, як голова заболить. А інших ліків і не знає.
— Живіт, кажеш?.. — задумливо промовила Світлана. — Мамо, живіт — це не жарти. Може, «швидку» викликати?
Зінаїда Федорівна махнула рукою:
— Та навіщо мені ця «швидка»? Пройде само. Та й дорогу замело, ніяка «швидка» тепер сюди не проїде.
Якщо не відпустить, завтра фельдшерці нашій подзвоню. Дивись, до того часу і дорогу розгребуть.
Хоча навряд чи. До нас трактор, дай Бог, пару раз за зиму доїжджає. Ось думаю: ви як тепер поїдете назад?
Доведеться, мабуть, Стьопку-тракториста викликати. За магарич він швидко дорогу розчистить.
Але й ближче до ночі хвороба не відпустила. Зінаїда Федорівна довго мучилася, намагаючись лягти так, щоб не відчувати болю. Марно.
Тягнуло і пекло вже весь низ живота. Її почало морозити.
Жінка якось підвелася, накинула пухову жилетку, пройшла на кухню. Дістала аптечку і, опустившись на табурет, всунула градусник під пахву.
Через кілька хвилин дістала: 39,4. Ось же невдача… Найгірше було те, що піднятися з табуретки Зінаїда Федорівна не змогла. Зігнувшись від болю, вона завмерла в одній позі.
На кухню вийшов зять. Мружачись від яскравого світла, запитав:
— Мамо, ти що? Тобі погано? «Швидку» викликати?
Жінка лише простогнала у відповідь.
Незабаром навколо неї метушилася перелякана дочка, намагаючись з’ясувати, що і як у мами болить.
Разом із зятем вирішили, що, мабуть, це апендицит. Почали додзвонюватися до «Швидкої».
Сувора жінка-диспетчер, з’ясувавши, звідки надійшов виклик, сказала: до хутора машина по такій дорозі не доїде.
Треба якось транспортувати хвору хоча б до найближчого села.
Але як подолати ці сім кілометрів? Йти Зінаїда Федорівна не була в змозі, іномарка зятя і не в такому снігу буксувала. Раніше у чоловіка був «Буран», але той його продав, як на пенсію вийшов.
Поки Світлана металася по дому, думаючи, що робити, зять одягнувся, дістав з печі валянки покійного тестя і скомандував: «Одягай маму, та тепліше».
Потім вийшов на вулицю, витягнув із сараю великі дров’яні санки, на яких вдень перевозив дрова з дров’яного стогу, накинув на них старий овчинний кожух, приготував мисливські лижі.
Снігопад так і не вщух. Все навколо потопало в кружляючій сніжній імлі, яку насилу пробивав навіть промінь потужного ліхтаря.
Незабаром, охаючи і стогнучи, на ганок вийшла закутана в шаль Зінаїда Федорівна. Її вела Світлана. За ними йшов Артем, теж тепло одягнений.
Якось посадили матір у санки. Кожен рух давався їй з трудом, біль пронизував нутрощі, немов прожарював розпеченим залізом.
Зять приладнав до санок довгу мотузку, спорудив з неї дві петлі і накинув собі на плечі, на лоб надів ліхтарик.
— Ну, з Богом, — вимовив він і рушив у напрямку до дороги.
Ззаду санки штовхав Артем, який потопав по коліна в снігу. На ганку залишилася плачуча Світлана.
Долаючи метр за метром, поспішаючи якнайшвидше вирватися з цього снігового полону, чоловік раз у раз озирався, прислухався до тещі, що сиділа в санях.
Та потихеньку стогнала. «Нічого, — думав він, — дістанемося. Обов’язково дістанемося!»
Промінь ліхтаря метався в густій навколо непроглядній імлі. У його світлі танцювали, хаотично рухаючись, великі і дрібні сніжинки.
Здавалося, всі вони кинулися до подорожніх, щоб засипати, погребти їх під шаром холодного снігу.
Йти було все важче. Піт струмував під одягом чоловіка. Але він наполегливо крокував, зрідка поглядаючи на тещу і сина, якому доводилося, мабуть, ще важче.
У дорозі вони були вже півтори години, але кінця-краю цій сніжній пустелі не було видно.
Якби не верба, що росла на узбіччях сільської дороги, не збитися із шляху було б дуже складно.
Наприкінці третьої години, повністю вибившись із сил, чоловік нарешті побачив тьмяні вогні неподалік. Це було село.
Фельдшерка, до якої додзвонилася Світлана, швидко викликала машину «швидкої».
Зінаїду Федорівну обережно поклали на ноші, і автомобіль, увімкнувши сирену і проблисковий маячок, помчав у напрямку до траси.
Жінка майже не пам’ятала, як доїхала до лікарні, як її переклали на каталку, як чаклували над нею лікарі та медсестри.
У пам’яті збереглося лише зблідле, перелякане обличчя зятя, який плутано відповідав на питання літнього лікаря.
Зінаїда Федорівна прокинулася лише наступного дня, вже оговтавшись від наркозу в палаті реанімації.
За вікном яскраво світило сонце, немов заспокоюючи: життя триває!
Вона поворухнулася. До ліжка одразу підійшла молоденька медсестричка, запитала: «Як ви себе почуваєте?»
Зінаїда Федорівна спробувала посміхнутися і трохи прикрила очі, що, мабуть, означало: все гаразд.
Говорити сил у неї не було. Потім вона знову заснула. Але це вже був сон людини, яка одужує.
Через два дні Зінаїду Федорівну перевели в палату. І незабаром до неї прийшли усміхнені дочка із зятем і онук.
Дивлячись на них, жінка заплакала. Вона обійняла спочатку Світлану, потім Артема.
Потім, кивнувши зятю, показала рукою на ліжко. Він сів. З трудом підбираючи слова, Зінаїда Федорівна промовила:
—Синку, Коленька, дякую тобі. Врятував стару. Пощастило моїй дочці з чоловіком…
