Юра народився звичайним, але Аня відразу зрозуміла, що з її сином щось не так.
Вона заглядала в тьмяні дитячі очі і не знаходила там чогось важливого, що неодмінно мало б бути, якби з ним все було гаразд.
Боялася вона не дарма – сімнадцять років життя під дахом з сестрою, яка не ходила і жила у своєму незвіданому світі, навчили її думати про таке…
«Тільки б він був… звичайним, тільки б він був нормальним!» – повторювала Аня як мантру всі місяці очікування, кожну хвилину зовсім безболісних пологів, години його дитинства, що тягнулися нескінченно.
– Випийте валеріану, – радив їй кожен лікар, до якого вона зверталася, невпевнено лепечучи щось про очі і порожнечу в них. – З вашим хлопчиком все в порядку.
Не було нічого в порядку. Напевно, вона завжди це знала – все дитинство вона потай раділа, що саме вона нормальна, а Надя ні, хоча народилися вони з різницею в сім хвилин.
І загалом, обидві довго лежали в реанімаційному відділенні новонароджених, але Ані пощастило, а Наді – ні.
Мчачи стрибками по залитій сонцем парковій доріжці, збираючи ягоди стиглої малини на дачі у бабусі, вирішуючи складні рівняння на уроках алгебри, Аня не могла позбутися смутного почуття тріумфу, що вона звичайна, а Надя – ні.
І ось тепер розплачується за це, тягнучи на собі п’ятирічного Юрка, який щосили б’є брудними черевиками, залишаючи їй синці і вимазуючи тільки вчора випрану куртку.
Йти було ще дві зупинки, і Аня намагалася не зустрічатися поглядом з перехожими, які дивилися то з осудом, то з жалістю, бо від крику Юри закладало вуха.
– Такий великий, а у мами на руках – як не соромно! – каже жінка в зеленому пальто, і від цього Юра закатується ще сильніше.
Коли він був у гарному настрої, вони їхали автобусом – його улюблений майданчик за чотири зупинки від дому, так випадково вийшло.
Раз вони поїхали до нутриціолога і поки чекали, знайшли цей майданчик з літачками і скрипучими гойдалками, від яких Юра був у захваті.
Доводилося їздити тепер постійно – це було краще, ніж слухати його вимогливий крик.
З роками мантра Ані змінилася. Все частіше вона ловила себе на думці про те, що хоче, щоб він зник… Випарувався, розтанув – так не буває в житті, але помріяти можна.
Вона уявляла, як прокидається вранці, а в кімнаті немає дитячого ліжечка.
І Валера все ще живе з нею, займаючи свою сторону ліжка, смішно розкинувши руки, немов навіть уві сні він намагається когось рятувати, зображуючи супермена.
Ні, вона на нього не ображалася – якби він міг щось зробити, він би зробив, не було такого, що могло б його налякати.
Не було, крім одного – Валера не міг змиритися з тим, що іноді і він буває безсилим.
У ті рідкісні дні, коли Юрі вдавалося поспати більше п’яти годин, вона і сама могла виспатися, прокидаючись не від його крику, а від того, що сонце гладить обличчя.
Від того, що мозок, нарешті, завершив всі необхідні дії по своєму перезавантаженню і готовий працювати на повну потужність, що, загалом, з ним бувало рідко.
Тоді вона трохи відкривала очі, щоб ліжечко не потрапляло в поле зору, і прикидалася, що їй дев’ятнадцять років і вона тільки-но вийшла заміж.
Зараз вона повернеться і обійме Валеру, а потім вони разом поснідають і підуть – вона на навчання, а він на роботу, рятувати людей…
…Коли до майданчика залишилося не більше двохсот метрів, Юра раптом заспокоївся і замовк.
Попросився спуститися на землю і невпевнено закопитив у малих йому черевиках (міняти на нові, більшого розміру, він ніяк не погоджувався, і Аня шкодувала, що не купила тоді всі наявні розміри цих дурних черевиків).
– Ну ось, бачиш – он твої улюблені літачки… Давай зараз купимо булочку в кіоску, хочеш?
Юра, загалом, був байдужий до булочок, але це був ритуал, необхідний їм обом.
Аня брала собі велику порцію солодкого капучино, купувала дві булочки з білим кремом.
Потім сиділа на лавочці, отримуючи заслужену вуглеводну бомбу після цього щоденного виснажливого для неї заходу під назвою «поїхати на майданчик».
Поки вона пила каву, Юра обходив свої володіння, закидаючи піском суперників, якщо такі траплялися.
– Слідкуйте за сином! – незадоволено вимагали матусі ображених чад, і Аня звично вибачалася.
Вона навіть не намагалася пояснити, що вона не винна і що вона тисячу разів казала йому так не робити.
Сьогодні пощастило, бо майданчик був порожній, і можна було спокійно пити каву, мружачись від несподівано яскравого сонця, яке хоч і не зігрівало вогке жовтневе повітря, але все одно створювало ілюзію тепла.
Сонце разом з пухкою теплою курткою і гарячою солодкою кавою заколисували Аню, охоплюючи своїми ласкавими обіймами…
Вона здригнулася, відкрила очі і спочатку нічого не побачила від яскравого сонця.
Аня намагалася відшукати блакитну курточку – в одному літачку, в іншому, потім на гойдалці… Ніде немає.
Перше, що вона відчула – це сором’язлива радість. Вона ж хотіла, щоб він зник, і він зник.
Але тут же на Аню обрушилося нове почуття, раніше їй зовсім незнайоме – липкий, чіпкий страх, що огортав її, навіть дихати, не те що поворухнутися, було неможливо.
Повільно, немов її тіло було дерев’яним, Аня підвелася на ноги і покликала:
– Юра!
Тиша.
– Юрко!
Ніякої відповіді.
Втім, на ім’я він рідко відгукується.
Здатність рухатися повернулася до Ані – вона побігла, кидаючись з одного боку в інший, викрикуючи ім’я сина, насилу придушуючи в голосі істеричні нотки, щоб не налякати його. Але Юри ніде не було.
Незабаром до неї приєдналися жаліслива бабуся і двоє підлітків, які побігли дивитися по сусідніх дворах.
Аня набрала номер Валери.
– Юрко загубився, – видихнула вона в трубку.
Це завдання було Валері під силу – він навіть надихнувся, нарешті міг щось зробити для сина і для Ані, щоб хоч трохи виправдати свою боягузливу втечу.
Він і знайшов Юру – в одному із дворів на іншому боці вулиці.
І як хлопчик перейшов дорогу? Чому ніхто не зупинив його, такого маленького, зовсім одного?
Коли Валера передав їй на руки затихлого Юрка, який солодко сопів на батьківському плечі, Аня, нарешті, розплакалася.
Сльози текли по обличчю, як вода, змиваючи мляві промені осіннього сонця і її соромну надію на те, що все вирішиться само собою.
Не вирішиться. Юра завжди буде з нею, і тільки від неї залежить те, як вони будуть жити. Ніхто не зможе їх врятувати, навіть Валера.
– Давай я відвезу вас додому, – запропонував він.
Аня похитала головою.
– Відвези мене до мами.
Вона говорила до мами, але це означало ще до Наді, якій, загалом, пощастило набагато менше, ніж Юркові.
А це означає, що їй, Ані, знову пощастило, тільки вона раніше цього не помічала.
У машині у Валери було звично чисто, але пахне по-новому – чимось нудотно-солодким, задушливим. Парфуми? Явно не чоловічі. Що ж, значить, він когось собі завів, чого й варто було очікувати.
Аня не стала про це питати – подякувала за допомогу, взяла зім’яті купюри, хоча аліменти цього місяця він уже платив, і з Юрою на руках пішла на п’ятий поверх.
Хлопчик не любив їздити на ліфтах, а істерик на сьогоднішній день їй уже вистачило.
Поки Юра розмовляв з Надею їхньою незрозумілою пташиною мовою, показуючи їй картинки в новій книжці, подарованій бабусею, Аня пила на кухні чай з мелісою, їла мамину шарлотку і майже посміхалася.
– Куртка знову вся брудна, – зауважила мама. – Давай я заперу, встигне висохнути.
Аня кивнула на знак згоди. Тут їй добре і спокійно. Мама – єдина людина, яка може її зрозуміти. Тільки Аня не знає, чи хотіла мама колись, щоб Надя зникла.
Про це вона ніколи не запитає маму, як не запитає і про те, кого вона любить більше. Раніше їй здавалося, що, звичайно, її, адже вона нормальна, але зараз, відчуваючи, як стискається серце, коли вона дивиться на нетутешній вираз обличчя сина, Аня починає сумніватися в цьому своєму переконанні.
Вона прикриває очі і прикидається, що їй п’ятнадцять років, і все у неї ще попереду – і зустріч з Валеркою, і перше ворушіння малюка під серцем, і його перший слабкий крик.
– Мамо…
Це слово вириває її із задуми, і Аня відкриває очі. Син стоїть поруч і смикає її за руку. Вона не розуміє, що йому потрібно, і просто йде за ним.
У ванній чути шум води, що ллється – це мама пере куртку. Вони проходять повз ванну в кімнату Наді. Та сповзла з подушки, їй незручно, і Юра показує Ані – потрібно поправити.
Вперше за ці п’ять років Аня бачить в очах сина щось важливе, що вона так довго шукала.
Поправивши подушку і піднявши сестру, щоб їй було зручно дивитися книжку з Юрою, Аня обійняла сина і проковтнула сльози, що навернулися на очі.
Все ж, їй дуже пощастило з її хлопчиком. Дуже.
