Каса самообслуговування пищала дратівливо довго. Олена відсканувала банку оливок і потягнулася до терміналу. Ззаду хтось вилаявся.
— Куди тут натискати, чорт забирай?
Олена обернулася і завмерла. Галина Петрівна стояла біля сусідньої каси, розгублено тикаючи в екран.
Сіре, вже зовсім сиве, волосся недбало закручене, потерта куртка, стара сумка в руках. Та сама жінка, яка три роки тому називала її поганою дружиною.
Дві хвилини мовчання. Галина Петрівна першою впізнала її.
— Олена? — голос затремтів. — Невже це ти?
— Добрий день, Галино Петрівно.
Олена спокійно закінчила розрахунок. Нове пальто приємно облягало фігуру, сумочка з натуральної шкіри лежала на візку поруч з продуктами, які вона купувала, не рахуючи гроші.
Колишня свекруха оглядала її — акуратний манікюр, відпочиле обличчя, жодних слідів тієї змученої жінки, яка два роки тому йшла з їхньої родини з однією сумкою речей.
— Допомогти? — кивнула на термінал.
Галина Петрівна відступила. Олена швидко оплатила її скромні покупки — хліб, молоко, дешеві сосиски. Раніше б не звернула уваги, тепер автоматично порівняла з вмістом свого візка.
— Дякую, — пробурмотіла Галина Петрівна. — Раніше Андрій допомагав з цими штуками, а тепер…
Запнулася, почервоніла.
Вийшли одночасно. Олена попрямувала до новенької машини. Галина Петрівна залишилася біля зупинки, озирнулася на неї.
— Сама купила? — кивнула на авто.
— Сама. Працюю копірайтером, вдома.
— Добре, напевно? Сидіти вдома?
— Дуже добре. Ніхто не командує.
Останні слова прозвучали з легким натиском. Галина Петрівна зрозуміла натяк, відвела погляд.
Автобус не їхав. Стояли мовчки, зрідка переглядаючись. Олена складала сумки в багажник, не поспішаючи.
Раніше завжди метушилася, швидила і бігла додому — готувати вечерю, прати, прибирати. Тепер нікуди поспішати. І це прекрасно.
— Як справи? — нарешті запитала Галина Петрівна.
— Добре. А у вас як?
Питання зависло в повітрі. Галина Петрівна дивилася на асфальт, стискаючи ручки сумки.
— У мене… складно зараз.
— Андрій як?
Голос без інтересу. Галина Петрівна здригнулася, немов від удару.
— Він… повернувся додому. Після вашого розлучення. Думала — тимчасово, поки роботу знайде.
— А виявилося?
— Привів дівчину. Каже — тепер вона його дружина. Документів ніяких немає, — поспішно додала. — Живуть разом, але нічого офіційного.
Олена кивнула. Переповнений автобус проїхав повз.
— Сідайте, підвезу.
— Не варто турбуватися…
— Сідайте.
В машині пахло новим салоном і легкими парфумами. Галина Петрівна обережно влаштувалася на шкіряному сидінні, озираючись по сторонах.
— Садова, будинок сімнадцять, — сказала тихо.
Олена кивнула. Знайома до болю адреса. Квартира, де вона три роки мила підлоги у вихідні, готувала борщі для всієї родини, мовчала під докори свекрухи про те, що «хороші дружини чоловіків не засмучують».
— Як і раніше там живете?
— Тепер нас там четверо, — в голосі Галини Петрівни прозвучала гіркота. — Вона переставила всі меблі, викинула мої квіти. Пил збирають, каже.
Світлофор. Олена повернулася до пасажирки.
— І терпите?
— А що робити? Він же мій син.
— Дорослий син, не забувайте.
— Все одно мій, — Галина Петрівна стиснула губи. — Хоча… вона тепер командує. Навіть чай без дозволу не заварюю у власній квартирі.
Машина рушила. Олена дивилася прямо перед собою, але слухала уважно.
— А він що? Працює?
— Втратив роботу через місяць після того, як привів її. Начальник чіплявся, каже. Сидить тепер вдома, в телефон грає. А вона з мене гроші вимагає — на продукти, на комунальні послуги.
— І даєте?
— Пенсія мала, але що робити? Виганяти їх на вулицю?
Олена промовчала. Пам’ятала, як ця жінка вчила її «не виносити сміття з хати» і «підтримувати чоловіка в скрутну хвилину».
— Знаєш, що найприкріше? — продовжувала Галина Петрівна, немов прорвало. — Вона молода, красива. Думала, що він зміниться заради неї, працювати почне, себе в руки візьме. А він той самий. Лежить на дивані і лише вимагає, щоб його обслуговували.
— Як і раніше.
— Як і раніше…, — тихо погодилася свекруха.
Зупинилися біля знайомого під’їзду. Олена не поспішала прощатися.
— Пам’ятаєте, що ви мені говорили про хороших дружин?
— Що говорила? — Галина Петрівна напружилася.
— Що вони не турбують чоловіків через дрібниці. Розуміють і прощають. Що справжня жінка створює домашній затишок, а не бурчить.
Галина Петрівна опустила очі.
— І що розлучення — ганьба для жінки, але не для чоловіка. Пам’ятаєте ці ваші мудрості?
— Пам’ятаю, — сказала пошепки.
— Ну ось. Тепер живіть з результатом своїх порад.
Тиша в машині стала гнітючою. Галина Петрівна стискала ручки сумки, не піднімаючи голови.
— Олена, я хотіла вибачитися.
— За що саме?
— За те, що звинувачувала тебе у розлученні. Казала, що ти погана дружина, що не вмієш ладнати з чоловіком.
Олена повернулася до неї всім корпусом.
— А тепер що думаєте?
— Тепер розумію — ти просто перша не витримала, — Галина Петрівна підняла нарешті очі. — Виховувала його неправильно. Прикривала все життя, захищала від усього. Він так і не навчився відповідати за себе.
— Знали, кого виховуєте. Просто до мене було зручніше дістатися.
Галина Петрівна здригнулася, ніби її вдарили.
— Ти права. Але я думала… думала, що захищаю сина. Що материнська любов…
— Материнська любов — це навчити дитину жити без вас. А ви навчили його жити за ваш рахунок.
Слова прозвучали жорстко. Галина Петрівна стиснулася на сидінні.
— Вибач мене, — сказала вона майже пошепки. — Я не знала, що роблю. Не думала, що так вийде.
— Думали. Просто наслідки здавалися далекими.
За вікном почав накрапати дощ. Галина Петрівна відкрила дверцята, але не поспішала виходити.
— А ти… щаслива тепер?
— Я спокійна тепер.
— Не сумуєш за родиною? За чоловіком?
— За чим сумувати? За криками? За докорами? За відчуттям, що я все роблю не так?
Олена завела мотор. Звук двигуна заповнив паузу.
— Але ти ж кохала його…
— Кохала того, ким він міг би стати. А не того, ким був.
Галина Петрівна нарешті вийшла, але стояла біля відчинених дверей, промокаючи під дощем.
— Може, зайдеш? Чаю вип’ємо, поговоримо… Я ж розповім Андрію, що зустріла тебе.
— Ні, дякую.
— Він зрадіє, чесне слово…
— Сумніваюся. Він навряд чи пробачив мені те, що я пішла першою.
Пауза. Дощ посилився.
— Галина Петрівна, — сказала Олена спокійно, — ви отримали саме того сина, якого виростили. Того, кого захищали від усіх неприємностей, кому дозволяли не працювати, не відповідати за свої вчинки. А я отримала свободу.
— Але ж ти одна…
— І це чудово. Знаєте, що таке — прокинутися вранці і не боятися, що хтось буде незадоволений сніданком?
Купити собі щось і не вислуховувати лекції про марнотратство? Працювати допізна і не готувати вечерю, тому що «чоловік повинен приходити в ситий дім»?
Голос Олени став твердішим.
— Це називається жити своїм життям. А не обслуговувати чуже.
В очах Галини Петрівни промайнула благання — про розуміння, прощення, про те, щоб Олена хоч якось полегшила тягар її провини.
— Але що мені тепер робити? — запитала вона відчайдушно. — Як жити з цим?
— Це був ваш вибір тридцять років тому. Тепер живіть з наслідками.
Олена потягнулася до ручки дверцят.
— Удачі вам.
Дверцята зачинилися. Машина плавно від’їхала від тротуару.
У дзеркалі заднього виду промайнула згорблена постать під дощем біля під’їзду. Олена не озиралася.
Вдома вона неквапливо розклала покупки, увімкнула ноутбук.
Телефон завібрував — повідомлення від замовника. Новий проект, хороша оплата, цікава тема. Ніхто не запитав, звідки гроші і на що витрачати.
За вікном шумів дощ. Тиша квартири огортала теплом. Ніхто не чекав вечері до певного часу. Ніхто не бурчав за витрачені гроші. Ніхто не вимагав звіту, де вона була і з ким розмовляла.
Олена відкрила новий файл і почала друкувати. Пальці легко ковзали по клавішах. Робота, яку вона любила, в будинку, де була господинею. Життя, яке не потрібно було ні з ким ділити проти волі.
На телефон прийшло ще одне повідомлення — від подруги, запрошення в театр на вихідних. Раніше вона відмовлялася від таких пропозицій:
— Чоловік не любить, коли я без нього кудись ходжу.
Тепер швидко написала:
“Звичайно, буду!”
Дощ за вікном ставав все сильнішим, але в квартирі було тепло і світло.
Олена посміхнулася своїм думкам і продовжила працювати. Завтра буде новий день — її день, прожитий так, як вона хоче.
