Катерина накривала на стіл, стараючись, щоб все виглядало ідеально.
Сьогодні Дмитру виповнювалося тридцять п’ять — кругла дата, і вперше за довгий час збиралися обидві сім’ї.
Кришталеві келихи, які подарувала мама на весілля, зайняли почесне місце поруч з порцеляновим сервізом.
— Катя, може, не варто було кликати моїх? — Дмитро нервово смикав краватку, спостерігаючи за дружиною з дверного отвору.
— Діма, це твій день народження. Звичайно, твоя мама з Оленою повинні бути тут, — спокійно відповіла Катерина, розставляючи прилади. — І мої батьки теж. Ми сім’я, повинні хоч іноді збиратися всі разом.
Дмитро хмикнув, але промовчав. За сім років шлюбу такі збори завжди перетворювалися на випробування.
Людмила Іванівна, мати Дмитра, вміла однією фразою зіпсувати будь-яке свято, а Олена, молодша сестра чоловіка, завжди підтримувала матір у її випадах.
Першими прийшли батьки Катерини. Віктор Петрович і Ольга Сергіївна — типова інтелігентна пара.
Батько викладав в університеті історію, мама працювала бібліотекарем. Тихі, ввічливі, завжди намагалися уникати конфліктів.
— Катруся, все чудово, — Ольга Сергіївна обійняла дочку. — Як ти справляєшся?!
— Мамо, головне — без пригод сьогодні, — прошепотіла Катерина, обіймаючи матір у відповідь.
Віктор Петрович потиснув руку зятю, вручив подарунок — дорогий годинник у шкіряному футлярі:
— З днем народження, Дмитре. Нехай час працює на тебе.
— Дякую, Вікторе Петровичу, — Дмитро щиро посміхнувся. З тестем у нього завжди були хороші стосунки.
Через пів години пролунав вимогливий дзвінок у двері. Людмила Іванівна не любила чекати.
— Нарешті! — свекруха увірвалася в квартиру, не чекаючи, поки їй повністю відчинять. — Дімочка, синку, з днем народження!
За матір’ю слідувала Олена — тридцятирічна копія Людмили Іванівни, тільки молодша.
Обидві в яскравих сукнях, обвішані золотом, з високими зачісками.
— Доброго дня, Людмило Іванівно, — ввічливо привіталася Ольга Сергіївна.
Свекруха окинула її оцінюючим поглядом:
— А, ви теж тут. Ну що ж, свято є свято.
Катерина стиснула зуби. Почалося.
За столом Людмила Іванівна зайняла місце на чолі, хоча це місце традиційно призначалося імениннику.
Дмитро не заперечив — звик поступатися матері.
— Ну що, давайте вип’ємо за мого сина! — Людмила Іванівна підняла келих. — За те, щоб його життя було легшим і щасливішим!
— Дивний тост, — зауважила Катерина. — Хіба Дімі зараз важко?
Свекруха подивилася на невістку з погано прихованим роздратуванням:
— Ну, коли чоловік тягне на собі дві сім’ї, це завжди непросто.
— Дві сім’ї? — перепитав Віктор Петрович.
— А як же, — вступила Олена. — Дімка і нас утримує, і вас. Вже втомився, мабуть, від такого тягаря.
Катерина відчула, як кров приливає до обличчя.
Батьки мовчки переглянулися. Ольга Сергіївна акуратно поклала виделку на тарілку.
— Вибачте, але ми ніколи не просили у Дмитра грошей, — спокійно сказав Віктор Петрович.
— Ой, та годі вам, — махнула рукою Людмила Іванівна. — Всі все розуміють. Катя у нас в декреті сиділа два роки, хто їх годував?
Дімочка! А ви до них в гості ходите, подаруночки носите копійчані, а їсте-п’єте на Дімині гроші.
— Мамо! — спробував втрутитися Дмитро, але його голос звучав невпевнено.
— Що мама? — Людмила Іванівна підвищила голос. — Я правду кажу! У нас з Оленою хоч пенсія є, ми самі себе забезпечуємо. А ці… інтелігенти… все життя на чужому горбі!
Віктор Петрович зблід. Чоловік працював все життя, чесно заробляв, виховував дочку, ніколи ні в кого нічого не просив.
Така образа була для нього дуже неприємним ударом.
— Людмила Іванівна, — почав Віктор Петрович, але дружина поклала руку йому на плече.
— Не треба, Вітя, — тихо сказала Ольга Сергіївна. — Ходімо.
Батьки Катерини встали з-за столу. Віктор Петрович подивився на зятя:
— Дмитро, ще раз з днем народження. Усього доброго.
— Вікторе Петровичу, зачекайте… — почав Дмитро, але тесть уже попрямував до виходу.
— Ось, образилися! — тріумфально вигукнула Олена. — Правда очі виїдає!
— Хай ідуть, — Людмила Іванівна налила собі ще келих. — Нема чого тут графів грати. Дімка, ти краще про нас думай, про рідну сім’ю, а не про чужих людей.
Катерина провела батьків до дверей. В очах матері стояли сльози, батько мовчав, стиснувши щелепи.
— Вибачте, — прошепотіла Катерина. — Я не думала, що вони так…
— Катя, це не твоя вина, — Ольга Сергіївна обійняла дочку. — Бережи себе. І подумай, чи варто тобі це терпіти. Онука ми заберемо до себе.
Коли батьки пішли, Катерина повернулася до вітальні. Людмила Іванівна з Оленою жваво обговорювали, які батьки невістки «зазнайки» і «нудні люди».
— Задоволені? — холодно запитала Катерина.
— А що такого? — здивувалася свекруха. — Я просто сказала правду. Якщо вони не можуть її витримати, це їхні проблеми.
— Ви образили моїх батьків. Людей, які ніколи вам нічого поганого не робили.
— Катя, не драматизуй, — втрутився Дмитро. — Мама просто висловила свою думку.
Катерина повернулася до чоловіка:
— Думку? Назвати мого батька, професора університету, людину, яка все життя чесно працювала, нахлібником — це думка?
— Ну, вони дійсно не найбагатші люди, — знизав плечима Дмитро. — І мама права, що я багато витрачаю на нашу сім’ю.
— На нашу сім’ю, Діма! Не на них! А на нас з тобою і дитину!
— Досить кричати! — гримнула Людмила Іванівна. — Зрештою, це день народження мого сина, а не твоїх батьків!
— Які пішли, бо ви їх образили, — Катерина відчувала, як всередині все бурлить.
— Ой, які ніжні! — пирхнула Олена. — Відразу видно — білоручки. Звикли, що всі навколо них на пальчиках ходять.
Вечір перетворився на кошмар. Людмила Іванівна з Оленою до півночі сиділи, обговорюючи «недоліки» батьків Катерини, а Дмитро мовчки кивав, не наважуючись заперечити матері.
Коли гості нарешті пішли, Катерина почала прибирати зі столу. Дмитро підійшов ззаду, спробував обійняти:
— Катя, ну не дуйся. Мама не зі зла, просто у неї такий характер.
Катерина відсторонилася:
— Діма, твоя мати образила моїх батьків. Назвала їх нахлібниками. При цьому сама живе в квартирі, яку ти купив, і щомісяця сама бере у тебе гроші.
— Це інше! Вона моя мати!
— А мої батьки — ніхто? — Катерина повернулася до чоловіка. — Вони ніколи не говорили про них погано, хоча приводів було достатньо. А у відповідь отримали приниження.
— Твої батьки занадто горді, — буркнув Дмитро. — Могли б і потерпіти заради свята. Не влаштовувати демонстративний відхід.
Катерина не вірила своїм вухам:
— Терпіти? Терпіти образи? Діма, ти взагалі чуєш, що говориш?
— Я кажу, що твої батьки могли б бути більш гнучкими. Не треба з кожної дрібниці трагедію влаштовувати.
— Твоя мати назвала мого батька, заслуженого викладача, дармоїдом — і це дрібниця?
— Ну не дармоїдом, а просто… — Дмитро запнувся.
— Що просто? Домовляй!
— Просто вони дійсно не дуже заможні люди. І на тлі нас виглядають… скромно.
Катерина дивилася на чоловіка і не могла збагнути. Невже це той самий Діма, який сім років тому говорив, що захоплюється інтелігентністю її родини?
— Знаєш що, Дмитре, — повільно промовила Катерина. — Мої батьки не будуть мірятися силами з твоєю матір’ю і твоєю сестрою. Вони вище цих дешевих чвар.
Обличчя Дмитра змінилося:
— Не смій говорити про мою матір!
— А вона сміє говорити гидоти про моїх батьків? — Катерина вже не стримувалася. — Твоя мати — сварлива, заздрісна жінка.
Вона не може бачити, що хтось живе не так, як вона. А твоя сестра — її копія, її молода копія!
— Катя!
— Що Катя? Правда тепер тобі очі виїдає? — Катерина використала фразу Олени. — Мої батьки зберегли гідність і пішли, не опускаючись до вашого рівня.
А все тому, що вони виховані люди, на відміну від твоєї сімейки!
— Моя родина…
— Твоя родина, Діма, це збіговисько заздрісних людей, які тільки те й вміють, що обговорювати чужі гроші та шукати, хто на кому їде! — Катерина відчувала, як проривається накопичене за роки. — І найжахливіше, що ти з ними заодно!
— Я просто намагаюся зберегти мир!
— Ні, ти просто боягуз, який не може поставити матір на місце! — випалила Катерина. — І готовий жертвувати гідністю моїх батьків заради спокою своєї матусі!
Дмитро мовчав, стиснувши кулаки. В його очах металося збентеження наполовину змішане зі злістю.
— Якщо тобі так не подобається моя родина, може, тобі варто подумати про розлучення? — нарешті вичавив чоловік.
— Може, варто, — спокійно відповіла Катерина. — Тому що я не дозволю принижувати моїх батьків. Нікому. Навіть тобі.
У спальні Катерина лягла, відвернувшись до стіни. Дмитро залишився у вітальні — було чутно, як він ходить туди-сюди, потім увімкнув телевізор.
Вранці дружина прокинулася з чітким розумінням того, що так більше тривати не повинно.
Сім років вона терпіла витівки свекрухи, сподіваючись, що Дмитро одного разу стане на її бік. Але вчорашній вечір показав — чоловік ніколи не зміниться.
Катерина взяла телефон, набрала маму:
— Мамо, вибач за вчорашнє.
— Катя, люба, ми не ображаємося, — голос Ольги Сергіївни був теплим. — Ми переживаємо за тебе.
— Я більше не буду це терпіти, мамо. Обіцяю.
— Що ти вирішила?
— Поки не знаю. Але точно впевнена, що більше не дозволю їм ображати когось із нас. І якщо Діма не навчиться захищати нашу сім’ю від нападок своєї матері, я піду.
— Ми підтримаємо будь-яке твоє рішення, донечко.
Після розмови з мамою Катерина вийшла на кухню. Дмитро сидів за столом з чашкою кави, виглядав пом’ятим — мабуть, погано спав.
— Катя, давай поговоримо спокійно, — почав чоловік.
— Давай, — Катерина сіла навпроти.
— Я розумію, що мама була не права вчора. Але ти теж перегнула палицю.
— У чому саме?
— Назвала мою матір і сестру… ну, ти пам’ятаєш.
— Назвала їх тими, ким вони є, — спокійно відповіла Катерина. — Діма, я сім років мовчала.
Сім років вислуховувала колючі зауваження, натяки, прямі образи. Мої батьки теж терпіли. Але вчора твоя мати перейшла всі межі.
— Вона просто…
— Стоп, — Катерина підняла руку. — Не потрібно її виправдовувати. Відповідай на одне питання: ти будеш захищати мене і моїх батьків від майбутніх нападок своєї матері?
Дмитро мовчав, дивлячись у чашку.
— Зрозуміло, — Катерина встала. — Тоді нам дійсно потрібно подумати про майбутнє нашого шлюбу.
— Катя, це погроза?
— Це констатація факту, Діма. Я не буду жити в родині, де мене і моїх близьких не поважають. І де мій чоловік не може захистити дружину від власної матері.
Наступні дні минули в тяжкій тиші. Дмитро намагався робити вигляд, що нічого не сталося, але Катерина трималася відсторонено.
На дзвінки Людмили Іванівни не відповідала. Через тиждень свекруха з’явилася без запрошення:
— Що це за фокуси? Чому невістка не бере трубку?
— Мамо, зараз не найкращий час, — спробував зупинити її Дмитро.
— Що значить не найкращий? — Людмила Іванівна пройшла в квартиру. — Катька, виходь, треба поговорити!
Катерина вийшла з кімнати:
— Людмила Іванівна, прошу вас покинути мою квартиру.
— Що? Це квартира мого сина!
— Це наша з Дмитром квартира. І я не хочу вас тут бачити після того, що ви зробили.
— Що я зробила? — обурилася свекруха. — Правду сказала?
— Ви образили моїх батьків. Безпідставно і жорстоко. І поки ви не вибачитеся, я не хочу мати з вами справи.
— Вибачитися? Я? — Людмила Іванівна розреготалася. — Та нізащо!
— Тоді йдіть.
— Діма! — свекруха повернулася до сина. — Ти дозволиш цій дамочці тут командувати?
Дмитро мовчав, метаючись поглядом між матір’ю і дружиною.
— Ясно, — Катерина кивнула. — Людмила Іванівна, йдіть. Дмитро, коли визначишся, в якій ти сім’ї — моїй чи маминій, дай знати.
Увечері Дмитро спробував поговорити:
— Катя, ти ставиш мене в незручне становище.
— Ні, Діма. Це твоя мати поставила тебе в таке становище. І ти сам, коли не захистив мене.
— Але ж це мати!
— А я дружина. І мої батьки — твоя сім’я. Але ти вибрав сторону матері.
— Я нікого не вибирав!
— Саме так. Ти не вибрав, а промовчав. А мовчання — це теж вибір, Діма.
Тієї ночі Дмитро знову спав у вітальні. А Катерина лежала без сну, розуміючи, що її шлюб тріщить по швах. Але відступати вона не збиралася.
Сім років терпіння — достатньо. Якщо чоловік не навчиться захищати їхню сім’ю, значить, її більше просто немає.
Вранці подзвонив Віктор Петрович:
— Катенька, як ти?
— Нормально, тату. Правда.
— Ми з мамою хотіли сказати… Ми пишаємося тобою. Ти правильно робиш, що не дозволяєш себе принижувати.
— Дякую, тату. Це багато для мене значить.
— І пам’ятай — що б ти не вирішила, доню…
Після розмови з батьком Катерина відчула приплив сил.
Так, її батьки не стануть опускатися до сварок з Людмилою Іванівною. Вони вище цього. Але це не означає, що їхня дочка дозволить ображати себе.
Увечері Катерина поставила чоловікові умову:
— Діма, або ти вибачаєшся перед моїми батьками і вимагаєш того ж від своєї матері, або ми розлучаємося.
— Катя…
— Це не обговорюється. Вирішуй.
Дмитро розгублено опустив очі. Зараз голос Каті звучав так твердо, що у нього всередині все стиснулося.
— Ти справді готова зруйнувати сім’ю через одне непорозуміння? — спробував він пом’якшити.
— Не через одне — різко перебила Катерина. — А через сім років суцільних непорозумінь. Ти був поруч щоразу, коли твоя мати відпускала свої колючі репліки. І щоразу мовчав.
Дмитро потер скроню, немов хотів стерти з голови ці слова.
— Але ж…
— Знлву? “ЦЕ МОЯ МАМА?!” А я?! — Катерина встала. — Або, може, я для тебе — тимчасовий додаток до твоєї родини?
Він хотів заперечити, та слова застрягли. Катерина подивилася на нього впритул, і в її погляді не було ні краплі сумніву.
— Я почекаю до кінця тижня. Якщо не вибачишся перед моїми батьками зі своєю мамою — я подаю на розлучення.
Вона вийшла з кухні і закрила за собою двері спальні.
Дмитро залишився сидіти, втупившись у чашку з кавою. Вперше за всі роки шлюбу він відчув , що знаходиться в глухому куті.
Вранці Катерина зібрала дитину в садок і поїхала на роботу, навіть не поглянувши на чоловіка. У квартирі стояла тиша, але ця тиша була наче отруєною.
Дмитро весь день метався. Він дзвонив матері, але, почувши її глузливе «вибачатися? Та ніколи!», зрозумів, що вибір дійсно доведеться робити самому.
Увечері він чекав Катерину в передпокої. У руках у нього був телефон.
— Катя, я написав мамі, що поки вона не вибачиться, двері нашого будинку для неї закриті.
Катерина зупинилася, знявши пальто. Вона довго дивилася на чоловіка, ніби перевіряла, чи це не чергова порожня обіцянка.
— І що відповіла?
— Кричала. Але я вимкнув телефон.
Вона глибоко зітхнула. В її очах промайнула надія.
— Побачимо, Діма. Тепер все залежить від того, чи стримаєш ти своє слово.
Він кивнув, розуміючи: другого шансу у нього вже не буде.
Минуло пів року. Життя змінилося — не відразу, поступово, як весна змінює зиму.
Людмила Іванівна намагалася дзвонити, приїжджала без попередження, але двері їй більше не відчиняли.
Дмитро дотримав слова. Це далося йому нелегко: розривати звичну залежність від матері виявилося болючіше, ніж він очікував. Але він зробив це.
Катерина помітила: чоловік став іншим. У ньому з’явилося те, чого їй так не вистачало раніше — самостійність і твердість.
Він перестав бути «маминим хлопчиком», навчився говорити «ні» там, де раніше опускав очі.
З батьками Катерини стосунки тільки міцніли. Вони часто приїжджали в гості, допомагали з дитиною, але головне — ніколи не втручалися без прохання.
За столом знову лунав сміх, а не уїдливі зауваження.
Одного разу, спостерігаючи, як Дмитро грає з сином на килимі, Катерина посміхнулася.
Біль минулих років нікуди не зник, але тепер вона знала: у їхньої сім’ї є шанс. Справжній, чесний, без принижень і удавання.
Вона згадала слова матері: «Бережи себе». І зрозуміла, що саме це стало її головним рішенням.
З того моменту, як вона відмовилася терпіти приниження, життя почало змінюватися.
