— Школа? Серйозно? — Валентина Сергіївна скривилася, немов від зубного болю. — Артем міг би знайти дружину пристойнішу.
Я мовчки розливала чай по порцелянових чашках, намагаючись не розлити. Руки тремтіли від злості, але показувати це свекрусі не можна було.
Три місяці шлюбу навчили мене головного — в цьому домі я завжди буду чужою.
— Мамо, припини, — Артем стиснув мою долоню під столом. — Катя прекрасна дружина.
— Прекрасна? — свекор посміхнувся, відриваючи погляд від планшета. — Сину, ти міг вибрати дочку наших партнерів. А привів… вчительку.
Останнє слово він виплюнув з таким презирством, ніби я займалася чимось ганебним.
Хотілося встати і піти, але Артем тримав мене за руку.
— Тату, я кохаю Катю. Хіба це не головне?
— Кохання.., — пирхнула Валентина Сергіївна. — У нашому колі шлюби будуються на інших засадах. Але ти завжди був романтиком.
Вона окинула мене оцінюючим поглядом — від простої кофтинки до акуратно зібраного волосся. В її очах читалося відверте презирство.
— Катерино, люба, — голос свекрухи став нудотно-солодким, — а що ви викладаєте у своїй… школі?
— Зарубіжну літературу, — відповіла я спокійно.
— Ах, літературу! — вона театрально сплеснула руками. — Значить, цілими днями читаєте казки дітям?
— Мамо! — Артем підвищив голос.
— Що «мамо»? Я просто цікавлюся професією твоєї дружини. До речі, Катерино, ви ж розумієте, в яку сім’ю потрапили? У нас певні стандарти.
Я відпила чай, щоб виграти час. У горлі застряг клубок, але голос вдалося зберегти рівним:
— Розумію, Валентино Сергіївно. Я намагаюся відповідати вимогам.
— Намагаєтесь? — вона розсміялася. — Мила, ви навіть не уявляєте, що означає бути дружиною Морозова. Це не ваші шкільні батьківські збори.
Свекор кивнув, погоджуючись. Артем стиснув мою руку сильніше.
— Досить, — сказав він жорстко. — Катя — моя дружина, і я прошу ставитися до неї з повагою.
— Повагу заслуговують, синку, — свекор відклав планшет. — Поки що я бачу тільки амбіції провінціалки, яка вдало вийшла заміж.
Сльози підступили до очей, але я змусила себе посміхнутися.
Не можна показувати слабкість. Вони тільки цього і чекають.
— Я не провінціалка, Вікторе Петровичу. Народилася і виросла в Києві, як і ви.
— У Києві? — Валентина Сергіївна вигнула брову. — У якому районі, дозвольте дізнатися?
— У Позняках.
Подружжя переглянулося, і в їхніх поглядах промайнуло тріумфування. Для них Позняки були синонімом усього низькосортного.
— Зрозуміло, — промовив свекор. — Що ж, головне, щоб ви розуміли своє місце в цій родині.
— Яке місце? — не витримав Артем.
— Місце дружини, яка повинна відповідати статусу чоловіка, — відрізала Валентина Сергіївна.
Тиждень минув у напруженій тиші. Артем вибачався за батьків, обіцяв поговорити з ними, але я знала — марно.
В їхніх очах я назавжди залишуся вискочкою з Позняків, яка зазіхнула на їхні гроші.
Смішно — вони навіть не знали, що я закохалася в Артема задовго до того, як дізналася про стан його сім’ї.
Ми зустрілися в книжковому магазині, сперечалися про твори Жадана, сміялися над одними й тими ж жартами. Тоді він був просто хлопцем у потертих джинсах з добрими очима.
Свекруха зателефонувала в четвер вранці, коли я готувалася до уроків.
— Катерино, приїжджайте сьогодні о четвертій. Потрібно серйозно поговорити.
Тон не віщував нічого хорошого. Я відпросилася з останніх уроків, хоча директор косо подивилася — середина чверті, контрольні на носі.
Але сім’я важливіша, переконувала я себе, хоча всередині все стискалося від поганого передчуття…
Будинок Морозових зустрів мене гнітючою тишею.
Люди десь подівалися, навіть вічно метушлива домробітниця Марина не показувалася.
Валентина Сергіївна чекала у вітальні — ідеальна зачіска, дорогий костюм, холодна посмішка.
— Сідайте, Катерино. Чаю?
Я похитала головою. Горло стиснулося так, що навіть ковток води не пройшов би.
— Я довго думала, як краще сказати, — вона відкинулася в кріслі, вивчаючи мене. — Ви недурна жінка, повинні розуміти — цей шлюб помилка.
— Для кого помилка? — голос прозвучав спокійніше, ніж я очікувала.
— Для всіх. Але особливо для Артема. Він спадкоємець фірми, а ви… — вона скривилася. — Ви тягнете його вниз.
Злість піднімалася звідкись із глибини, гарячою хвилею.
Скільки можна терпіти ці приниження? Але я мовчала, даючи їй виговоритися.
— Я готова запропонувати вам угоду, — Валентина Сергіївна нахилилася вперед. — Три мільйони за розлучення. Тихо, без скандалів. Скажете Артему, що розлюбили.
— Ні.
— П’ять мільйонів.
— Валентина Сергіївна, я не продаюся.
Її обличчя спотворилося. Маска благородної дами злетіла, оголюючи справжню сутність.
— Тоді слухай уважно, — голос став жорстким, як лезо. Вона різки перейшла на “ти”. — Якщо хочеш залишитися в цій родині, ти повинна бути прислугою в нашому домі. Будеш готувати, прибирати, виконувати будь-які забаганки. Ніяких претензій на спадщину, ніяких дітей без мого дозволу. Будеш тінню нашої родини, зрозуміло?
Я дивилася на неї, не вірячи своїм вухам. Прислугою? Я вже маю достойну роботу. Та вона хоче тримати мене на короткому повідку…
Всередині все кипіло від обурення, але обличчя залишалося спокійним.
— А якщо відмовлюся?
— Тоді я зроблю все, щоб Артем тебе кинув. У мене є способи, повір. Невірність легко підлаштувати, особливо з такою простушкою.
Вона встала, даючи зрозуміти — аудієнція закінчена. Я піднялася слідом, ноги тремтіли від люті.
— Подумайте, Катерина. У вас є тиждень. – знову перестрибнула на поважний тон.
Вийшовши з будинку, я довго стояла біля машини, намагаючись заспокоїтися.
Розповісти Артему? Він не повірить. Або повірить, але що це змінить? Валентина Сергіївна права — у неї влада, гроші, зв’язки.
Вирішила проїхатися, провітрити голову. Звернула до торгового центру — може, кава допоможе прийти до тями.
Йшла через парковку, занурена в думки, коли побачила знайомий силует.
Валентина Сергіївна виходила зі сріблястого Мерседеса.
Але не одна. Високий чоловік тримав її за талію, вона сміялася, закинувши голову. Це точно був не Віктор Петрович.
Інстинктивно сховалася за колону. Серце калатало як скажене. Вони йшли до входу в ресторан, і чоловік щось шепотів їй на вухо.
Валентина Сергіївна грайливо вдарила його по плечу, потім притягнула за краватку і… поцілувала.
Телефон був у руці раніше, ніж я встигла подумати. Клац, клац, клац — камера фіксувала кожен рух.
Вони зайшли в ресторан, а я залишилася стояти, дивлячись на екран. Ось вона, “пані Мораль”, яка читає мені лекції про пристойності.
Всю дорогу додому я обдумувала побачене. Чи варто використовувати це? Опуститися до шантажу?
Але хіба вона не збиралася зробити те ж саме зі мною? Очі щипало від сліз — не від образи, від безсилля. Як я опинилася в цьому кошмарі?
Сімейна вечеря відбулась в наступну п’ятницю. Традиція Морозових — збиратися раз на тиждень, обговорювати справи, плани. Зазвичай я намагалася бути непомітною, але сьогодні все було інакше.
У сумочці лежав телефон з фотографіями, а в душі — рішучість.
— Катерина зовсім схудла, — зауважив Віктор Петрович, розрізаючи стейк. — Артем, ти не ображаєш дружину?
— Тату, з чого ти взяв? — Артем здивовано подивився на мене.
— Просто багато роботи, — пробурмотіла я.
— Ах так, школа, — Валентина Сергіївна посміхнулася. — До речі, ви подумали над моєю пропозицією?
Я підняла на неї погляд. Вона сиділа навпроти — ідеальна дружина, ідеальна мати, ідеальна… “брехня”.
— Якою пропозицією? — запитав Артем.
— Так, жіночі розмови, — відмахнулася свекруха. — Катерино, ви ж пам’ятаєте нашу домовленість? Про ваше місце в родині?
Віктор Петрович відволікся на телефон, Артем нахмурився, відчуваючи підступ. А я дістала свій телефон.
— Пам’ятаю, Валентина Сергіївна. Але спочатку хочу показати дещо цікаве.
— Що це? — вона зблідла, побачивши екран.
— А це ви минулого тижня. З дуже… близьким другом, як я розумію.
Телефон пішов по колу. Віктор Петрович завмер з виделкою в руці, дивлячись на фото дружини в обіймах незнайомця.
Артем присвиснув. А Валентина Сергіївна повільно червоніла.
— Як ви посміли…
— А як ви посміли пропонувати мені стати прислугою? — я встала, спираючись на стіл. — Погрожувати, що підлаштуєте мою зраду? Ви так піклуєтеся про репутацію сім’ї, а самі…
— Що відбувається? — Віктор Петрович нарешті знайшов дар мови. — Валентина, поясни!
— Це… це не те, що ти думаєш…
— Не те? — він кинув телефон на стіл. — Тридцять років шлюбу, і ти…
Решта потонула в криках. Валентина Сергіївна намагалася виправдатися, Віктор Петрович не слухав.
Артем взяв мою руку під столом, це ті манери, яким навчили батьки. В його очах читалося потрясіння і… гордість? За мене?
— Ходімо звідси, — прошепотів він.
Ми вийшли, залишивши їх з’ясовувати стосунки. На ганку Артем обійняв мене, притиснув до себе.
— Пробач їх. Пробач мене. Я повинен був захистити тебе раніше.
— Не треба, — я сховалася в нього на плечі. — Я сама впоралася.
І це була правда. Вперше за всі місяці я відчула себе не жертвою, а людиною, здатною постояти за себе.
Нехай методи були не найблагороднішими, але хіба вони грали благородно?
Ми поїхали в нашу квартиру, залишивши дім Морозових позаду. Вранці Артем отримав повідомлення від батька — розлучення, поділ майна, Валентина Сергіївна з’їжджає.
А ще запрошення на обід, тільки для нас двох. І підпис: «Вибач старого дурня. Ти виявилася сильнішою, ніж ми думали».
Я перечитала повідомлення двічі. Сильнішою. Так, мабуть, вони зробили мене такою.
Навчили боротися за своє щастя, не здаватися, не прогинатися. Дякую їм за цей урок.
