Катя заїхала в нову квартиру тиждень тому. І майже весь тиждень не виходила на вулицю.
А як тут вийти, якщо стільки справ? Квартиру купила ту, на яку вистачило грошей. Бабуся, добра душа, залишила їй у спадок стару дачу і кімнату в комуналці.
Все це Катя продала, додала своїх заощаджень, які збирала вже років п’ять, і ось вистачило на крихітну однокімнатну квартиру в старому фонді.
У квартирі раніше жили маргінальні особистості, тому вона була не те, що не в найкращому стані, скоріше, в жалюгідному.
Грошей на ремонт і клінінг у Каті не було, вона вигребла все до копійки, щоб купити цю квартиру. Але труднощів Катя не боялася, тому з першого дня почала все прибирати.
Намила підлоги, вікна і стіни до блиску. Викинула все сміття, якого в квартирі було безліч. Відчистила санвузол і кухню, які в підсумку виявилися в непоганому стані.
Меблі віддали родичі і друзі. Диван перекочував від батьків, кухонний стіл віддала найкраща подруга, яка якраз давно хотіла купити новий.
Стільці різних кольорів і форм принесли всі, кому не лінь. Звідки з’явився комп’ютерний стіл, Катя навіть вже й не згадала.
Періодично в цій квартирі з’являлися якісь люди. Тато прийшов допомогти з ремонтом кухонних шаф.
Друзі всі разом відірвали старі шпалери, щоб Катя поклеїла нові (які теж хтось віддав, дуже невдало розрахувавши кількість рулонів).
Мама допомагала наводити порядок, і навіть брат приїхав, щоб зібрати меблі.
Катя була шалено рада, що у неї така чудова родина і такі друзі. Є на кого покластися. Причому, вона навіть особливо нікого не просила, не хотіла напружувати. Вони самі дзвонили і питали, яка потрібна допомога.
У підсумку через тиждень квартиру було не впізнати. Гарні меблі, свіжі шпалери, всюди чистота. Навіть гарний пухнастий килим красувався в центрі кімнати – подарунок мами.
І ось тоді Катя зрозуміла, що пора хоч ненадовго покинути свою барлогу. А може, і з сусідами познайомитися. Майже відразу дівчина зіткнулася з сусідкою по сходовій клітці.
Дізналася, що у неї двоє дітей (сусідка заздалегідь вибачилася за вечірній шум, коли діти роблять уроки, а мама дуже голосно їм допомагає), а також трохи дізналася і про інших сусідів.
В цілому, здавалося, що будинок зустрів її привітно. Та й люди тут один одного знали.
Поступово Катя майже з усіма познайомилася. Тільки ось з однією сусідкою вона зустрілася лише через два тижні.
Бабуся, спираючись на палицю, повільно спускалася по розбитих сходах їхнього під’їзду. Катя ввічливо підтримала старенькій двері, а та її подякувала.
— Ти новенька тут, чи що? — запитала вона.
— Так, нещодавно переїхала. У тридцять п’яту.
— А, ну так… До тебе там не дуже приємні люди жили. Але ти, здається, не така.
— Не така, — впевнено заявила Катя. Вона тиждень квартиру чистила, тому знала, що вона точно не така. — Мене Катя звати.
— А я Надія Василівна.
— Дуже приємно. Куди шлях тримаєте?
— Та в магазин, хліба свіжого купити.
— То давайте я куплю, — запропонувала Катя, — все одно теж в магазин йду.
Дівчина бачила, що бабусі важко дається цей шлях.
— Ой, ні, я сама. Треба рухатися. Та й тільки хліб я візьму, — промовила вона. — Решту мені завтра Машенька привезе. Тричі на тиждень до мене приїжджає.
— Це ваша дочка? — запитала Катя.
— Ні, онука. Ну, щось таке…
Бабуся тихо побрела в бік магазину, а Катя здивовано дивилася їй услід. Що значить, щось таке?
Було, звичайно, цікаво, але Катя вирішила, що не варто сунути свого носа, куди не просять. Захоче, сама розповість.
Дівчина з часом і забула про цю розмову, поки одного разу не зіткнулася з молодою дівчиною, яка тягла пакети, набиті продуктами. Катя притримала їй двері і посміхнулася.
— Це ви онука Надії Василівни? — з посмішкою запитала вона.
— Так, а ви звідки знаєте? — у відповідь посміхнулася вона.
— Так, вона мені про вас розповідала. А я вас тут раніше не бачила, а дивлюся, ви з пакетами. Думаю, точно до Надії Василівни.
Вони знову посміхнулися одна одній, а потім розійшлися в різні боки.
Катя чекала на таксі. Вирішила з’їздити до батьків, поспілкуватися. А то, як з’явилася своя квартира, зовсім рідко у них стала бувати. А мама вже, здається, навіть ображається.
Але таксі, як на зло, не їхало. Одна машина відмінилася, довелося викликати нову. Потім ніхто довго не хотів їхати, і ось, нарешті, хтось взяв замовлення. Але чекати машину доведеться п’ятнадцять хвилин.
Погода була гарною, тому Катя сіла на лавочці, насолоджуючись променями весняного сонця. І поки вона сиділа, якраз вийшла та сама Маша, онука Надії Василівни.
— Щось ви швидко, — посміхнулася Катерина.
— Так, на роботу поспішаю. Вечорами підробляю в кафе офіціанткою. А вдень вчуся.
— Зрозуміло, а в який бік вам?
Маша відповіла, і виявилося, що їм по дорозі.
— Я чекаю на таксі, давайте вас підкину.
— Було б чудово, — посміхнулася онука сусідки. — А то я щось забігалася, втратила відчуття часу.
Маша сіла до Каті на лавочку, теж підставляючи обличчя сонячним променям.
— Надії Василівні пощастило, — посміхнулася Катерина. — У неї дуже турботлива онука. Вона каже, що ви до неї тричі на тиждень приїжджаєте, продукти привозите.
– Ой, ну це вона перебільшує. Я закуповуюся раз на тиждень, в інший час так, з подарунками забігаю.
– І все одно, це дуже добре. Не всі діти так роблять, а вже онуки тим більше.
Маша якось сумно посміхнулася.
– Насправді, я їй і не онука.
— Як це? — здивовано запитала Катя і відразу згадала фразу, якою тоді обмовилася Надія Василівна. Про те, що Маша, нібито, онука.
— Так вийшло… — Маша подивилася на Катю, і дівчина вже вирішила, що вона нічого не розповідатиме. Але несподівано Марія знову заговорила:
— Моя мама була любителькою хмільних компаній. Батька я ніколи не знала. І ось мама зустріла чоловіка, мені тоді було сім років. Він теж був любителем випити, на цьому вони й зійшлися.
Звичайно, мені було страшно, адже тепер у будинку було двоє людей, які постійно пили. Їжі було мало, про одяг ніхто не турбувався. Благо, хоч до школи мене влаштували.
Катя слухала і співчувала цій дівчині. Але поки ще не розуміла, яку роль зіграла Надія Василівна в її долі.
— А одного разу мій вітчим сказав, що ми поїдемо в гості до бабусі. Надія Василівна — його мама.
У моєї матері батьків не було, теж давно спилися. І я навіть не уявляла, яка бабуся у вітчима. Як зараз пам’ятаю, — хмикнула Маша, — бабуся навіть відкривати не хотіла.
Не ладнала вона із сином, той гроші у неї постійно крав. А потім, як вона розповідала, глянула у вічко і побачила, що дівчинка поруч з ним. Я, тобто.
Катя слухала, не перебиваючи. Все це нагадувало сюжет якогось фільму, і було дуже боляче від того, що все це було насправді.
— Вона відразу відкрила двері, запитала, хто це з ним. Ну, він і сказав, що тепер я — його дочка. Зрозуміло, що це були лише пафосні слова. Плювати йому було на мене. Як і моїй матері, власне.
Хотів до бабусі потрапити, щоб грошей вкрасти у неї. Але бабуся була не з боязких, виштовхнула вітчима, а мене до себе в квартиру затягла.
Як зараз пам’ятаю, я вперше в житті їла такий смачний обід! Мені було так ніяково, що я все до крихти доїла, але зупинитися не могла.
— І що було потім? — запитала Катя, затамувавши подих.
— Потім бабуся мене розпитала про все, дізналася, звідки я, власне, взялася. Я так боялася того моменту, коли вона скаже, що мені час додому. І ось вона каже: «Збирайся».
Пам’ятаю, я йшла і міцно тримала її за руку. З нею, по суті, з незнайомою жінкою, було так комфортно. Вона прийшла до мами і сказала, що забирає мене.
І якщо вони щось проти скажуть, то вона звернеться до органів опіки, і їм мало не здасться. Але мені здається, моя мама була тільки рада.
— І справді забрала? — запитала Катя.
— Забрала, — посміхнулася Маша. — Повернулася до мене і запитала: «Будеш зі мною жити?», і я кивнула.
Не знаю, чи вона оформляла щось офіційно, чи ні, але я жила з нею. І з того моменту почалося моє щасливе дитинство.
По суті, вона забрала абсолютно чужу дитину, знаючи, який у неї син. І розуміючи, що й супутницю вибрав собі під стать.
— Нічого собі, — промовила Катя.
— Так, я не знаю, як вона зважилася. З огляду на те, що вже тоді була немолода. Але вона мене виростила, підняла на ноги. А потім мама пішла у засвіти, вітчима ж не стало ще раніше, мені дісталася квартира.
Коли я вступила на навчання, я переїхала туди. Але бабусю я не забуваю. І ніколи не забуду. Не важливо, що вона мені не рідна, вона моя найближча і найулюбленіша людина. Не знаю, що було б, якби вона не з’явилася в моєму житті.
Під’їхало таксі. До роботи Маші їхали мовчки. І лише коли дівчина виходила, Катя все ж зважилася сказати:
— Вам дуже пощастило з Надією Василівною. Але не варто забувати, що і їй з вами пощастило. Вона тепер не самотня.
Маша посміхнулася і кивнула. А потім бадьоро пішла в бік кафе.
Катя ж їхала до батьків і ніяк не могла викинути цю розмову з голови. Як часто сміливе рішення, виявляється, може врятувати долю кількох людей.
Надія Василівна і Маша знайшли одна одну, і, якби не це, невідомо, як склалася б доля кожної. І як добре, що все вийшло саме так.
